Якби війна позначалася лише на безпосередніх учасниках бойових дій, це було би на порядок простіше. Але коли на фронт іде хтось один, це б’є по всіх його близьких. І найбільш вразливими в такій ситуації є діти. Війну їхніми очима Мартін Брест дуже пронизливо описав у одному розділі свого роману «Піхота». Однак мало пожаліти таких дітей. Їм можна і треба допомогти. Різним по-різному.
Наскільки гострою взагалі є проблема дітей АТОвців? Чи поки що варто зосередитись на їхніх батьках, оскільки вони становлять небезпеку для суспільства? Юлія Донець, психолог Центру психосоціальної реабілітації при Національному університеті Києво-Могилянська Академія, вважає, що так питання ставити некоректно: допомогу треба надати всім, дивлячись у кожному конкретному випадку, хто її потребує насамперед і якої саме. Адже все дуже індивідуально, кожна людина по-своєму ставиться до однієї і тієї самої ситуації. «Для когось це взагалі не є драмою: “он чийсь тато їде на заробітки до Польщі, а мій іде в АТО”, – розповідає Юлія. – Коли приходить сім’я, у якої двоє, троє, четверо дітей, може виявитися, що допомога потрібна всім. У нас є такі випадки, що приходять тато з дитиною, і тато йде до свого психолога, а дитина – до свого. Зазвичай один психолог не працює з різними членами однієї сім’ї, якщо це не сімейна консультація».
Оскільки діти не живуть у вакуумі, а вбирають усе, що їх оточує, то допомогти лише їм видається проблематичним. Є багато організацій, які опікуються членами родин АТОвців. Наприклад, ГО «Об’єднання дружин і матерів бійців учасників АТО». Його керівниця, Наталія Московець, розповідає, що вони не ділять дітей на тих, у кого батьки повернулися, у кого отримали інвалідність, у кого не повернулися зовсім, а в кого і досі про них немає ніякої звістки. «У кожного свій біль… – говорить Наталя. – Я не знаю, як це порівняти, це дуже складно. Коли тато не повертається – це боляче, але він є герой. Або коли повертається, і для всіх він герой, а жінку починає душити на кухні. У мене є одна сім’я, якій я не можу допомогти, бо вона дуже закрита: він скандалить, кричить так, що весь під’їзд чує. Потім він іде, а мати починає кричати на свою дочку. Як правило, жінці більше нема куди вихлюпнути свої емоції – на роботі не дуже посваришся… Жінка може закритися в собі, стає не дуже комунікабельна. А іноді вона ще й роботу втрачає – це найгірше, і не лише тому, що фінансова ситуація ускладнюється. Все це впливає на дітей дуже сильно».
Діти АТОвців – нормальні, але трішки інші
«У дитини якесь своє сприйняття, і це потрібно враховувати, – наголошує Наталя Московець. – Можливо, дорослі довше виходять із цього всього, зате вони виходять повністю, виліковуються, а для дитини негаразди в сім’ї залишають наслідки на все життя… Діти АТОвців по-іншому граються, інакше сприймають певні речі».
Вікова категорія дітей, з якими мають справу і в «Об’єднанні дружин і матерів бійців учасників АТО», і в Центрі психосоціальної реабілітації при НаУКМА, – 6-12 років, хоча бувають як дошкільнята, так і підлітки. Головні проблеми – це страхи і «погана поведінка». Часто діти виражають свої почуття (наприклад, злість) таким чином, що це шкодить оточуючим або їм самим. Ще батьки можуть скаржитися, що дитина не може у школі знайти друзів, але рідше.
Допомогти може не лише фахівець
Юлія Донець готова відповісти на запитання про те, що можуть для своєї дитини зробити самі батьки, які не є фаховими психологами. Звичайно, є спеціальна література їм у поміч – наприклад, дві книжки засновниці їхнього центру у відкритому доступі. «Там багато інформації про те, що таке стрес, що таке травмуючі події, що таке психологічна травма, як запобігти цьому, як гратися, щоб полегшити психологічний стан дитини тощо, – говорить вона. – Тобто перше, що треба зробити, – це звернути увагу на те, що з дитиною щось не так. Намагатися зрозуміти її почуття, що відбувається, мінімізувати стрес у повсякденному житті. Потрібна доброзичлива атмосфера в сім’ї, без завищених очікувань від дитини (не вимагати, аби вона приносила зі школи лише дванадцятки, тощо). Якщо цього недостатньо, тоді вже звертатися до фахівця. А вже він дивиться, яка допомога цій людині чи сім’ї буде найнеобхіднішою. Іноді достатньо рекомендацій, які сім’я може виконувати самотужки, аби психологічний стан дитини при цьому нормалізувався. Іноді необхідна ще консультація фахівця – психіатра, логопеда або корекційного педагога».
