Закінчення. Початок тут.
«Бюджетники – це окреме зло»
Реальний випадок – розмова з хірургом, який покинув практику, тому що побачив багато можливостей заробляти більше: «Скільки ти вчився?» – «7 років». – «І після цього пропрацював за фахом 3? Тобі не здається, що це якось трішки нерентабельно?» Запитання до вас: чи є якісь професії, з якими справді треба розраховувати на те, що це раз і на все життя, а інакше нема сенсу і братися?
Маріанна Гринишин: Якщо лікар розчарувався через 3 роки, то, можливо, йому не варто було взагалі вчитися на лікаря. Україна не єдина країна в світі, де на лікаря вчаться довше, ніж на інші спеціальності у вищій освіті, потім також проходять інтернатуру, в той же час живучи на батьківські гроші. Якщо говорити про заробітки лікарів загалом – то в Україні є чимало приватних лікарень, де також можна працювати, і зі зростанням кваліфікації заробітки також збільшуються. Хоча позиція щодо лікарів у мене формується не з досвіду підбору лікарів, а більше з погляду користувача медичних послуг. З іншого боку в мене в родині є два лікарі – починали з однаковими вихідними даними, з одного медінституту – один зараз працює в одній провідній стоматологічній клініці і запис до нього за 2 місяці наперед, а інший сидить собі в сільській стоматології. Кожен зробив свій вибір сам. Заробітки в обох відповідні.
Щодо «раз і на все життя» – сумніваюсь, що таке може бути. Навіть якщо ти лікар чи вчитель, то все одно постійно треба вивчати нові технології, нові методики. Навчання зараз іде поруч із кожною професією.
Запитання про студентів-бюджетників: нема ніяких гарантій, що вони працюватимуть за фахом, що робити?
Маріанна Гринишин: Бюджетники – це окреме зло :), бо буває, що на факультеті математики чи української філології опиняються люди, які не пройшли на англійську філологію чи комп’ютерні науки. Тут можливість роботи за фахом взагалі під питанням. Я би краще рекомендувала вступати 2-3 роки підряд на факультет, що подобається, ніж іти, куди проходиш. Таким чином лише відстрочуєш питання визначення професії.
«Раз людина займається чимось і нещасна, то вона не успішна в цьому»
Люди часто відмовляються від того, що їм подобається, бо бояться, що це їх не прогодує.
Ганна Чатченко: Тут складно узагальнювати, бо у всіх зовсім різні кейси. Але страх, що робота не прогодує, може бути пов’язаний із якимись нашими стереотипами, що, знов-таки, важливо поз’ясовувати у консультантів перед вибором професії. Також варто поспілкуватися з людьми, які успішні в цій професії, щоб дізнатися про неї більше. Адже часто ми вибираємо професію, виходячи зі своїх уявлень про неї, які від реальності відірвані, і наше завдання – зіткнутися з реальністю якомога глибше, аби зрозуміти, підходить це нам чи ні. Тут іще питання, які в людини цілі та цінності: якщо у неї ключовий мотив роботи – це великий заробіток, то немає сенсу йти на роботу, де спочатку потрібно буде вкластися в навчання, а спрацює воно лише через деякий час. Загалом у мене є певна віра, що питання лише у зусиллях та мотивації. Бо якщо людина готова докласти величезних зусиль, щоб, скажімо, у 30 років з нуля вивчитися на художника – чому ні, є приклади таких людей.
До речі про людей, які змінюють профіль діяльності з віком. Чи може бути кілька правильних відповідей на питання вибору фаху? Чи може бути для однієї людини в якомусь віці найбільш оптимальною одна професія, а в іншому інша?
Ганна Чатченко: Часто зміна професії пов’язана з віковими кризами: є підліткова криза, криза молодості, коли людина закінчує навчання і все змінюється, є криза 30 років і т.д. Відповідно в ці періоди у нас відбуваються зміни особистості, і дуже часто змінюються потреби віку та завдання розвитку. У зв’язку з цим людина може змінювати професію. Однак наші зацікавлення можуть і майже не змінюватися. Кардинальні зміни у дорослому віці ми навряд чи можемо зустріти.
Є багато людей, які працюють за фахом і при цьому нещасні, тому що фах вони вибрали в 17, не маючи ніяких уявлень про те, чого насправді хочуть. Що можна порадити таким людям?
Маріанна Гринишин: Я припускаю, що раз людина займається чимось і нещасна, то вона не успішна в цьому. Неможливо працювати юристом, ненавидіти всю цю юридичну роботу і гарно робити її, тому що ти не маєш внутрішньої мотивації. Люди часто бояться змін, будь-яких – бояться розлучитися, кудись поїхати, дитину трьох років узяти з собою за кордон на море (бо бабця казала, що до 15 краще дитину нікуди не вивозити). Їм треба дивитися на те, що їх цікавить, і якось міняти свою професію. Зрозуміло, що ти не можеш покинути відразу роботу і дауншифтнутися на маленьку зарплату. Але краще потерпіти рік чи два – це не є такий дуже великий термін! – і, працюючи на своєму ненависному місці, вивчити щось нове. Прокачати ресурс, потренуватися, пошукати, кому ти можеш задарма щось зробити, поки вчишся («А давайте я вам сайт зроблю»), щоб ти уже міг із чимось виходити до працедавця. Але для цього потрібен певний рівень мужності: чи страждати все життя, чи докласти зусиль і щось поміняти.
«Запросив 20 людей на інтерв’ю – дійшло двоє, супер!»
Найгарячіша вакансія столиці – вихователька/няня в муніципальному садочку… Попит дуже перевищує пропозицію.
