Можливо, є люди, які ще ніколи не були у Львові, але нема людей, які собі ніяк його не уявляють. Якийсь образ Львова є у кожного: хтось уявляє собі запах кави, хтось – нескінченний дощ, хтось – шоколад, хтось – казкову архітектуру, хтось – знамениту «Криївку», а хтось узагалі львівське метро. Цікаво, що, хоча чи не кожен квадратний сантиметр цього дивовижного міста досліджений і оцифрований, для кожного Львів усе одно свій, неповторний.
Обійти всі визначні місця Львова можна за два дні, якщо не зупинятись і нікуди не заходити. (Чи є особливий сенс у такій пробіжці – друге питання.) Проте не всі ці визначні місця однаково відомі й «намолені» – за кількістю туристів, котрі встигли їх побачити, їх можна розділити на дві категорії.
Категорія перша. Пропустити неможливо
Львів загалом гарно пристосований для туристів. Сфера послуг у Львові розвинута як мало де в Україні – можна знайти будь-що на будь-який смак та гаманець, аби бажання. Особливо уславився «український П’ємонт» креативністю своїх підприємців. Не купити бодай чогось на згадку просто неможливо. До слова, польські туристи чомусь полюбляють влаштовувати сюди алко-тури – принаймні затарюються спиртним дуже серйозно.
Якщо ви приїдете ранковим потягом, то побачите сміття, яке переповнює вокзальні урни. Але на вулицях його нема. Схоже, що Львів перестав потопати у смітті – виринув-таки.
Урбаністи давно хвалять Львів за продуману схему руху транспорту. Щоправда, по-перше, треба встигнути скористатися цим транспортом – він дуже рано лягає спати, та й у процесі роботи не любить сильно напружуватися; по-друге, треба враховувати, що водії через відсутність кондукторів відчиняють лише передні двері, аби дотягнутися до кожного пасажира по гроші за проїзд; по-третє, прокладаючи маршрут, треба робити поправку на затори. Частково це компенсує те, що у Львові порівняно дешеві таксі (якщо дочекаєшся) та гарно розвинена велоінфраструктура. Так чи інакше, потрапити з пункту А в пункт Б цілком можливо. І цих пунктів цілком достатньо.
Площа Ринок. Серце Львова. До 1946 року її називали просто Ринок, без «площа». Цікавих фактів про цю площу більш ніж задосить, причому про будь-який етап її історії. Наприклад, у часи Середньовіччя місто розплановували саме звідси, користуючись тодішніми мірами довжини: шнур (43,2 м), прут (4,32 м) і лікоть (0,576 м). Стандартні розміри кам’яниць становили 2 прути на 1 шнур – якраз для фасаду у три вікна. Однак це єдине, що в цих будівлях було стандартного, кожен будувався за індивідуальним проектом. До ХІХ ст. кожен будинок Ринку мав і власний колір, але австрійська влада наказала пофарбувати всі будинки в однаковий сірий колір.
Відомий німецький мандрівник ХVІ ст. Мартін Ґруневеґ стверджував, що на Ринку найширші у всій Європі тротуари – на них можуть розминутись аж дві пари.
Водограй із Нептуном на площі Ринок за радянських часів був «запідозрений в українському буржуазному націоналізмі», через що з його тризуба видерли середній зубець.
Звичайно, всі туристи так чи інакше проходять тут.
Дворик біля площі Ринок. Кавові гурмани стверджують, що найсмачнішу львівську каву варять тут.
Вірменський кафедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці, або просто Вірменська церква. Звісно, він виглядає не зовсім так, як у 1370 році, коли щойно відкрився – за цей час тут багато добудовувалося-перебудовувалося. Товщина стін сягає півтора метра. Унікальною є конструкція бані – вона спирається на пустотілі ребра з глиняних глечиків. Місце просто маст візіт для будь-якого туриста у Львові.
Італійський (Венеціанський) дворик, менш відомий як палац Корнякта і ще менше – як Королівська кам’яниця. Король Речі Посполитої Сигізмунд ІІ Август винагородив грецького виноторгівця Костянтина Корнякта за вірну службу на посаді секретаря дворянським титулом та дозволом збудувати цей будинок. Особливим привілеєм, який не можна було купити, а лише здобути за особливі заслуги перед містом або державою, була наявність шести вікон – у ті часи кам’яниці на площі Ринок могли мати не більше трьох вікон по фасаду. Проект було втілено у 1580 році, і дуже помітно, що архітектор був італійцем. В Італійському дворикузбереглися рештки автентичного «стовпа ганьби», біля якого у ХVІ ст. на площі Ринок карали злочинців.
Королівські зали. У 1642 році палац Корнякта перетворився на Королівську кам’яницю, ставши власністю Якуба Собеського, потім її успадкував польський король Ян ІІІ Собеський. Саме тут Річ Посполита й Московська держава у 1686 році підписали «Вічний мир», розділивши Україну на Правобережну та Лівобережну.
Успенська церква, вежа Корнякта. На її будівництво пішло 37 років (1591-1629), і на її стінах навіть зберігся оригінальний станковий живопис XVII століття. А вежа Корнякта була символом Львівського Успенського братства, бо саме її було зображено на його печатках та видавничій марці. Тривалий час у приміщенні вежі Корнякта була бібліотека Успенського братства, та пожежа 1779 року знищила її фонди. Руська дільниця, де, власне, і розташований Успенський собор з вежею Корнякта, у часи Середньовіччя була найнебезпечнішим місцем у випадку облоги.