Не лише спеціальна література корисна в цьому випадку – сила художнього слова може бути навіть більшою. Наприклад, «Війна, що змінила Рондо», де дія відбувається в місті, куди приходить війна. Її герої змінились, але залишилися друзями. Юлія Донець наголошує, що історії, які допомагають символічно це пережити, є надзвичайно корисними. Як і взагалі страшні казки, страшні фільми і страшилки – адже так ми вчимося переживати свої страхи. До речі, коли діти граються в «войнушку» (хоча існує думка, що вони вже років десять цього не робили, а коли почалася реальна війна, знову почали – Юлія Донець говорить, що, ймовірно, це дорослим не хочеться бачити, що їхні діти завжди «воювали»), це також нормально. Однак зараз є реальний ворог, і діти знають, як він називається.
Усі засоби гарні?
Нема якоїсь чарівної кнопочки «робиться все добре», яку достатньо натиснути – і проблеми людини вирішуються. Центр психосоціальної реабілітації при НаУКМА пропонує і групову, й індивідуальну роботу як для дітей, так і для дорослих. «Є такі закриті терапевтичні групи, куди люди ходять від трьох місяців до півроку, і є події, куди можуть прийти всі охочі – познайомитися з нами, познайомитися з центром, – розповідає Юлія Донець. – Зазвичай це арт-терапевтичні події – піскова анімація, малювання чи гончарство. Ми відкриті всьому новому і придумаємо всіляке цікаве». «Об’єднання дружин і матерів бійців учасників АТО» теж влаштовує подібні заходи – це можуть бути також і квести, і казкотерапія – коли всі разом вигадують одну казку. Однак Наталя Московець говорить, що у їхній практиці реабілітаційні подорожі більш дієві й ефективні за короткотривалі заходи. «Ми виїжджаємо не менше ніж на два дні, – розповідає вона. – Це можуть бути якісь екскурсії. Наприклад, у Черкасах є дитячий табір, а ми туди просто приїжджаємо – нам виділяють хатинку на 30 людей, і ми там живемо кілька днів. Доки матері спілкуються між собою, діти граються – це можливість для всіх встановити якісь стосунки, налагодити зв’язки. Програма буває різна: ось у Львові вона релігійна, бо там дуже багато церков, і там є такий отець Стус у гарнізонному храмі, він може сісти порозмовляти з дітками. А в тих же Черкасах у таборі вони можуть концерт подивитися, який їм інші дітки влаштували. Там більш динамічна програма, але в будь-якому випадку вони відриваються, на цей час отримують емоційну підтримку, допомогу і після відпочинку повертаються з новими силами. Якщо вони потім між собою подружаться, буде взагалі супер».
Як правильно сказати дитині, що тато пішов на війну
Юлія Донець наголошує: для дитини (як і для всіх людей, але для дитини особливо) дуже важливі причинно-наслідкові зв’язки. Важливо її попередити, що тато піде на війну, і назвати причину, з якої він це робить: «захищати країну», «це його обов’язок» – тобто ця причина має бути реальною. Добре дати можливість провести тата на війну. «Тобто проводи в армію – це гарна ідея, особливо якщо це в родинному колі, а не пиятика з побратимами, яка закінчиться бійкою», – усміхається Юлія.
Слід говорити дитині про війну правду: це небезпечне місце, там гинуть люди, але іншого способу воювати нема. І розповідати про війну треба не жахіття, а реальні факти. «Тут велике поле для творчості, – говорить Юлія. – Насправді діти вже мають власні уявлення про те, що таке війна, і в “войнушки” граються всі».
Добре, якщо можна підтримувати зв’язок із татом. Якщо дитина хоче татові подзвонити, то як організувати? Чи можна це зробити в будь-який момент, чи треба чекати якогось часу, чи треба буде писати SMS, а потім чекати відповіді, чи треба буде писати якогось листа –треба налагодити спосіб зв’язку. Якщо ж це неможливо з якоїсь причини, важливо, щоб дитина розуміла, як на неї вплине те, що тато буде не вдома жити, а воювати десь там. Якщо тато вкладав дівчинку спати, то хто зараз буде цим займатися? Також важливо візуалізувати майбутнє: що вони будуть робити, коли тато повернеться?
Звичайно, всі діти різні, і дитина може переживати, що з татом щось трапиться, а може і не переживати. Але треба бути в контакті з її почуттями, щоб вона мала якогось дорослого, з ким може поділитися своїми страхами. Але, наприклад, якщо дитина переживає, що тато помре, і мама переживає, що тато помре, то дитина мамі про це не скаже, щоб її не турбувати зайвий раз. І тоді дитині нема з ким розділити цей страх. Тут допомогти може хто завгодно – хрещена, тітка, вчителька чи той же психолог, у якого дитина може виразити свої почуття словами або у грі. «Гра – це для дитини провідна діяльність, яку нічим не можна замінити, – говорить Юлія Донець. – Без можливості гратися дитина не росте, не дорослішає ні фізично, ні психологічно. Це те, що дитина робить переважно у кабінеті психолога, але ця гра відрізняється від звичайних, тому що є дорослий, який уважно ставиться до гри і шукає в ній сенс. Бо дитина через образи передає свій внутрішній світ або змінює його, покращує, знаходить рішення. У спеціально створеному психологічно безпечному просторі вони програють те, що їх турбує. Така гра має цілющі властивості».