Маріанна Гринишин: Мені важко говорити про державний сектор, тому що він не регулюється ринком, але або він має адаптуватися, або люди просто перестануть туди йти. У регіонах люди ідуть працювати у садочки, тому що це хоч якась зарплата. А в Києві це зовсім інший ринок, і тут людина може або піти в приватний садочок, або працювати нянею в сім’ї.
Хто взагалі зараз може піти працювати в державний сектор? Звісно, раніше йшли всі, бо іншого й не було.
Маріанна Гринишин: Я закінчувала Львівський університет Івана Франка – там навчалося багато розумних людей, яких ми зараз бачимо на державній службі: наприклад, Віктор Довгань, він зараз заступник Міністра інфраструктури, державний сектор. Його дружина, Наталія Микольська, теж заступник Міністра економічного розвитку і торгівлі. Це освічені люди, які вчилися за кордоном і мають досвід у бізнесі.
До слова, рік чи два тому я допомагала одному державному підприємству налагоджувати службу рекрутингу – 120 працівників, п’ятеро людей у відділі кадрів… Якщо порівнювати з бізнесом, то на таку кількість може бути 1-1,5 людини у відділі персоналу. Для мене було відкриттям, що лінійні спеціалісти на державній роботі не так уже й погано заробляють – там ніхто не заробляє 3000 грн, середня винагорода спеціаліста складала 10-13 тисяч.
«Колись було так: шукаємо працівника з восьмої до п’ятої, не влаштовує – вільний»
Поговорімо про специфіку працевлаштування вікової категорії 35 +. Ця чарівна цифра…
Маріанна Гринишин: Сьогодні спостерігаємо, що дуже сильно знизився вік лінійного менеджера – на таких позиціях бачимо людей віком 24-25 років. Це пов’язано з тим, що працювати починають ще раніше, з 18. У нас в агентстві є дівчина, яка працює з 19 і показує дуже гарні результати. Покоління міленіалів загалом цікаве. Наприклад, люди 20-25 років чи трохи більше дуже часто звільняються з роботи до того, як знайшли нову, що є неприйнятним для покоління 35+. Причини – вони вважають неетичним шукати роботу, коли ти працюєш. При цьому вони не терплячі і не будуть продовжувати працювати в дискомфорті. Можуть з легкістю повідомити працедавця про те, що їх не влаштовує, і звільнитись. У них нема проблеми про це сказати! Інша гарна риса – вони знають, чого хочуть, розуміють ринок і не бояться себе не знайти, залишитися без роботи. Окремо варто говорити про попит на працівників на такі позиції, як працівники колл-центрів, асистенти, HoReCa. Попит шалений! Рітейлери постійно відчувають дефіцит персоналу. У колл-центрах постійно недобори, величезна ротація: запросив 20 людей на інтерв’ю – дійшло двоє, супер!
Зараз також є новий тренд – дивляться на людей 40-50 +. Тому що це люди більш лояльні, вони мають вільний час, діти вже дорослі і не вимагають такої уваги, як у молодих сім’ях. Люди такого віку потребують уже чогось для себе, хочуть відчувати власну цінність, розвиватись професійно.
Крім того, що відповідно до змін у трудовому законодавстві у вакансіях перестали вказувати вік і стать (хоча зрозуміло, що на співбесіді все одно дивитимуться на те, наскільки кандидат здатен упоратися з виконанням поставленого завдання), працедавці часто намагаються підлаштовуватися під кандидата.
Маріанна Гринишин: Так. Наприклад, графік роботи. Колись було так: шукаємо працівника з восьмої до п’ятої, не влаштовує – вільний. А тепер: можеш із третьої до сьомої – ми знайдемо, куди тебе поставити! Можеш з дев’ятої до першої – так само. Інакше вони просто будуть без людей.
Далеко не в усіх людей на лобі написано, чим вони будуть займатися в житті – зазвичай є кілька варіантів, часто рівнозначних. Як визначитися в такому випадку?
Ганна Чатченко: Якщо людина талановита в усьому, то, виходячи з моєї практики, найчистіше щось із цього їй подобається робити, а чимось іншим просто цікавитися – наприклад, читати на дозвіллі чи малювати. Дуже часто люди, яким подобається багато, – це люди допитливі і знають багато чого цікавого. В такому разі завдання справді розділити, диференціювати цікаве як діяльність від цікавого як хобі. А буває, що людині складно визначитися, у неї взагалі нема ніяких зацікавлень – тоді тест мало що показує, і людина сама не розуміє, чим їй займаються. Часто це може бути пов’язано із певними психологічними проблемами, коли людина взагалі нечутлива до самої себе і складно зрозуміти, що таке «подобається» і як це відчувається аж до того, що не ясно, як людина реагує емоційно, які реакції видає на тілесному рівні.
Що можете порадити тим, хто вибирає професію – «з нуля» або з другої спроби?
Ганна Чатченко: Перша порада – це активно досліджувати себе, свої зацікавлення та здібності і спробувати розібратися, що ж не влаштовує в цій професії, в якій ми уже перебуваємо на цей момент. Бо може виявитися, що справа у незадоволені людини не професією як такою, а, наприклад, не підходящим колективом або корпоративними цінностями, і тоді це вже питання не зміни професії, а радше зміни місця роботи. Ключове правило: якщо ви хочете змінити професію, вам потрібно насамперед знайти людину, яка уже успішно працює в цій професії, і дізнатися від неї максимально багато про всі підводні камені та нюанси. Тому що часто ми можемо бути зачаровані професією і не зовсім реалістично на неї дивитися. Після цього слід ще попрацювати у сфері цілепокладання – поставити собі цілі довготермінові, середньотермінові і короткотермінові.
