2018 рік не був простим для європейської політики України, але він приніс чимало добрих новин. Це був рік наших перемог у Страсбурзі та Вашингтоні, рік збереження санкцій для Росії (хоча, здавалося, все було проти нас!) та рік зростання торгівлі з ЄС.
Перемога над Росією в Раді Європи
Один із напрямків на міжнародному фронті, де Україна може говорити про безумовну перемогу (та ще й у непростій боротьбі з впливовими супротивниками!) – це Рада Європи, що об’єднує всі держави континентальної Європи, крім релігійного Ватикану й тоталітарної Білорусі.
Але після битв, виграних Україною цього року, до “вигнанців” може долучитися і Росія.
Рада Європи опікується захистом демократії та прав людини. Чи не найбільше проблем у цій сфері створюють наслідки російської агресії проти України, але міжнародна політика – непроста річ.
Росія нині є найбільшим членом організації та має у Страсбурзі неабиякий вплив. Росіяни працюють в усіх без винятку підрозділах організації, та ще й на керівних позиціях. Навіть у близькому колі генсека Ягланда є росіянин Александр Гессель, який має давній імідж “людини в погонах” – але все одно бере участь у формуванні політики організації. Та й сам генсек останнім часом не приховував, що готовий навіть на “прощення” росіян, аби тільки вони лишилися в Раді Європи.
2018 рік мав стати поворотною точкою у цій боротьбі.
Здавалося, що Москва близька до перемоги – але українцям вдалося зробити неможливе. “Європейська правда” детально описувала, як саме Кремль програв битву за Страсбург.
Ця перемога шокувала і росіян, і їхніх друзів. Але історія не завершилася: тепер Рада Європи готується до остаточного виходу РФ з організації. Попереду нові битви. Перша – вже в січні, коли ПАРЄ планує розглянути резолюцію про морську агресію РФ.
Джавеліни і не тільки
Російська агресія є, поза сумнівом, головним зовнішнім викликом для України. Опір агресорові та зміцнення української армії, вочевидь, ще довго лишатимуться нашими пріоритетами.
У році, що минає, ми маємо серйозну перемогу: Сполучені Штати розпочали постачання летального озброєння. І це не лише протитанкові комплекси: “Джавеліни” будуть частиною допомоги, але йдеться про значно більше, розповів Курт Волкер у інтерв’ю “Європейській правді” після ухвалення цього політичного рішення у Вашингтоні.За місяці, що минули, США знову довели, що виконують обіцянки.
Восени американці передали Україні два патрульних катери класу Island, Конгрес розширив програму оборонної підтримки нашої держави тощо. А в НАТО допомога Штатів була взагалі неоціненною. Про це – далі.
Альянс за нас
Весь 2018 рік Угорщина блокувала засідання Комісії Україна-НАТО на рівні міністрів та голів держав. Та навіть попри угорське вето, “євроатлантичний трек” нашої держави минулого року містив значно більше плюсів, аніж мінусів.
Восени Верховна рада розпочала внесення змін до Конституції, які зафіксують: вступ до Альянсу є незаперечною метою нашої держави. Вражаючий рівень підтримки цього проекту у ВР зняв усі підстави для сумніву, чи справді українські політики підтримують цей крок. Суспільна підтримка руху до членства так само лишається високою.
Та й з боку НАТО відбувся нехай технічний, але крок назустріч.
Навесні Альянс нарешті визнав на офіційному сайті, а трохи згодом – підтвердив у рішенні саміту, що Україна прагне до членства, тобто має статус aspiring country (детальніше про це – в нашій статті про те, що означає та що змінює новий статус у відносинах Україна-НАТО). Як вдалося досягти цього, попри угорську блокаду? Відповідь має три літери: США. Саме завдяки тиску Вашингтона Угорщина не стала блокувати новий формат зустрічей, НАТО-Україна-Грузія, який дозволив відновити політичний діалог.
А символічним завершенням року стало постачання Україні військового обладнання від НАТО, що відбуло з Брюсселя до Києва на борту президентського літака.
А ще у 2018 році ми вперше затвердили принципово нову Річну національну програму Україна-НАТО, побудовану за аналогом ПДЧ. Так, не все ідеально з її виконанням; наприклад, закон про нацбезпеку Рада змінила лише під тиском Заходу.
Але баланс у наших відносинах з НАТО – однозначно позитивний.
