Матері та вдови героїв із Києва, Житомира, Черкас та інших українських міст отримували медалі та подарунки з рук протоієрея Леонтія Никитенка, штатного священика Володимирського кафедрального собору, військового капелана. Урочистості відбувалися без зайвої помпи: лише нечисленні журналісти фіксували, як після короткого виступу протоієрея жінки, прізвища чиїх синів чи чоловіків він називав, виходили, щоб поцілувати хрест і взяти нагороду.
Медаль «За жертовність і любов до України» з’явилася у 2015 році. «Початок війни був такий буремний, держава оговтувалася, і не завжди були навіть державні нагороди, щоб відзначити гідних, але капелани наші бачили, що існує потреба відзначити кожного, коментує протоієрей Леонтій Никитенко. – Здається, що це дрібничка, але матеріальні речі мають значення – вони надихають, вони укріплюють дух. Саме для цього створена ця відзнака. Нею нагороджують не лише бійців, а й волонтерів, усіх людей, хто вкладає часточку своєї душі, своїх матеріальних можливостей для перемоги».
Попри те, що медаль «За жертовність і любов до України» – це нагорода конфесійна, Української православної церкви Київського патріархату (ініціатором її створення був святійший патріарх Філарет), вона зовсім не є нагородою «лише для православних». Серед 15 тисяч нагороджених на цей момент є не лише протестанти, а навіть мусульмани. «Це нагорода для всіх небайдужих, усіх людей доброї волі хто бореться за правду і свободу», – говорить протоієрей Леонтій. Відзнаку вручають і бійцям на фронті, і волонтерам. Звичайно, якщо медаль вручається посмертно, то її передають батькам, матерям або дружинам.
Отримавши відзнаки, вдови та матері героїв поставили свічки за упокій та поїхали на Михайлівську площу до Стіни пам’яті загиблих за єдність України із фотографіями – показати синам і чоловікам медалі та покласти квіти. Далі в програмі було спілкування на теплоході під час двогодинної прогулянки Дніпром. Жінки мали змогу і поплакати, оповідаючи одна одній про своїх синів, і розказати, звідки беруть сили, як змогли знову знайти себе.
Киянин Володимир Кравчук, 21-річний офіцер, загинув 19 червня 2014 року у Донецькій області при звільненні Краснолиманщини. Вікторія Кравчук, мати загиблого, розповідає, як через деякий час зрозуміла, що замикання в собі, зациклення на своєму горі – це шлях у нікуди:
– Із перших днів моєї особистої трагедії і були люди, які мене підтримували – своїй сім’ї не приділяли уваги, приділяли увагу мені. Згодом я зрозуміла, що люди віддають часточку себе, або іншим було добре. І я зрозуміла, що це дуже хороший напрямок, у якому я також можу рухатись. Потрапивши до організації «Об’єднання дружин і матерів бійців учасників АТО», я почала спілкуватися з іншими жінками і побачила, що багато хто закривається у критичному стані, і їм потрібно допомагати у цьому Я знайшла свою місію – почала працювати в організації і згодом стала керівником київської філії.
– Що для Вас означає сьогоднішня відзнака?
– Це ще одна пам’ять про наших дітей, за яку я дуже вдячна, але разом із тим це ще один доказ того, що мого сина справді немає. Пам’ять про героїв жива, і доки ми житимемо, доти житиме й вона. А ще це свято – День героїв – до початку війни не набуло такого розголосу. Я сама лише в 2015 році дізналися, що у нас в Україні із 1938 року започатковано це свято, тому що в цей день було знищено дуже багато українських патріотів, і запровадили це свято воїни УПА – борці за свободу і незалежність України. Було б дуже добре, якби цей день запровадили на рівні держави, тому що він дуже доречний.
– Як це – бути матір’ю героя?
– Знаєте, це водночас почесно і дуже гірко, це така планка піднята… Я ж звичайна людина. Я була звичайною мамою звичайного хлопчика, але так життя склалося, Господь Бог нам таку долю приготував, що мусимо прийняти цей удар із гідністю. Дуже тяжко було зрозуміти, чому він так вчинив. Він міг саме в той день нікуди не їхати, у нього був вибір… Уже майже чотири роки, як його нема, але, мабуть, лише півроку тому я прийняла його усвідомлений вибір: я зрозуміла, що інакше він не міг вчинити. Я приміряла ситуацію на себе: що би я зробила на його місці? І зрозуміла, що теж би повелася саме так. Тому інакше мій син просто не зміг би. Тому ми мусимо вчитися жити далі – з болем у душі і в серці, інакшим життям. Потрібно розповідати про це іншим мамам, що треба жити далі – задля пам’яті наших дітей. І прожити так, щоб не було соромно. Тому що вони все бачать – вони нас супроводжують, вони наші янголи-охоронці.
