Більшу частину дорослого життя Стюарт не має власної оселі. Йому доводилося спати на ґанках крамниць і церков, на залізничних платформах – але також і у “чудових місцинах”, каже він.
Наразі він мешкає у закинутому приміщенні у Північному Йоркширі та не відчуває жодного бажання знову мати квартиру чи будинок. У нього амбітні плани на майбутнє, та водночас він задоволений теперішнім життям.
Старий голубник, що з минулого червня править Стюартові за дім, – це тісний лабіринт з дротяної сітки, дерев’яних перегородок і пластикової покрівлі. Навколо буяють ожинові кущі, однак рослини у кам’яних вазонах давно здичавіли, а закинуті теплиці навряд чи піддадуться ремонту. Між баків з водою та уламків труб розкидані дерев’яні палети та видніється іржавий велосипедний каркас.
Стюарт каже, що цю ділянку не використовували чотири-п’ять років, але лопати й вила досі встромлені у землю – ніби люди, які її обробляли, відійшли попити чаю.
Стюарт знайшов цю місцину й задумав там поселитися через кілька тижнів після прибуття у Вітбі, коли гуляв зі своєю собакою Каріад по колії старого “Шлакового шляху” – залізничного перегону від Скарборо до Вітбі, що не використовується вже понад 50 років.
Низьке зимове сонце заглядає у вікно, затягнуте пластиковою плівкою замість скла. Стюарт вистелив підлогу та частково стіни ізоляційними плитами, які знайшов на смітнику. Він також збудував собі ліжко, що зараз охайно застелене спальним мішком для екстремальних умов з магазину військових товарів.
Невдовзі після заселення до Стюарта з цікавості навідались місцеві поліціянти. Вони позазирали по кутках, поставили кілька питань, а пізніше повернулися з подарунками – датчиками диму та чадного газу.
Електрики та водопостачання немає, але Стюарт встановив дров’яну пічку і щоранку миється у воді, яку привозить у великому баку велосипедним причепом. Він має акумуляторні лампи й стопку книжок на підлозі біля ліжка; серед них -“Енциклопедія грибника” і класичний роман Волтера Ґрінвуда “Любов і безробіття”.
“Маєте хорошу книжку та радіо, тепло та безпеку? Тоді можна закрити очі й бути де завгодно, – каже Стюарт. – І байдуже, чи ви бездомний, чи живете у палаці. Все у голові!”
Тут він почувається в безпеці, але за звичкою не застібає спальний мішок на ніч.
“Колись мене волокли по Квін-стріт у Кардіффі прямо у мішку, бо він був застібнутий і я не міг вилізти, – пригадує він. – А якби його хтось підпалив, тут би мені й кінець прийшов… Одним словом, тепер я ніколи не застібаюся”.
Близько 15 років тому, коли Стюартові було 26, він серйозно розглядав можливість осісти й завести “дім”, офіційно лишаючись бездомним.
Він жив у закинутій будівлі у Кардіффі, коли почув про поселення, щойно зведене мандрівниками у передмісті Леквіт, по той бік річки Елі. З горіхових та вербових гілок вони побудували халабуди. Там був будиночок на дереві, вігвам, армійський намет, генератор електрики, а також кухонна раковина, під’єднана до струмка, завдяки чому навіть у непогоду поселенці мали чисту проточну воду.
“Побачивши це, я подумав: яке просте і прекрасне життя!” – пригадує Стюарт.
Стюарт прожив там п’ять років. На деякий час він відмовився від мобільного телефону і державної матеріальної допомоги. Він спробував жити “поза системою”.
“Хотів відчути, як це – бути вільним і жити від землі, – каже він. – Мені дуже сподобалось! Це була справжня свобода”.
Але потім поселення зруйнували. Стюарт підозрює в цьому компанію-постачальника електроенергії, – її представники час від часу приходили обрізати гілки, що росли надто близько до ліній електропередач. Стюарт пішов собі далі – але відтоді він постійно шукає подобу того природного житла, і часом має успіх.
“Як виявилось, у мене талант знаходити чудові місцини”, – каже він.
Наприклад, “першокласне житло” у Вустері – кузов вантажівки без коліс, схожий на вантажний контейнер, залишений просто біля Вустерської Арени. Або порожня стайня на іподромі, також у Вустері. А нещодавно – кільцева розв’язка у Дарлінгтоні, де його намет безперешкодно простояв десять місяців просто посеред клумби, прикритий живоплотом.