Торгівля не з Росією
Європейський ринок остаточно став основним для українського експорту. За результатами 10 місяців 2018 року частка Євросоюзу в структурі українського експорту зросла до 42,4%, а темпи його зростання від минулого року склали 16,1%.
Таким чином, залежність України від російського ринку має скоро піти у небуття. Частка РФ наразі складає лише 7,8%, тоді як за світовими стандартами вважається безпечним, коли частка одного ринку не перевищує 7%. І хоча Росія формально залишається ключовим торговельним партнером України, її впевнено наздоганяє Польща – експорт українських товарів до цих країн склав $3 млрд та $2,7 млрд відповідно.
Перемогою 2018 року на експортній ниві стало набуття чинності конвенції Пан-Євро-Мед – додаткового інструменту, розробленого ЄС для співпраці зі своїми торговельними партнерами, а також останніх між собою.
Ще один крок в бік диверсифікації українського експорту – створення зони вільної торгівлі з Ізраїлем. Текст угоди про ЗВТ вже схвалений урядами, його підписання заплановане на початок 2019 року. Завершуються переговори про ЗВТ із Туреччиною.
Непорушні санкції
“П’ятірка перемог” буде неповною, якщо не згадати про європейські санкції проти РФ.
2018 рік цілком міг стати переламним, і не на нашу користь. Річ у тім, що для збереження “економічного блоку” санкцій їх мають одноголосно підтверджувати кожні півроку. Чому так часто? Бо такою була категорична вимога Італії ще у далекому 2015 році. Нині ситуація ускладнилася: до влади в Італії прийшла коаліція радикалів та популістів, які не приховують дружбу з Москвою. У програмі коаліційного уряду є навіть окремий пункт про скасування санкційного тиску на Росію!
Всі з тривогою чекали на саміт Євросоюзу… але біди не сталося.
Італійці, попри власні ж вимоги, підтримали нову хвилю санкцій.
Чому так сталося? Є дві причини.
По-перше, Італія нині перебуває у бюджетній кризі та потребує допомоги Брюсселя. Це – не та ситуація, коли Рим може диктувати свої умови решті держав Євросоюзу.
По-друге, українські дипломати та активісти, діаспоряни та друзі витратили чимало зусиль, пояснюючи європейцям причини Азовської кризи та доводячи, що Москва перетнула ще одну червону лінію. Ці пояснення мали вплив. Послаблювати санкції після дій РФ на Азові стало неприйнятно навіть для італійців. І це для України – безсумнівна перемога.
* * * * *
..Ми обрали п’ять ключових перемог у сфері зовнішньої політики та економіки, але, звісно ж, досягнень було більше. У 2018 році Україна відновили співпрацю з міжнародними кредиторами: в грудні ми отримали транші МВФ та майже безвідсоткової макрофінансової допомоги від ЄС. Цьому передували непрості баталії щодо антикорупційного суду, але підсумок – позитивнийНа початку року “Нафтогаз” остаточно виграв у “Газпрома” у Стокгольмі; з’явилися перші рішення арбітражів щодо дій окупантів у Криму, проміжне рішення щодо мільярдів Януковича у Лондоні… Та головні результати на цьому фронті – попереду, коли дійде до рішень у “кримських” та “донецьких” справах у Суді ООН та ЄСПЛ.Серед перемог 2018 року – і збереження безвізу, і, звісно ж, Томос, який помісна Православна церква України отримає вже днями.
Та за добрими новинами не варто забувати і про проблеми, яких не бракувало у 2018 році.
(Не)дружні сусіди
Польща та Угорщина можуть сперечатися за звання “головного проблемного партнера” України. Ще донедавна лобісти України в Євросоюзі, нині вони генерують шалену кількість негативних новин. У 2018 році обидва конфлікти загострилися.
Та чи можна говорити, що угорську кризу спричинила хибна політика Києва останніх років? Напевно, ні. Хоч конфлікт і свіжий, та його ґрунт закладався 25 років поспіль, коли Київ “не помічав” угорської меншини на Закарпатті, поволі втрачаючи її. А щойно почалася реінтеграція держави – накопичені проблеми вибухнули…
Цього року багато писалося і про освітні, і про “паспортні” проблеми, та щоразу попереджала: не варто сподіватися на швидке примирення з Угорщиною. Попереду довгий шлях. Україні треба зробити свою частину роботи – зокрема, виконати обіцянку та внести правки до закону “Про освіту”! Та остаточно конфлікт владнається лише після того, як угорська влада зрозуміє: Україна безповоротно змінилася. Ми вже не є частиною СРСР і ніколи туди не повернемося. Досі не всі у Будапешті зрозуміли цей простий факт.
