1 вересня – це не лише День знань, а й офіційний початок Другої світової. Традиційно вони перетинаються в Національному музеї історії України у Другій світовій війні, про який ми вже писали. Цього року музей вирішив запропонувати своїм наймолодшим відвідувачам історичний квест територією Меморіального комплексу та головною експозицією музею – інтерактивну програму «Україна – Світ: ниті історії». Ми чесно його пройшли і готові розповісти. Але якщо ви збираєтеся пройти такий квест 3 вересня (буде така можливість для тих, у кого 1 вересня настане у робочий день), то наполегливо радимо прочитати цей репортаж у понеділок увечері. Текст містить кілька спойлерів. Ба більше: він майже повністю складається зі спойлерів. Як же без них розповісти про таке?
Старт квесту було винесено аж туди, де розходяться дороги до музею та на Співоче поле. Навіть це не допомогло: деякі потенційні команди, дійшовши до цього роздоріжжя, вирішували йти все-таки на Співоче поле, де в цей час проходить виставка квітів – частина учнів висловлювала бажання просто погуляти, без ніяких квестів, і класний керівник не міг відпустити їх на всі чотири сторони. Проте були люди, котрі наважилися. І їх чекало чимало сюрпризів!
Звісно, організатори ставили мету не просто розповісти дітям про Другу світову, а показати ці самі «ниті історії», які під час Другої світової війни пов’язали Україну з такими країнами, як США, Канада, Японія, Велика Британія тощо. Та й сьогодення наше також є наслідком того, що сталося раніше…
Отже, отримавши на старті «маршрутний лист», у якому фіксується кількість учасників та час, команда вирушала на 9 локацій. 3 тематичні чекпойнти містилися на території музею, 6 – у головній експозиції. Від локації до локації команди пересувалися самі, а вже на ключових станціях їх зустрічали науковці музею. Рівень складності вони адаптували під кожну команду залежно до вікової категорії. (Слід сказати, що хоча програма квесту первісно була розрахована на команди школярів 6-11 класів та учнівську молодь, найменшою командою виявилася родинна: вона складалася з 8-річної дівчинки та її молодшого братика. Звичайно, плюс троє супроводжуючих дорослих, які допомагали дітям – адже для виконання деяких завдань їм елементарно бракувало зросту.) Виконання завдання фіксувалося в «маршрутному листі», причому на кожному чек-пойнті значок був різним, залежно від специфіки. Це не лише було концептуально, а й унеможливлювало підробку – адже не можна було просто так узяти й передбачити, яким буде наступний підпис. Щоправда, працівники тримали між собою постійний зв’язок, тому проскочити якусь локацію не вийшло би.
На першій локації треба було одягнути трьох манекенів: одного у форму солдата Червоної Армії, другого – в однострій УПА, третього – у сучасний «піксель», а потім ще розсовати по їхніх кишенях відповідні папірці.
Здавалось би, що тут складного – хіба важко здогадатися, на кого вдягнути камуфляж, а на кого вишиванку? Але насправді організатори заклали у завдання можливість неправильної відповіді. Наприклад, не всі замислюються про різницю між цими двома варіантами радянського однострою, а вона є.
Крім того, правильна відповідь також була не одна. Наприклад, ікона могла опинитися в будь-чиїй кишені – «на війні атеїстів не буває», як зауважив старший науковий співробітник музей історії України у другій світовій війні Олександр Очеретяний, котрий приймав команди на цьому чек-пойнті.
Друга локація була поруч, усередині літака. У цей день відвідувачів сюди не пускали ні за які гроші – лише тих, хто проходив квест. (До слова, участь у квесті була абсолютно безкоштовною, і навіть попри це багато шкіл його проігнорували, мотивуючи тим, що у вчителів це не робочий день, і вони не хочуть витрачати свій особистий час ні на які квести. Ну, їхнє право. Нехай прочитають цей репортаж і покусають собі лікті.)
Подивившись маленький ролик, треба було сказати, про яку військову техніку йдеться, і знайти її на виставці техніки. (Тут мала бути фотографія з правильною відповіддю, але ми порадились і вирішили все-таки її не додавати.)
