5 квітня 1944-го – 75 років тому – НКВД СРСР затвердив інструкцію, що фактично започаткувала депортацію із Західної України членів сімей оунівців та упівців, пише історик
Станіслав Цалик для ВВС Україна
Спецоперацію розпочали щойно після того, як радянська армія навесні 1944 року вдруге, після 1939-го, вступила на західноукраїнські землі.
Рішення про депортацію ухвалили в Кремлі 31 березня, ще до взяття Львова (це станеться кількома місяцями пізніше, в липні 1944-го).
Того ж 31 березня генеральний комісар держбезпеки Лаврентій Берія видав розпорядження №7129 щодо вигнання членів сімей учасників українського руху опору.
А через п’ять днів його заступник Іван Сєров затвердив інструкцію під назвою “О порядке ссылки членов семей оуновцев и активных повстанцев в отдалённые районы Союза ССР”. Гриф – “Совершенно секретно”.
Місце заслання – Сибір
Інструкція наказувала виселити всіх повнолітніх членів сімей оунівців та упівців, “как арестованных, так и убитых при столкновении, а их имущество подлежит конфискации”.
Крім того, велено заслати сім’ї “актива и руководящего состава ОУН-УПА, скрывающихся и находящихся в данное время на нелегальном положении”.
Неповнолітні члени сімей мають їхати разом зі своїми рідними.
Місце заслання – Сибір. Конкретно: віддалені райони Красноярського краю, Омської, Новосибірської та Іркутської областей.
Списки виселенців готували, спираючись на довідки з сільрад про приналежність певної людини до ОУН чи УПА. Керувалися також інформацією місцевого управління НКВД.
Три години на збори
У кожний район направили оперативну групу на чолі з енкаведистом, який мав списки тих, хто буде депортований.
Командування найближчих військових частин дістало вказівку відрядити в його розпорядження солдатів та офіцерів.
Напередодні виселення сільрада отримує вказівку райвиконкому підготувати на 8-му ранку певну кількість возів.
У день виселення оперативна група з’являється в селі о 5-6 ранку. Село оточують військові — нікого не впускають і не випускають. Біля кожної хати ставлять вартового.
Оперативна група разом із представником місцевої влади заходить до тих, хто є в списку. Перевірка документів, особистий обшук кожного пожильця, трус у хаті. Далі зачитують рішення про заслання і наказують збирати речі.
На збори — лише три години.
Тим часом енкаведист спільно з представником влади складає опис майна, що підлягає конфіскації.
Хату, швидше за все, передадуть школі чи медпункту. Або відкриють сільський клуб. А втім, якщо хата хороша, в’їде хтось з радянських новопризначенців… Худобу відправлять до колгоспу, а предмети домашнього вжитку віддадуть яслам, пологовому або дитячому будинку.
Дорога буде довгою
Кожній сім’ї дозволяли взяти з собою не більше 500 кілограмів — одежу, взуття, постільні приналежності, посуд, дрібний інвентар на кшталт сокири, лопати, швейної машинки тощо. Інструкція вимагала: “Обратить особое внимание, чтобы выселяемые брали с собой как можно больше одежды, обуви и продуктов питания”.
Кількість продовольства ніхто не обмежував. Визначали лише мінімальний обсяг — не менше, ніж потреба сім’ї на місяць. Отже, дорога має бути довгою.
Також без обмежень дозволяли брати гроші, коштовності — обручки, браслети, годинники, портсигари тощо.
Все, що зібрали протягом трьох годин, клали на вози та їхали на околицю села. Там — місце збору. Чекали, коли зберуться всі виселенці. Відтак низка возів під конвоєм військових вирушала до залізничної станції, де вже стояли вагони.
Конвой передавав прибульців місцевим енкаведистам, які перевіряли людей за своїми списками.
Ешелони
Про відправлення кожного ешелону та кількість людей у ньому негайно повідомляли в Москву — заступнику Берії генералу Василю Чернишову.
За його наказом підготували для харчування депортованих залізничні буфети по ходу слідування потягів — при станціях Рівне, Київ, Полтава, Харків, Куп’янськ, Валуйки. А далі — при 13 станціях на території Росії.
Перший ешелон — 200 сімей — відправили вже у квітні. Це навіть раніше, ніж депортація кримських татар.
Другий ешелон вирушив до Сибіру 7 травня (137 сімей з Рівненської області та 11 – з Волині), третій – 21 травня (54 сім’ї волиняків).
Влітку 1944 року, під час проведення Львівсько-Сандомирської військової операції, виселення зупинили, натомість восени, зайнявши нові території, каральну машину увімкнули на повну.
Приміром, тільки у вересні депортували 479 сімей зі Львівщини, 268 — з Волині, 200 — з Рівненщини, 209 — з Тернопільської області та 222 — зі Станіславської.
Лісоповали
Про кількість депортованих дізнаємося з довідки, складеної у Львові під грифом “Совершенно секретно”. З неї випливає, що з семи західних областей України (Рівненська, Волинська, Львівська, Тернопільська, Станіславська, Дрогобицька, Чернівецька) до кінця 1944-го переселили до Сибіру 4 744 родини.
Адреси заслання промовисті: Печерліс, Двинліс, Коминерліс, Котласліс… Сумнозвісні сталінські лісоповали.
Депортації тривали 1945 року, а також по закінченні Другої світової війни. Лише в жовтні 1947-го (пік депортації) вислали 26 332 сім’ї оунівців, тобто 77 791 особу.
Ситуацію передає довідка “про кількість виселеного контингенту з території України за період 1944-1948 рр.”, підписана 23 листопада 1948 року начальником 1-го спецвідділу МВС УРСР підполковником Смирновим. У документі повідомляється, що протягом 1944-1948 років виселено 131 935 людей.
Якщо від цієї цифри відняти 6 255 німців-репатріантів, 2 894 члени сімей “зрадників Батьківщини”, 3 631 фольксдойча та 4 216 колишніх поліцаїв і власівців, то дістанемо виразну картину: кількість членів сімей оунівців та упівців, депортованих протягом лише перших п’яти років, перевищила 100 тисяч осіб.