За даними доброчинної організації Shelter (“Притулок”), у Британії близько 320 тисяч бездомних, хоча ця цифра не включає “прихованих” безпритульних, наприклад, тих, що по черзі “гостюють” у друзів. Стюарт належить до категорії “тих, хто ночує у неналежних умовах”, оскільки систематично проводить ночі у місцях, непридатних для проживання людей. За останніми офіційними даними, восени 2018 року в Англії налічено 4700 бездомних з цієї категорії, з них 250 – у Йоркширі та Гамбері.
Стюарт прокидається дуже рано, принаймні улітку.
“У мене немає штор, тож зазвичай я прокидаюся разом із сонцем. Зараз воно сходить близько восьмої години, але влітку можу встати і о четвертій. До цього поступово звикаєш – вставати, коли світає, і лягати, коли сонце заходить”, – каже він.
Одне з його основних занять – збирати на березі уламки дерев, викинуті водою, щоб палити ними грубку. Він жартома називає грубку своїм телевізором.
“На ньому лише один канал, та хто ж не любить дивитися на вогонь?” – каже він.
Він пояснює, яке дерево добре горить, а яке ще й гарно пахне. Чарівний аромат дає вишня, але його улюблені дрова – березові.
Наразі Стюарт не отримує грошей від держави, тож йому не треба відвідувати центри зайнятості, але гроші десь брати треба – тому він підробляє вуличним музикантом.
Я йду разом із ним та його бордер-колі Каріад на Бекстерґейт – вулицю, де скупчені крамниці. Там він стає на своє звичне місце поруч з газетним кіоском і через дорогу від популярної яскраво освітленої пекарні.
“Там такі милі люди, – Стюарт вказує на пекарню. – І пиріжки з яблуками в них найкращі”.
Не встиг він розчохлити своє укулеле, як до нього підходить літня жінка. Після короткої розмови вона вкладає йому в долоню складену п’ятифунтову банкноту. Це давня знайома, пізніше пояснює мені Стюарт. Вона майже щотижня дає йому одну й ту саму суму.
“Часом люди хочуть дати й більше, та якщо я не в курсі про їхню ситуацію, то відмовляюся від грошей”, – продовжує він.
За годину-півтори, співаючи пісні Radiohead, The Smashing Pumpkins і Green Day, Стюарт може заробити десять-двадцять фунтів. В окремі дні, коли містечко приймає фестивалі готів чи стімпанків і сюди з’їжджається багато людей, його заробітки значно зростають.
Та справа не тільки у грошах. Це його шанс поспілкуватися з людьми, а вони тут переважно привітні – на відміну від деяких інших, з ким він стикався за роки вуличного життя.
Траплялися п’яні, які мочилися на нього сплячого, і “добрі” люди, які холодного вечора запрошували переночувати у теплу місцинку, а зачинивши за ним двері, обходились жорстоко.
“Таке трапляється повсякчас”, – зітхає Стюарт.
Один чоловік з уельського базарного містечка дав йому роботу на день – вкладати брошури у конверти, а потім так напоїв, що Стюарт відключився.
“Пам’ятаю, я прокинувся о третій ночі, а він уже виліз на мене згори, – каже Стюарт. – Мені вдалося його скинути, і нічого не було. Та він знав, що мені лише 16 років, – і все одно споїв і збирався зґвалтувати”.
Іншим разом його викрали аж на пів року і змушували працювати у мандрівному містечку атракціонів. У неробочий раз його замикали у фургоні, били й погрожували розправою. Навіть зараз, двадцять років по тому, йому майже нестерпно про це згадувати.
Стюарт виріс у Саутгемптоні. У тринадцять років органи опіки забрали його від матері, після сексуального насильства з боку материного співмешканця, а потім ще й фізичного насильства з боку її наступного приятеля. Старший з чотирьох дітей, він єдиний перейшов до опікунів і не підтримує жодних стосунків з братом, сестрами, матір’ю чи батьком. Відколи у 16 років йому дозволили самому відповідати за своє життя, він лишається безхатченком – ось уже 25 років.
“Я можу покластися лише на самого себе”, – каже він.
У 15 років він уперше спробував наркотики, а саме LSD. Приблизно в той самий час його вперше засудили – за крадіжку зі зламом, коли він виніс з крамниці майже увесь шоколад.
Пізніше він став залежним від марихуани (хоч зараз уже не вживає) і був засуджений ще кілька разів, серед них – за напад на свою колишню дівчину. З того часу у нього не було любовних стосунків.
