У приватних кінотеатрах диктатори дивилися мультфільми про Мікі Мауса та музичні комедії, а потім розмірковували про те, як підкорити світ і кого оголосити наступним ворогом.
Національні кінематографи повністю підпорядковувалися потребам пропаганди. Фільми нав’язували глядачам “партійний” погляд на минуле, теперішнє і майбутнє. А під час переглядів таких стрічок вирішувалася доля їхніх авторів. Часто цензура обмежувала доступ до західних стрічок, але більшість диктаторів, схоже, полюбляли саме “ідеологічно ненадійне” голлівудське кіно. Примітно, що сюжети скинення диктатури, бунту проти режиму і боротьби за свободу – одні з найпопулярніших у західному кінематографі.
Адольф Гітлер і гігантська горила
Кінематограф нацистської Німеччини активно нав’язував ідею сильного лідера, оповідав про славні сторінки з минулого та звинувачував євреїв у всіх нещастях. Найталановитіші автори дедалі частіше покидали країну. Фріц Ланг, автор “Метрополіса” та “Нібелунгів”, які вважають улюбленими фільмами Адольфа Гітлера, виїхав у Францію, а потім у США, де у 1941 році зняв фільм про чоловіка, який мало не застрелив Гітлера. У книзі “Гітлер і фільм: Таємна пристрасть фюрера” розповідають про домашній кінотеатр диктатора в його резиденції у Берґгофі, де він, принаймні до 1939 року, бувало дивився по два-три фільми за вечір.
Особливо йому подобалися американські фільми, мюзикли, комедії культового дуету коміків Лорела і Гарді. А серед улюблених персонажів називають Кінг Конга зі стрічки 1933 року. Щоправда, дехто з дослідників стверджує, що немає переконливих доказів, що Гітлер бачив фільм бодай раз, але інші наполягають, що він дивився “Кінг Конга” щонайменше 300 разів, а востаннє – у квітні 1945 року.
У фільмі йдеться про велетенську горилу, яку ніхто не розуміє і не любить, але яка наділена непереможною первісною силою. Конг бере те, що він хоче, а, вкравши, залазить на верхівку світу (найвищу будівлю того часу – Емпайр-Стейт) і лише авіація заледве справляється зі звіром. Ще однією пристрастю Гітлера вважаються діснеївські мультфільми, зокрема “Білосніжку та семеро гномів”. А на Різдво 1937 року Геббельс подарував Гітлеру 12 фільмів про Мікі Мауса, ще одного улюбленого персонажа фюрера.
Йосип Сталін і ковбої
Усі стрічки, які виходили у радянський прокат у роки правління Сталіна, мали отримати його особисте схвалення. Він пропонував назви і теми для фільмів, редагував тексти пісень. Ейзенштейну сказав урізати бороду Івана Грозного у біографічній картині про тирана, скоротити тривалість поцілунку з дружиною і, звісно, переконливіше виправдати його жорстокість.
Беззаперечним улюбленцем Сталіна був радянський музичний фільм “Волга Волга”, який він передивлявся багато разів і цитував діалоги героїв, випереджуючи їх на екрані. Окрім музичних стрічок, любов’ю користувалися комедії Чарлі Чапліна, американські фільми “Це сталося якось вночі” та “У старому Чикаго”. Чи причиною симпатії до останнього слугував тривалий епізод, де американське місто руйнує пожежа – невідомо.
Сталін любив вестерни, хоча і критикував їх з ідеологічної точки зору. А одного разу навіть дійшло до того, що наказав вбити американського актора Джона Вейна. Нібито навіть відправили групу кілерів, але Сталін помер раніше ніж вони добралися до головного екранного ковбоя.
Тим вестернам, які все ж потрапили на радянські екрани додавали пояснення про буржуазність та імперіалізм, які зображені у цих фільмах, та про пригнічення індіанців. У Радянському союзі з ініціативи Сталіна почали знімати ідеологічно правильні “істерни”. Фільми про пригоди Тарзана, які вийшли на радянські екрани і стали неабиякими популярними, кажуть, Сталін схарактеризував як “історію про чоловіка, який втікає від жахів капіталістичного світу в джунглі і лише там знаходить свободу і щастя”. Гітлеру, до слова, фільми про Тарзана не подобалися.