Інша історія з Польщею.
У 2018 році центром проблем у наших відносинах став польський закон про інститут національної пам’яті з відверто конфліктними нормами про кримінальне покарання за “невизнання злочинів українських націоналістів”. Наразі його аналізує Конституційний суд Польщі – це дає надію, що цю проблему буде знято.
Втім, навіть за такого сценарію не варто очікувати швидкого покращення відносин Києва та Варшави. Наша спільна історія містить чимало “мін”, знешкодження яких вимагає терпіння та такту обох сторін.
Угорська та польська кризи є складовими ширшої проблеми: Україна не має жодного справді дружнього сусіда!
За п’ять років ми не зблизилися з Румунією – хоча вона повністю підтримує Київ у протистоянні з РФ. У Словаччині, навпаки, є доволі сильні проросійські настрої і в суспільстві, і в політикумі. “Все складно” у Молдові, а тим більше – у Білорусі…
І хоча у кожному з випадків є свої пояснення, та політика сусідства лишається слабкою зоною для України. І це вкотре підтвердила реакція західних сусідів на Азовську кризу.
Асоціація забуксувала
Ще один проблемний напрямок – виконання Угоди про асоціацію.
Навіть уряд визнає, що Україна не виконує вчасно і половини завдань Угоди. Експертні оцінки за 2018 рік – ще скептичніші, йдеться про 21% виконання. Причому є сфери, де ми маємо успіх, а є ті, де прогрес майже відсутній. Серед останніх: транспорт, соціальна політика, заснування підприємницької діяльності, торгівля послугами…
У Верховній раді часто бракує голосів для ключових проектів, а політичного тиску від уряду та президента часто виявляється недостатньо, або він взагалі відсутній.
Не дарма у передвиборчому гаслі Порошенка “Віра. Мова. Армія” не знайшлося місця для Європи.
Ми жодного разу не чули ані від голови держави, ані від прем’єра про надважливу угоду АСАА, яка відома за назвою “промисловий безвіз”. Годі й говорити про політично складні питання, на кшталт проблеми з лісом-кругляком. Попри особисті обіцянки Порошенка у Брюсселі, Україна у 2018-му не зробила ані кроку, щоби припинити порушення Угоди про асоціацію.
Наразі Україна та ЄС домовилися винести це питання на розгляд арбітражу. Є й добра новина: цьогорічна спроба розширити мораторій, додавши туди паливну деревину, була заветована президентом.
* * * * *
Перелік проблем, які ми забираємо у 2019 рік – значно довший. Часто йдеться не про “зраду”, а про виклики, які Україні доведеться вирішувати.
Ми нарешті, на п’ятому році війни, вийшли з договору про “дружбу” з Росією. Але чому Україна і досі зберігає дипломатичні відносини з державою-агресором? Це запитання досі залишається без відповіді.
А ще Україна входить у 2019 рік із двома свіжими поразками у суперечках з Росією у Світовій організації торгівлі. До того ж, у останньому рішенні експерти СОТ підтримали окремі російські аргументи, які мали явно політичний характер. Чи не є це тенденцією? Чи не втратили ми підтримку світової торгівельної спільноти? Відповіді на це запитання наразі немає.
Серйозні виклики несе політика Трампа – особливо після звільнення одного з антиросійських “яструбів”, глави Пентагону Джеймса Меттіса. Неспокійно буде і на європейському континенті: Франція занурилася у кризу, Британія йде до “жорсткого Brexit”, а вибори до Європарламенту напевно збільшать вагу праворадикалів (ЄвроПравда готує окремий текст про міжнародні виклики прийдешнього року).
Та попри все це, ми маємо підстави для позитиву.
У 2018 рік Україна входила з не меншими проблемами та викликами, з угорською блокадою відносин з НАТО та ЄС та з питаннями щодо подальшої долі санкцій. Усі ці проблеми за рік вдалося як не розв’язати, то пом’якшити.
Так само і зараз немає нездоланних проблем – звісно, якщо Україна сама збереже прозахідний курс.
І саме це є найбільшим викликом прийдешнього року, який ми можемо і маємо здолати. А наразі – вітаємо з Новим роком усіх наших читачів. Слава Україні!
