У Лондоні немає маршруток і не потрібно передавати за проїзд. А година пік відрізняється лише тим, що у тисняві частіше лунають ввічливі вибачення і діалоги: “Я вас штовхнув?! I’m so sorry!” “Sorry, це не ваша провина, а моя”. Загалом же, їздити британською столицею зручно й дорого.
За деякими оцінками у Лондоні найдорожчий громадський транспорт у світі. Хоча все відносно.
Для оплати за проїзд я використовую Ойстер – безконтактну транспортну картку. На неї можна купувати різні проїзні або покласти гроші й платити за разові поїздки. Ойстер діє на всіх видах транспорту в межах міста, навіть на потягах.
Ще можна розраховуватися звичайною безконтактною банківською карткою чи через мобільні додатки. Головне правило – робити це одним способом – на вході і на виході зі станції. Інакше – знімуть максимальний денний тариф.
Вартість проїзду залежить від того – куди і коли ви їдете. Час пік і центральна зона – найдорожчі. Для когось може бути вигіднішим платити за разові поїздки, для когось – купувати проїзні. Головне, зробити правильні розрахунки.
І хоч тут 11 ліній і 270 станцій метро, 675 автобусних маршрутів, плюс надземка, трамваї та Доклендське легке метро без водіїв – у всьому цьому транспортному лабіринті доволі просто орієнтуватись – за допомогою зрозумілої навігації.
На кожній станції є карти й схеми руху. Так само і на автобусних зупинках. До речі, на пішохідних переходах є написи, які показують, з якого боку їдуть машини. Мені це дуже допомогло призвичаїтись до лівостороннього руху, що, скажу відверто, було нелегко.
Який транспорт найдешевший?
Почнімо із найдешевшого і найповільнішого транспорту. Даблдекери – автобуси із двома поверхами – визначають Лондон так само, як червоні телефонні будки та поштові скриньки, Біг-бен та Тауер.
Щоправда, автобуси не завжди червоні – їх можуть повністю заклеїти рекламою – і не завжди двоповерхові. Навіть на деяких маршрутах у центрі можна опинитись в одноповерховому автобусі,. Але, з мого досвіду, це радше виняток.
Загалом, це ідеальний транспорт, щоб побачити місто. Із передніх сидінь на другому поверсі відкривається прекрасний краєвид – можна проїхати і повз Вестмінстер, і через Тауерський міст. А якщо ви їдете маленькими звивистими вуличками Сіті – то подих перехоплює, неначе на американських гірках.
“Я завжди, підкреслюю, завжди сиджу на другому поверсі на останніх місцях”,- сказав мені літній чоловік у твіді і з ціпком, ще не перевівши подих після крутого підйому сходами, коли я спробувала поступитись йому місцем трохи ближче. Такі лондонці віком 60+ користуються усім транспортом безкоштовно.
Проїзд в автобусі, незалежно від транспортної зони чи години пік, коштує півтора фунта – це майже як одна чашка кави. І якщо протягом години від початку подорожі ви пересідаєте на інший – з вас не знімають додаткові гроші.
І проста, але важлива річ – двері автобусів відкриваються назовні. Якщо ви були свідком ситуації “Відкрийте двері, защемило ногу” – або що гірше, постраждалим, то розумієте, наскільки це критична характеристика для транспорту. Ось так одне кріплення може багато змінити для комфорту пасажирів.
Доступність для всіх
А ще автобуси максимально інклюзивні. Висувний пандус дає можливість людині на візку заїхати через центральні двері – на першому поверсі для неї є окреме місце, яке також можуть використовувати для дитячих візків.
Третина станцій метро і половина надземки теж step-free, тобто на них можна потрапити, використовуючи ліфти чи рампи. На деяких станціях є туалети і кімнати, де можна перепеленати дитину. Все це позначено на карті – яку можна безкоштовно взяти в метро – чи завантажити в телефон.
Щоправда, тут метро не можна назвати найнадійнішим транспортом – який гарантує, що ви точно нікуди не запізнитесь. Потяги можуть зупинитись посеред дороги і трохи постояти – аби вирівняти графік руху чи в очікуванні зеленого світла.
І на станціях доводиться багато рухатись – довгий перехід веде до ще одного і так далі. Якось приїхавши на Паддінготон – той самий вокзал, де знайшли ведмедика з далекого Перу, я вирішила проїхати ще одну станцію у метро, замість того, щоби пройти пішки. Треба було лише перейти на іншу лінію. Але перехід виявився таким довжелезним, що я би швидше дійшла вулицею, не намагаючись скоротити шлях у метро.
Паддінгтон, як і інші вокзали, поєднанні із підземкою і є ключовими транспортними хабами для тих, хто щодня приїжджає на роботу із передмість. Що подеколи може бути стресово, попри те, що залізнична мережа розгалужена.
Від тих, хто живе за містом, я чула нарікання на переповнені потяги і тривалі затримки. А в екстремальних умовах – як от коли минулої зими випав сніг – на залізниці відбувається справжній транспортний колапс.
І що далі від міста – то більші витрати. Річні проїзні можуть коштувати п’яту частину доходу. Але загалом, британська залізниця – це тема для окремої розмови.
Врятувати планету
Міська влада вже не перший рік намагається побороти забруднення повітря у Лондоні і зробити транспорт зеленішим.
Понад третина автобусів тут уже гібридні машини. Ще є півтори сотні електробусів, що насправді небагато від всього автопарку.
Окрім як використовувати громадський транспорт, лондонців заохочують пересідати на велосипеди.
А віднедавна водії автомобілів, які в’їжджають у центр міста, мають платити ще й за викиди – що старіша машина, то більше. І якщо звичайну плату за в’їзд до центру знімають лише у будні з 7 ранку до 6 вечора, то цю – увесь час. Єдиний виняток – 25 грудня.
Різдво у Лондоні – особливий день. Тут не ходить транспорт взагалі. Не працює ні підземка, ні надземка, ні автобуси – нічого. Спершу, я не вірила, що таке велетенське місто, де навіть метро працює на вихідних усю ніч – може ось так зупинитись. А виявилось, ще й як може.