“Я не надто розуміюся на стосунках, – зізнається він. – Вони мені важко даються”.
У віці від 17 до 19 років Стюарт пройшов з Сассексу до Абериствіта, що на заході Уельсу, а потім повільно ішов уельським побережжям, беручись за різну тимчасову роботу. Згодом він детально обстежив Норфолк, Суффолк і Ессекс, відвідавши всі без винятку англіканські церкви у цих графствах – кілька тисяч.
Нині він не так багато мандрує, та, за його словами, сягнув тієї стадії, коли жити у звичайному будинку вже не хочеться.
“До мене підходять і питають: як ти так можеш? – сміється він. – Я відповідаю тим же питанням: а як ви так можете?”
Процедури, необхідні для отримання допомоги, його лякають, каже Стюарт. На його думку, він навряд чи може претендувати на соціальне житло у Вітбі, бо не має тут рідні чи офіційних справ. У будь-якому разі, він не хоче перейматися оплатою рахунків чи стосунками з сусідами. Він провів у соціальних квартирах і притулках шість-сім років свого життя, і йому вистачило.
Ми приходимо на пляж, де Стюарт зазвичай збирає дрова. Дорогою він зазирнув на рятувальну станцію й узяв там сміттєвий пакет і ключку для збору сміття. Сьогодні тут лише кілька недопалків і невеличких уламків пластику, сточених хвилями й закинутих на берег припливом.
Час від часу Стюарт нахиляється й вибирає з піску відшліфовані кольорові скельця. Найскладніше знайти блакитні, каже він, але його улюблені – жовті. З більших він планує зробити музичну підвіску, а з менших – мозаїчну раму для дзеркала.
“Мені подобається море як символ, – каже він, дивлячись на маяк у далині. – Це символ свободи – воно тече, як хоче і куди хоче. Єдине, що має над ним владу, – це місяць”.
Стюарт розповідає, що вдень він майже не їсть, але у кафе дозволяє мені пригостити його кавою, куди кладе три ложки цукру “з гіркою”. Він також замовляє кусень лимонного торта з собою.
“Якщо твоїх грошей вистачає лише на один прийом їжі на день – вечерю, краще не збиватися з ритму”, – пояснює він.
Він знає, як отримувати купони на їжу, які церкви роздають продуктові пайки і де в обід наливають безкоштовний суп – та старається користуватися цими благами лише за крайньої потреби. Якщо настане скрута, каже він, йому є до кого звернутися по допомогу. І в пекарні, і в кафе є добрі люди. Та йому не подобається просити. Він любить бути незалежним.
“Так, я бездомний, – каже він. – В мене також немає машини і ще багато чого немає. Хіба це означає, що я безпорадний?”
Навпаки, Стюарт сам хоче допомагати іншим.
Він мріє щось вирощувати на “своїй” ділянці – не лише для себе, а і для місцевої спільноти. Він також хотів би створити сенсорний сад для людей, які мають вади зору чи слуху або проблеми з навчанням. Рослини та декор у цьому саду стимулювали б усі чуття: дотик, зір, нюх, смак і слух.
“Такий сад приносив би людям величезну користь і радість, – каже він. – Та не знаю, чи зможу я отримати необхідні дозволи”.
Він має ще інші плани, наприклад, хоче назбирати грошей на юрту, а також розпочати бізнес велотаксі, перевозячи туристів до напівзруйнованого абатства, що височіє на скелі понад містечком. Звідти відкривається мальовничий краєвид на Північне море.
Втім, він усвідомлює, що ніколи не матиме власного дому і що його життя – це постійні переїзди з міста у місто, постійні “знахідки безпечних домівок, з яких мене потім виселяють”.
Сквотерство (самовільне заселення у закинуті приміщення або на ділянки землі, що не використовуються, як це робить Стюарт) не є нелегальним. Людина порушує закон лише тоді, коли завдає якихось збитків або відмовляється виселитися після відповідної постанови суду.
Стюарт точно не знає, хто власник того місця, де він зараз живе. За одними даними, це залізниця, за іншими – міська рада. Хоч би як, навіть якщо власник знайдеться, він сподівається, що його не проганятимуть, аж поки не складуть нові плани щодо цієї землі і не почнуть їх втілювати.
“А тоді я сприйму це спокійно, абсолютно спокійно”, – каже він.
“Я знаю, що мій дім можуть отак запросто відібрати, але й працевлаштовані люди теж втрачають свої оселі”.
“Одні двері зачиняються, інші – відчиняються”.