Тато повернувся
Наталя Московець нагадує, що найскладніший період – відразу після повернення тата. «Ми бачили статистику – здається, викладала якась облдержадміністрація: відсоток розлучень у цей період дуже високий, під 80 %, – говорить вона. – Зазвичай найважчий перший рік, у когось 2 роки. Важливо пам’ятати, що хоча чоловік уже ніколи не буде таким, як раніше, він і не залишиться таким нестерпним, як відразу після повернення».
Юлія Донець проводить аналогію з людиною, котра після лікарні повертається додому. «Варто не просто говорити, що тато зміниться – ні, це відбувається весь час: адже і дитина росте, і погода не є сталою, зміни – це те, що з нами відбувається весь час, – наголошує вона. – Важливо донести до дитини думку, що це нормально, що тато змінився – “ось ти пам’ятаєш тата таким, а він зараз інший”. І що можна, попри зміни, знаходити якісь спільні заняття, налагоджувати контакт із цим новим татом. Війна – це дуже сильні емоції і досвід, він не може залишити людину “на місці”. Так, вона може повернутися в сім’ю, і при цьому спілкування з дитиною буде таким, як і було. Але в інших сферах він точно зміниться. І про це варто говорити: так, відбудуться зміни, і попервах буде нелегко, але це нормально. Нічого нового, але моя головна рекомендація – з дітьми розмовляти. Бо коли немає слів, тоді формуються травми і багато фантазій, у яких дитина себе звинувачує в чомусь, у чому вона не винна – наприклад, у змінах стосунків мами і тата».
Тато не повернувся
На жаль, це теж трапляється. Як допомогти дитині прийняти цю реальність?
«Так само, як завжди, коли хтось у родині помирає, – радить Юлія Донець. – Адже тато може не повернутися з війни, а може випадково померти, просто пішовши на роботу. Від смерті ж ніхто не застрахований. Іноді вона трапляється несподівано».
Юлія говорить, що не слід нічого вигадувати, треба сказати, як є. І говорити з дітьми про смерть також необхідно. Так, є питання, на які різні люди дають різні відповіді – наприклад, куди ми потрапляємо після смерті. І добре, коли у дитини є можливість висловити свої фантазії про це. «Бо, наприклад, кажуть, що тато заснув, а він не заснув, він помер, – говорить Юлія Донець. – І тоді дитина переживає, що вона ляже спати і теж помре. Або ще гірше – мама ляже спати… Я про що: часто, намагаючись зберегти дітей від почуттів, вам здається, що дитина не готова. І вона справді може бути не готова, але набагато гірше буде, якщо ми правди не казатимемо. Це сумна розповідь, але таке життя, іншого у нас немає, і треба щось робити з цим».
Отже, треба допомогти дитині пережити почуття цієї втрати. «Якщо є можливість піти на похорон і дитина цього хоче, беремо дитину з собою, розповідаємо, що таке похорон, як там буде (зазвичай дитина не знає цього), – говорить Юлія. – Якщо немає можливості, робимо вдома якийсь символічний ритуал, який допомагає з татом попрощатися: згадуємо, передивлялася фотографії, сумуємо, намагаємось жити далі».
У нормі процес горювання триває приблизно рік, але, звісно, може затягуватися, оскільки йдеться про людську психіку.
Діти АТОвців – не особлива каста, але…
Діти АТОвців часто відчувають несправедливість – чому їхній тато пішов, а всі інші не пішли? І це не єдине складне запитання, яке можуть поставити ці діти. «У воєнний період діти часто ставлять запитання, на які у дорослих немає відповіді, – говорить Юлія Донець. – Тоді можна сказати: “Я не знаю, що тобі відповісти, але твоє запитання дуже цікаве, мені потрібно подумати”. Це не соромно – не знати, що відповісти, особливо в такий час. Дитина відчуває, що щось не так, і якщо мама з татом казатимуть, що все нормально, це її тривогу тільки підвищить, і вона буде втрачати довіру».
Наталя Московець розповідає, що діти АТОвців дуже легко комунікують, і їм важливо бачити, що вони не одні такі, що схожі проблеми є й у багатьох інших дітей. «Об’єднання дружин і матерів бійців учасників АТО» має на меті створення повноцінного середовища для дітей АТОвців, але для цього потрібно працювати системно і мати фінансування, якого поки що нема. «Однак ми можемо на той час, коли дитина у нас, її відволікти і таким чином надати їй таку допомогу, лікувальну пігулку від того горя, яке вона переживає, – каже Наталя. – На цей час їй стане легше. Вона набереться додаткових сил. А надалі все залежить від неї самої, бо є діти, які раз прийшли – і все, а є такі, які просяться знов і починають спілкуватися поза якимись нашими проектами».
Ця війна надовго, і хтозна, скільком ще дітям доведеться стати дітьми фронтовиків… І хтозна, якими вони виростуть і як у дорослому житті проявиться те, що вони пережили, коли їхні батьки пішли на війну. Але принаймні варто пам’ятати, що жодна українська дитина не застрахована від такої долі. І ваша теж.
