Мінсоцполітики цього року звітує про майже 200 мільйонів гривень із бюджету, які направлено на нову програму забезпечення житлом учасників бойових дій на територіях інших країн. Очільник зазначеного міністерства Андрій Рева говорить, що це «дозволить практично наполовину скоротити чергу людей, які майже тридцять років перебувають в черзі на отримання житла після завершення бойових дій, наприклад, на території Афганістану». А вже у 2019 році Мінсоцполітики сподівається повністю закрити цю програму, забезпечивши усіх її учасників житлом. Звичайно, за умови відповідного фінансування.
Хто ж ці пільговики, про існування яких більшість українців і не замислюються? Адже Україну до 2014 року сприймали як державу мирну до абсурду, яка ні з ким не воює, намагається уникнути будь-якого конфлікту…
Цікаво, що точної кількості цих УБД чомусь не можуть назвати ніде. Ба більше: будь-яка розмова про правомірність їхніх пільг відразу згортається. З одного боку логічно: якщо держава Україна, виконуючи якісь міжнародні домовленості, посилала цих людей воювати, то вона має компенсувати їм ризик, якого вони зазнавали заради неї. З іншого – держава Україна не є якоюсь абстракцією, вона складається з нас. Принаймні її гроші – це наші гроші. Її громадян, котрі сплачують податки. І коли ми дізнаємося, що вона хвацько розпоряджається такими сумами, просто ставлячи нас до відома, це виглядає як мінімум трохи дивно.
Слід сказати, що це питання вже давно піднімали, але поки що влада не готова навіть замислюватися про це. (Для тих, кому не хочеться переходити за посиланням, стислий переказ: Україна продовжує дбати про пільги тих, кого посилав воювати СРСР, знаменитий своєю звичкою втручатися у внутрішні справи всіх країн, до яких зможе дістати. Однак єдиним правонаступником СРСР весь світ визнав Російську Федерацію. Тому слід було би всі вимоги про забезпечення пільг таких УБД висунути саме до РФ.)
Як нам ставитися до учасників бойових дій на територіях інших країн – як до героїв чи до окупантів? Заступник голови державної служби у справах ветеранів В’ячеслав Марченко умиває руки: «Державна служба у справах ветеранів – це орган виконавчої влади. Тобто ми керуємося чинним законодавством. На сьогоднішній день існує закон «Про ветеранів війни та гарантії їхнього соціального захисту», де прописані всі категорії ветеранів, якими опікується держава. Існують міждержавні угоди між колишніми радянськими республіками про визнання відповідних записів. Ваше запитання порушує зміни до законодавчих актів і відповідно не лежить у сфері нашої компетенції. У нас немає можливості законодавчої ініціативи, тому вам слід звернутися до профільного комітету Верховної Ради і піднімати це питання там».
Однак Комітет у справах ветеранів, учасників бойових дій, учасників антитетористичної операції та людей з інвалідністю також від офіційних коментарів утримався. Його позиція – без диктофона – така: «А якби ваш батько був “афганцем”, хіба би ви замислювалися про те, що він там робив і чи має на пільги в Україні?» Відповідальні особи з Комітету вважають, що не їхня справа коментувати всіляку маячню – саме так вони кваліфікують будь-яку спробу перестати сприймати як даність те, що всі ветерани – це ветерани, і наш обов’язок про них дбати.
Але з кожним роком людей, готових замислюватися про це, більшає. Адже підростають нові покоління, котрі не застали СРСР, і стосунки держави та громадян уявляють не так, як їхні батьки. Тому дискусія про статус учасників бойових дій на територіях інших країн неминуча.
Питання лише в тому, скільки до того часу встигнуть розпиляти бюджетних коштів на їхніх пільгах.
