У Грузії знову масові протести. Кажемо “знову”, бо для цієї країни вияви масового невдоволення громадянами діями влади стали вже звичними. Приводи до виступів можуть бути якими завгодно, але причина у них одна: у Грузії неухильно підвищується рівень опозиційності суспільства до владної політичної сили — партії “Грузинська мрія”.
Ось, приміром, що сталося більше року тому – 12-13 березня 2017-го – у Батумі. Поліція виписала штраф водію за неправильне паркування, водій обурився, виник конфлікт, у якому на бік водія стали шестеро перехожих, поліція повела себе жорстко, затримавши цих шістьох, і за кілька годин на вулиці протестувати проти дій поліції вийшли близько восьми тисяч чоловік. Закінчилося все безладом, в якому постраждали близько 40 чоловік (половина — поліціянти) і було спалено мінімум десяток авто, а також — спробою штурму відділку поліції (тих шістьох одразу звільнили, але це не вгамувало людей). Очевидно, що штраф — лише привід, вісім тисяч людей вийшли на вулицю не тому, що знали напевне, хто винен у тому конкретному випадку, а тому, що були невдоволені владою. Отже, очевидно, що то був протест політичний.
Привід до нинішніх протестів у Тбілісі, які почалися чотири дні тому, так само нібито далекий від політики: несправедливе, на думку людей, судове рішення у суто кримінальній справі. І хоча у даному випадку йдеться вже не про якийсь там штраф за паркування, а про загибель (вбивство) двох підлітків, політична причина масовості протесту очевидна. Власне, ніхто з протестувальників цього і не приховує. Ніхто не каже: це не політика, це просто вимога справедливості! Головний прокурор країни практично відразу пішов у відставку, але цього протестувальникам замало. Вони вимагають “політичної” відставки — прем’єр-міністра. Той поки що відмовляється.
Практично усі опозиційні політичні партії країни офіційно, так би мовити, приєдналися до багатотисячного протесту біля будівлі парламенту на проспекті Руставелі, котрий почав всього лише один-єдиний батько загиблого підлітка з кількома родичами і друзями, – Єдиний національний рух, Національно-демократична партія, “Держава заради народу”, Християнсько-консервативна партія, “Нова Грузія” і “Нова єдність для Грузії”. До речі, ніхто не висуває заперечень на кшталт “геть політичні партії, бо наш протест позапартійний”.
Тож не дивно, що загальна вимога протестувальників цілком політична: зміна “системи Іванішвілі”. Ніка Мелія – представник Єдиного національного руху — висловився так: “У цій країні система – це одна людина, Бідзіна Іванішвілі”, і ця людина має бути усунута від влади. Георгій Вашадзе, лідер “Нової Грузії”: “Грузинська мрія” і злочинний режим, який сформувався, повинні закінчитися”.
Бідзіна Іванішвілі — це олігарх (грузинський і російський), котрий фактично керує Грузією через провладну партію “Грузинська мрія”. У 2012 році йому вдалося усунути від влади Михаїла Саакашвілі. За наступні роки у грузинів накопичилося чимало претензій до влади, хоча всі основні здобутки грузинських реформ часів Саакашвілі нова влада не чіпала. Вони, претензії, різні — від невиправдано високих штрафів за порушення ПДР, наджорстке законодавство і практика його застосування щодо наркотиків – до високого рівня безробіття. Соціологи зафіксували: 53% грузинів дають “посередню” оцінку діяльності уряду, 32% – “погану” і лише 13% – “добру”.
Цікаво, що навіть російські політологи, котрі зазвичай називають Іванішвілі “розумним і ефективним олігархом”, змушені визнавати: грузини стомилися від Іванішвілі та “Грузинської мрії” (науковий співробітник Центру Кавказьких досліджень Московського державного інституту міжнародних відносин Ніколай Сілаєв).
У Грузії, після того, як на зміну Саакашвілі прийшла політична сила, яка повністю підконтрольна одній-єдиній людині — олігарху Іванішвілі, склалася справді унікальна ситуація. З одного боку, Грузія після “Трояндової революції” та реформ «ім. Саакашвілі» стала цілком демократичною країною з достатньо розвинутим (активним) як на пострадянські мірки громадянським суспільством, країною, де економіка розвивається за цілком ринковими (знову ж таки — порівняно з іншими пострадянськими країнами) законами. З іншого боку — політичну надбудову становила політична організація, всередині якої демократії не могло й бути, оскільки все під контролем навіть не вузької групи людей, а однієї людини. І хоча у Іванішвілі вистачило розуму не ламати через коліно все те, чого досягла країна раніше у політичному та соціально-економічному реформуванні, зрозуміло, що зазначена системна невідповідність між демократичним суспільством та недемократичною, заточеною на одну особу політичною надбудовою не можуть мирно співіснувати, і раніше чи пізніше комусь доведеться поступитися: або Іванішвілі проженуть і у Грузії остаточно утвердиться демократія, або Іванішвілі підімне під себе країну, утвердивши політичний режим за зразком Росії, чи Білорусі, чи Азербайджану, чи як донедавна Вірменії.
Ось цей процес визначення — кому поступатися — ми і спостерігаємо наразі у Грузії. Можливо, саме цей конкретний політичний протест, спровокований рішення Тбіліського суду у справі про вбивство двох підлітків, стане остаточним і грузинське громадянське суспільство переможе. Можливо, Іванішвілі та “Грузинська мрія” встоять і збережуть владу, і тоді будуть через певний час нові протести з новими приводами. У будь-якому випадку, у Грузії не нудно, суспільно-політичне життя там вирує, країна живе і бореться. Як і Україна, до речі. Хоча у нас помітно інші обставини, але одна головна у нас з грузинами спільна: ми з муками і болем позбуваємося політичної спадщини СРСР (Росії), будуємо власну політичну систему, відмовляючись від нав’язаної нам колись російської.