На третій локації треба було озброїтися трафаретом, ножицями, олівцем та кольоровим папером і зробити символічну макову квітку – символ пам’яті про загиблих у Другій світовій. «Пам’ять – основна функція людини», – сказала старша наукова співробітниця науково-просвітницького відділу музею Ганна Тарасенко, підбадьорюючи нашого стажера, котрий проходив квест. Вона розповіла про велику мапу з маками, біля якої зазвичай чекіниться команда, доки троє вирізають три кружечки, з яких буде зроблено паперову квітку: «Одні з перших маківок було розташовано тут Петром Порошенком та Пан Гі Муном, восьмим генеральним секретарем Організації Об’єднаних Націй – досить символічно». Закінчивши клеїти квітку, треба було прикріпити її на мапі України в місці, назву якого вирішував жереб. Для менших дітей, котрі географії ще не знають, була готова підказка. Але для старших це трохи неспортивно.
Четверта локація, уже в приміщенні музею, виявилася найпростішою: подивившись ролик про те, як Україна за ХХ століття 4 рази проголошувала незалежність, і лише остання спроба виявилася вдалою, тут треба було написати на прапорі побажання українським бійцям на фронті.
П’ята локація була присвячена депортації киримлилар у 1944 році. За хвилину треба було, опинившись на місці киримли, зібрати 10 речей, які знадобляться в депортації. Звичайно, у дітей ще немає нажитого майна та розуміння зв’язку з місцем, де століттями жили твої предки, але такий жорсткий дедлайн дає змогу бодай трішки відчути цей жах.
Шоста локація була присвячена Вінстону Черчіллю, якого свого часу врятував Юрій Буряк (якщо ви про це нічого не знаєте, погугліть, цікава історія). Для проходження цього чек-пойнту треба було знати англійську – знайти оригінал висловлювання Черчілля, маючи переклад. Середнього рівня володіння мовою достатньо для пошуку за ключовими словами.
Сьома локація була об’єктивно найскладнішою. Тут ішлося про участь військ союзників у Другій світовій. Прикріпити папірці з написом «Кілрой був тут» (чому саме Кілрой, краще нехай розповість на місці провідний екскурсовод Георгій Борисов) на мапі світу скрізь, де воювали американці, не просто важко, а дуже важко. (Здавалось би, і до чого тут Полтавський аеровузол?) Георгій Борисов не дає спрощувати, називати радянських бійців комуністами: «Не всі солдати Червоної армії були комуністами, і не всі солдати американської армії могли чітко пояснити, що таке капіталізм. Це були хлопці, яких призвали або які добровільно стали солдатами армії своїх держав, і в складі цих армій вони знищували нацизм».
Восьма локація була присвячена Японії. Можливо, не всі замислювалися про те, що Кузьма дерев’янко, котрий приймав капітуляцію Японії на «Міссурі», узагалі-то Герой України. Та й кожен третій загиблий радянський солдат і на цьому фронті був українцем… Команда мала можливість трішки зануритися в японську культуру, повправлявшись у каліграфічному малюванні японських ієрогліфів. Не готові для більшої автентичності сісти на татамі могли малювати за столом. Пов’язка на голову, яка виходила в результаті цих вправ, залишалася авторові на згадку.
Дев’ята локація уже була фінішем. Тут просто фіксували результат команди та проводився розіграш ексклюзивних призів. Можна було виграти унікальну екскурсію на оглядові майданчики «Батьківщина-мати» та всередину скульптури, сертифікати на фотосесії із професійним фотографом, візит на справжню телевізійну студію тощо. Наш учасник витягнув «чаювання у музеї». Ми не стали вимагати показати нам інші папірці, хоча й закрадалася думка, що до нашого приходу навмисне залишили лише один варіант – який нас найбільше цікавив. Здається, нам просто пощастило.
Що би нам хотілося сказати на завершення. Музейники витратили місяць на організацію цього квесту. Чудово, що на 3 вересня вже подали заявки загалом 700 осіб, тому що «Україна – Світ: ниті історії» пізніше вже не повторюватиметься. Звичайно, ми сподіваємося, що на наступний рік музейники вигадають щось ще крутіше. І що ті, хто не зміг цього року здолати силу інерції святкування 1 вересня, до наступного розкачаються. Тим більше що 
Що би нам хотілося сказати на завершення. Музейники витратили місяць на організацію цього квесту. Скільки зусиль та нервів їм це коштувало, порахувати неможливо, але результат попри не дуже комерційну назву вражаючий. Чудово, що на 3 вересня вже подали заявки загалом 700 осіб, тому що «Україна – Світ: ниті історії» пізніше вже не повторюватиметься. Звичайно, ми сподіваємося, що на наступний рік музейники вигадають щось ще крутіше. І що ті, хто не зміг цього року здолати силу інерції святкування 1 вересня, до наступного розкачаються.
Фото Радима Іщенка