Площа Міцкевича. Сучасники спочатку не сприйняли пам’ятник (мовляв, «свічка») цьому видатному поетові, на якого однаково претендують і Польща, і Білорусь. Зате після Другої світової його визнали найгарнішим пам’ятником Міцкевичу. За спиною пам’ятника розташована новобудова, яку місцеві називають ноцником, тобто нічним горщиком.
Палац Потоцьких, він же Львівська галерея мистецтв. Коли у Львові намагалися збудувати підземний трамвай, він тріснув і перекосився. А так і не скажеш! (Його історія настільки багата, що краще взагалі про неї не згадувати – кому треба, той нагуглить.)
«Головна пошта». Оскільки вона була стратегічним об’єктом, то серйозно постраждала, коли українці з поляками вирішували, чий Львів. Але на початку 20-их років минулого століття її відреставрували. Всередині вона цілком сучасна – з електронною чергою, виїзним оформленням закордонного паспорта тощо.
Львівський національний університет ім. Івана Франка. Історія будівлі та самого університету перетинаються, але не збігаються: і університет один із найстаріших у Східній Європі, тому спочатку він містився у набагато скромнішому приміщенні (утім, щодо його «предків» є різні джерела), і будівля не завжди виконувала функцію навчального закладу – з 1861 до 1920 року тут засідав Галицький крайовий сейм. Наразі Львівський університет прихистив евакуйовану частину Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка. Цікаво, що вони обидва – ЛНУ.
Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької, або по-простому Львівська опера. Як і весь проспект Свободи, вона стоїть на річці Полтві, від якої львів’яни колись дуже потерпали. До кінця XVIII століття тут були ставки, непрохідні болота та трясовини. Після останнього великого паводку у 1872 році міська влада вирішила зробити річку підземною. В радянські часи перед театром стояв пам’ятник вождеві світового пролетаріату. Скульптура «діда, що вилазить з комина» створювала труднощі у фотографуванні театру до демонтажу у 1990 році. Хоча зрозуміло, що знаменита Львівська опера зовсім не цим.
Церква святих Ольги та Єлизавети (костел Ельжбети). Вона вражає тих, хто їде з боку вокзалу. Із самого початку ставилася мета не тільки вшанувати опікунку цісаря Франца-Йосипа – святу Єлизавету Угорську, а також його дружину Єлизавету Баварську (Габсбурґ), а й «утерти носа» собору святого Юра, змінивши баланс на користь польської і католицької частини Львова.
Архикатедральний собор святого Юра.
Собор Галицької митрополії УГКЦ. Колись це взагалі була головна святиня українських греко-католиків. Змагання між ним та церквою святих Ольги та Єлизавети ще триває – щоправда, самі будівлі в ньому участі не беруть, лише вірники досі з’ясовують, яка з них вища/краща/благодатніша. Не всі, звісно. Біля собору – зачинена брама до майбутніх дерев’яних сходів: після реконструкції вони з’єднають собор зі Львівським цирком, спростивши шлях тим, хто йде сюди з боку вулиці Городоцької: обходити Святоюрську гору довго і незручно.
Площа святого Юра. У 1655 тут отаборився Богдан Хмельницький, а з ХVІІІ до середини ХІХ проходили ярмарки.
Пам’ятник королю Данилові Галицькому. Через особливості скульптури його жартома ще називають «пам’ятник коню Данила Галицького» чи просто «пам’ятник коню».
Храм Преображення Господа Ісуса Христа, він же Преображенська церква. Перший храм, який повернула собі у власність Українська греко-католицька церква в 1989 році. Торік для вільного доступу відкрили автентичне підземелля цього храму.
Церква Пресвятої Євхаристії, вона ж Домініканський собор, костел Божого Тіла і монастир домініканців. Належить до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. До Другої світової війни це був храм римо-католицького монастиря ордену домініканців. У храмі з XVIII ст. був величезний бароковий орган, який тепер «переїхав» до Львівської філармонії. За радянських часів у костелі та монастирських келіях влаштували склади, а з 1973 року перепрофілювали будівлю на Музей релігії та атеїзму. Храм у 1990-их роках передано УГКЦ.
Проспект Шевченка. Звісно, у 1414 році він не був проспектом Шевченка, а був спочатку вулицею Грабарською, у ХІХ столітті – святого Яна, а з 1871 до самого 1955 – Академічною. Вважається однією з найгарніших центральних вулиць, яка повністю зберегла європейський архітектурний дух початку XX століття.
Проспект Свободи. Головна вулиця Львова. ЇЇ історія така багата, що з гарним екскурсоводом тут можна ходити цілий день, милуючись слідами історії.
Ратуша. Це вже четверта версія цієї будівлі – попередні три не пережили всіх війн, пожеж та інших катаклізмів. Львів’яни попервах не сприймали її, саркастично називаючи «чотирикутною скринею з комином». Годинники на ратуші – ознака заможності – теж час від часу замінювали. Уперше синьо-жовтий прапор замайорів над львівською ратушею 1 листопада 1918 року, вдруге – 3 квітня 1990. Із 2000 року ратушеву вежу перестали вважати стратегічним об’єктом і почали пускати на неї всіх, хто готовий подолати ці 350 сходинок, аби помилуватися виглядом Львова з висоти пташиного польоту.
Закінчення фоторепортажу тут.
Текст: Атанайя Та, Ян Запольський
Фото: Ян Запольський
