«Коли у Слов’янську почалися воєнні дії, ми думали, що це гроза, грім гуркоче, – розповідає Наталя Васильєва. – Ми довго не могли повірити, що це війна – адже все цвіте, квітень, скоро канікули… Якісь люди з автоматами почали бігати по Слов’янську, захоплювати міліцію, стало страшно з дому виходити. Плюс удома проблеми: я вагітна четвертою дитиною, з лютого триває шлюборозлучний процес, грошей нема. Я стояла в центрі зайнятості на обліку з безробіття». Здавалося, що тільки диво може змінити ситуацію.
І диво сталося. «Нам зателефонували з церкви “Добра звістка” (я й сама віруюча) і сказали: “Наташо, швидко збирай речі, завтра зранку буде автобус, будемо вивозити жінок і дітей із міста, доки серйозніші бойові дії не почалися. Будемо домовлятися на блокпостах, щоб зробили коридор”. Я швидко зібрала літні речі. Пам’ятаю, що тоді вже і танки їздили по Слов’янську, і якась інша військова техніка». «Добра звістка» евакуювала мирне населення на своїх автобусах та автівках. Але це був лише початок. Провівши більше місяця у християнському таборі в селі Коленці Київської області і побачивши, що бойові дії не вщухають, біженці почули від організаторів прохання шукати інші варіанти. Наталя тверезо оцінювала свої перспективи влаштуватися на роботу у великому місті і винаймати квартиру. «Мені вони запропонували поїхати в селище Ватутіне Черкаської області, – розповідає вона. – Найняли водія на мікроавтобусі, посадили мене із дітьми і речами й відвезли в один благодійний центр – начебто також християнський. Проте… Я деталей поки що не буду розповідати, але ми швидко зрозуміли, що нам якнайшвидше треба іти на квартиру – так було простіше і дешевше. Ватутіне – містечко дуже маленьке, тут навіть не ходять маршрутки і є лише один супермаркет АТБ. Тому орендувати тут квартиру було не так дорого. Але я була вагітною багатодітною переселенкою, тому дуже важко було знайти житло. Люди чомусь боялися, що держава змусить їх здавати житло переселенцям безкоштовно. Або що вони взагалі відберуть це житло. Хоча я пояснювала, що отримуватиму допомогу і зможу платити».
З великими труднощами Наталя врешті-решт знайшла хоч якусь квартиру. З’їздила до Слов’янська, забрала решту своїх речей, меблі. Народила дитину, оформила допомогу. Але, звичайно, на саму допомогу неможливо було прожити, тим більше пологи були дуже важкими, і молоко у Наталі зникло, тому гроші були потрібні не лише на підгузки, а й на суміш, та й старші троє щодня хотіли їсти… «Я думала: Господи, дай мені можливість хоч якось заробити! – згадує Наталя. – Це маленьке місто, тут безробіття, люди виїжджають на заробітки за кордон, куди завгодно – роботи нема, двірник отримує 1000 грн і на хлібзаводі 1000 грн, це нереально!» Жінка весь час думала про свою безвихідь, і часто не могла заснути, хоча була дуже втомлена. Вона панічно боялася, що соціальні служби відберуть у неї дітей. «Я їх дуже люблю, і дуже боялася, що мені скажуть: ти не можеш годувати дітей – значить, ми їх у тебе заберемо, – розповідає вона. – Їхати у велике місто, де є робота, відпадає: там треба заплатити за два місяці за житло, і хто сидітиме з моїми дітьми, доки я працюватиму? Старші уже вчаться. Що я маю робити, аби мої діти не голодували?»
Однієї такої безсонної ночі Наталя лежала і дивилась на свої речі, і тут ніби якийсь внутрішній голос сказав їй: іди і продай це, тоді ти завтра зможеш купити молока і хліба. «Я пішла і продала речі, які нам були не дуже потрібні – у мене відразу їх купили! – згадує вона. – За дуже низьку ціну. І тоді з’явилася ідея. Я написала на своїй сторінці в Фейсбуці, звернулася до всіх: любі друзі, у кого є одяг, який вам не потрібен, ви не знаєте, куди його дівати, а викидати шкода – надсилайте ці речі мені, я їх продам. І люди відгукнулися! Почалися репости, дзвінки. За два місяці набралося 8000 репостів і стільки ж листів. Я не встигала відповідати і боялася, що не зможу оплатити ці посилки. Але поки що завжди була рівновага: ніколи не було напливу аж настільки великого, щоб я не могла прийняти й оплатити, мені завжди вистачало на це грошей».
Звичайно, маючи на руках писклятко, дуже важко вести справу самотужки. Тому Наталя запропонувала подрузі-переселенці з Луганська: «Таню, працюймо разом, і ви голодними не залишитесь, і ми зможемо працювати!» Вони купили столи, поставили їх на базарі і почали торгувати. Але речей ставало дедалі більше – довелося спочатку купити «кравчучку», щоб їх тягати, а потім і винайняти невеличке приміщення під торгівлю.
Здавалося, життя налагодилося: Наталя працювала, почали з’являтися гроші на їжу та найнеобхідніше. Однак до хеппі-енду було ще дуже далеко. Через рік господиня квартири попросила Наталю з’їхати – сказала, що у них сімейні питання, і їм потрібна ця квартира. Довелося знову проходити через пошук житла, але вже не вагітною, а з однорічною дитиною. Нічого не змінилося: ніхто не хотів здавати, тим більше «маленька дитина все псуватиме»… А господиня щодня казала: «Наташо, з’їжджай, куди хочеш! Куди хочеш!»