Британський дослідник Саймон Себаґ Монтефіоре, який ознайомився з відкритими у 2004 році архівами політбюро, у своїй книзі “Сталін: Двір Червоного царя”, пише, що Сталін любив гангстерські фільми. Особливо радів, коли головному бандитові вдавалося обхитрити і вбити своїх партнерів, аби не ділитися здобиччю. Що, за словами Монтефіоре, дуже пригнічувало Микиту Хрущова та всіх, хто дивився фільм разом зі Сталіним. Окрім того, Монтефіоре висловлює підозру, що Сталін, який ізолював себе від зовнішнього світу, починав плутати кіно з реальністю і керувався власними пропагандистськими фільмами, ухвалюючи політичні рішення.
Кім Чен Ір і викрадений режисер
Кім, який при народженні отримав ім’я Юрій (так, Кім Чен Ин “по батькові” Юрійович), керував Північною Кореєю протягом 1994-2011 років. До цього, поки на чолі країни був його батько, опікувався кіновиробництвом. Для задоволення власної кіноманії він за допомогою посольств налаштував нелегальну мережу постачання закордонних фільмів, а над архівуванням та дубляжем працювало приблизно 250 людей. Коли дійшло до власного кіновиробництва, Кім вирішив питання кадрів радикально – викрав найпопулярніших режисера і акторку Південної Кореї, Сін Сан Ока та Чхве Ин Хі.
Після кількох років у тюрмі, Сін погодився знімати фільми для Північної Кореї. Серед найпопулярніших робіт Сіна “ремейк” японської “Годзілли”, де гігантський ящур веде народ в боротьбі проти пригноблювачів і драматично помирає в кінці. Напевно, Гітлер не був таким вже шанувальником “Кінг Конга”, якщо у Німеччині не зняли свою версію його історії.
Деякі фільми над якими працювала викрадена пара навіть виходили за межі Північної Кореї. Так “Сіль” 1985 року – показали на Московському кінофестивалі, і полонена акторка Чхве Ин Хі навіть отримала нагороду за найкращу жіночу роль. І лише у 1986 році режисерові та акторці вдалося втекти. Сін потім розповідав про Кім Чен Іра, що той любив різне кіно, зокрема, жахливчик “П’ятниця, 13-те”, фільми про Джеймса Бонда і Рембо, вестерни та фільми з Елізабет Тейлор, а також гонконгські бойовики.
Автор книги “Кіностудія “Кім Чен Ір” Пол Фішер зауважує, що Кім мало де бував за межами Північної Кореї і враження про західний світ складав в основному за допомогою фільмів.
Йосип Тіто і голлівудські зірки
Югославський лідер, як і більшість диктаторів, любив розкішне життя, але на відміну від інших, не був ізольованим від світу. Тіто любив західне кіно і у 1962 році підтримав політику заохочення закордонних студій знімати у Югославії. Європейці та американці почали знімати у місцевих ландшафтах фільми про вікінгів, свої версії “Війни і миру” та “Марко Поло”. Тож Тіто міг примайти як гостей численних зірок екрану.
У сербському документальному фільмі “Cinema Komunisto” особистий кіномеханік Тіто показує перелік із 8801 стрічкою, які переглянув Тіто. Був рік, коли вони подивилися рівно 365 фільмів.
Кіномеханік згадує, що Тіто дивився абсолютно всі югославські стрічки, полюбляв американські вестерни, картини з Джоном Вейном та Кірком Дугласом. І хоча “Cinema Komunisto” досить інформативний фільм, при цьому він небезпечно ностальгічний. Працівники кіно згадують славні роки власної молодості, сумують за розваленою кінематографією.
Йосип Тіто на екрані представлений як харизматичний кіноман, і лише окремі репліки “Анекдоти про Тіто краще не розповідати, бо посадять” та “Були теми, які небезпечно чіпати” – повертають до контексту часу, за яким так сумують герої фільму.