Наталя довго шукала квартиру – писала оголошення, моніторила інтернет-пропозиції, але все було марно. «Я до міської ради приходила разів вісім – і сама, і з немовлям на руках, і з дітьми, – розповідає Наталя. Просила посприяти, казала: допоможіть мені зняти квартиру, може, ви знаєте господарів, у яких квартира стоїть порожня? Вони відповідали, що нічим абсолютно не можуть мені допомогти… Врешті-решт я вирішила, що куплю намет, поставлю в парку і житиму там. Може, через деякий час на нас звернуть увагу журналісти, влада… Я востаннє пішла до міськради і сказала: житиму в наметі з дітьми, хоча б звідти мене не виганяйте, будь ласка!»
Наталя почала шукати намет. Виявилося, що намети теж дуже дорогі – 10000 грн. Знову безвихідь, глухий кут… «На всіх зупинках та в своєму магазині ми розклеїли оголошення “винайму житло”, – розповідає Наталя. – Одного разу відгукнулися та запропонували житло на п’ятому поверсі, але я за станом здоров’я не можу носити візочок і взагалі піднімати вантажі…»
Знову допоміг Фейсбук. Після посту зателефонував один чоловік, попросив розповісти про ситуацію детальніше і сказав: «У мене в Ватутіному є трикімнатна квартира, яку ми отримали 20 років тому і ніколи там не жили. Оскільки я не єдиний її власник, то зараз поговорю з мамою і попрошу, щоб вона приїхала з Києва і дала вам ключі. А далі ви вже на місці все обговорите. Гадаю, мама прийме рішення, що ви там залишитись і будете жити. Але врахуйте, що квартира після будівництва, там немає ні підлоги, ні газу, ні світла, ні води». Наталя дуже зраділа, що квартира першому поверсі, хоча і дуже маленька – 53 квадратні метри. «Приїхала його мама, показала мені квартиру і сказала: “Тут же цементу по коліно, неможливо жити”, – розповідає Наталя. – Я відповіла: “Слухайте, мені взагалі немає де жити! Дайте мені ключі, я наведу тут лад. Я справно платитиму і не відберу у вас цю квартиру – я віруюча людина!” І вона дала мені ключі».
Люди допомогли з ремонтом – хто робив електропроведення, хто підключав газ, хто стелив підлогу…
Але треба було терміново з’їжджати, а в новій квартирі ще лежав цемент. Тоді Наталя пішла до завідувачки дитячої лікарні, з якою на той момент уже дуже добре була знайома, і попросила покласти їх у лікарню хоч на якийсь час. Містечко маленьке, літо – лікарня стояла порожня… Повагавшись, завідувачка погодилася.
На цей момент ситуація більш-менш стабілізувалася. Три з половиною роки люди продовжують слати речі, в будь-якому стані – Наталя нічого не викидає, адже «на кожен товар є свій покупець». Якщо є невивідна пляма абощо, Наталя з компаньйонкою роблять редизайн – «звичайно, варто витратити 15-20 хвилин на річ, яку я продам за 70-80 гривень». Коли зібралося багато джинсів, вона подивилася на Ютубі, що люди роблять із такими джинсами, і почала шити органайзери. «Донедавна ми працювали з Тетяною, зараз у неї з’явилася інша робота, але я сподіваюся, що вона повернеться, – говорить Наталя. – Потім у нас з’явився ще один хлопець, він не лише тягає мішки, а й на машинці шиє краще за мене».
Наталя ще у Слов’янську звикла працювати на двох-трьох роботах – кранівником мостового крану, помічником вихователя, дитячим аніматором… Адже власного житла ніколи не мала. Власне, тому й не стала повертатися до Слов’янська після звільнення. Там буде те саме мінус хоч якось налагоджений бізнес. «Грошей, яких я заробляю, витрачав вистачає на їжу та найнеобхідніше – якась канцелярія до школи тощо, – говорить Наталя. – Ніколи не виходило відкладати. В мене просто немає такої можливості – великих продажів у нас нема… Власниця квартири, де ми живемо зараз, нагадує, що тут ми також тимчасово, і рано чи пізно нам доведеться з’їхати і звідси. Я вже напоневірявся на знімних квартирах достатньо, тепер мрію про власне житло. Побачила оголошення “продається”на убитенькому будинку, якому років 100, зателефонувала і запитала: скільки коштує ваш будинок? Відповіли: 16 тисяч доларів». Мрія про власне житло поки що видається нездійсненною. Меценат у блакитному вертольоті навряд чи прилетить. А відкласти таку суму нереально…
Утім, Наталя, знаючи її характер, рук не складе. Вона і дівчаток своїх учить, що треба трудитися, але не просто колотити воду, а прагнути, досягати. Готова, якщо вирішиться питання з власним житлом, усиновити ще одну дитину або навіть двох. «Хочу вкласти в дітей найкраще, щоб вони росли здоровими, мудрими, співчутливими, працелюбними, не здавалися, допомагали, щоб у них усе було гаразд», – говорить Наталя. І, дивлячись на неї, мимоволі думаєш, що у кого-кого, а в неї це точно вийде.
Якщо у вас також виникло бажання допомогти Наталі, надіславши непотрібний одяг або взуття, ось її адреса: 20251, Черкаська обл., м. Ватутіне, а/с 1, Наталя Геннадіївна Васильєва. Можна «Новою поштою»: м. Ватутіне Черкаської області, відділення 1, Наталя Васильєва, 096 20 29 417. Для благодійників, готовий пожертвувати гроші у фонд даху над головою для багатодітної родини, номер картки Приватбанку: 4149 6293 9169 0492. Можна також зв’язатися з нею через фейсбук. «Ми реально вижили завдяки цим продажам! – говорить Наталя. – Ці речі перетворилися на хліб і молоко, на їжу для моїх дітей. Ви не уявляєте, яку я відчуваю радість і вдячність до всіх, хто нам допоміг!»