Для соціологів та реалістів не стала несподіванкою перемога Володимира Зеленського у другому турі. Ударом став радше такий приголомшливий відрив. Та є багато людей, яким здавалося, що, раз серед їхнього оточення ніхто не голосував за Зе, то ніхто в усій країні за нього не голосував. (Можливо, ці люди самі писали у своєму життєписі щось на кшталт «хто збирається в другому турі голосувати за Зеленського – відпишіться самі, будь ласка».) І таким людям тепер видається, що вони прокинулися в якомусь іншому вимірі – або, доки вони спали, країну захопили орки чи зомбі, підозріло схожі на людей, яких знав раніше.
Що робити людям, котрі, як виявилося, перебувають у власній країні в жахливій меншості? На це запитання Голос-Інфо попросив відповісти кількох людей, чия думка з цього питання щось та важить. (Спойлер: люди ці різні, і підходи в них різні, але ніхто з них не запропонував лягти і померти. Як і досі чинний Президент, до слова.)
Світлана Ройз, дитячий та сімейний психолог, написала вчора у Фейсбуці: «Я собі поставила питання: скільки ти даєш собі часу на сприйняття реальності? На сум, нерозуміння, сором, пустоту, тривогу. І що я зможу зробити для себе – щоб допомогти вмістити свої і не тільки свої відчуття?» Думаю, що саме відчуття реальності – це наш теперішній запит. Якщо я в 25 % – дуже для мене цінних, дуже якісних відсотках, але в меншості – здається, щось я прогледіла в тому, що відбувається в країні. Серед теперішньої більшості – багато рідних і знайомих мені людей, і мені треба не “залюбити”, а хоча б побачити те, що бачать вони. І Країна у нас одна на всіх. І нам буде потрібно вчитися виходити із “поляризації”.
Я зрозуміла, що саме зараз на мене дивляться мої діти, і що мені виходити до людей. І я маю щось із собою робити.
Для мене близький підхід “у будь-яких незрозумілих випадках медитуй”. Але зараз, мені здається, нам потрібно не з духовним світом, а з реальним зростатися. Не тікати у світ вічних цінностей – не втікати від відчуттів – а робити його тут. І переживати тут. Саме зараз.
Коли мені складно – я роблю “маленькі кроки”. Що в моїй “реальній реальності” – що я можу саме зараз зробити. Вимити квартиру, під‘їзд, зробити щось для тіла – щоб воно мало здатність вміщати все, що відчуваю. Я дивлюсь на природу – і йду, відчуваючи кожен крок – саме стопи. Відчуваючи тілом – як і куди я йду. В реальності. Ну і “работать работу”.
У дні, коли коливаються зовнішні опори, ми вирощуємо внутрішню, і більш цінуємо тих, хто близький.
Я точно знаю, що ми з вами зробимо те, що можемо, щоб Країна була сильною. І я особисто готова і буду захищати те, що Моє. Але і буду допомагати зміцнювати те, в чому відчуваю сенс».
«Одна з якостей дорослих людей – уміти витримувати напругу, – сказала нам Світлана. – Уміти дивитися на реальність. Уміти дивитися на складне. Ми всі дуже втомилися. Ослаблені багато чим. Тому вразливі. Для того, щоб визнати реальність, важливо повернути собі сили. І перше питання – що я можу для себе зробити, щоб залишатися відчуваючим і включеним. Тільки подбавши про себе, ми зможемо бути чутливі до інших. Розуміння – це ж теж своєрідна чутливість. Коли ми визнаємо реальність (у кожного своя швидкість і свій час), після того, як ми дозволили собі прожити емоції, важливо поставити собі запитання: “Що я готовий робити? За що я готовий узяти свою особисту відповідальність?” За відповідальністю і діями – сила. Той, хто пасивно переживає – більш уразливий. “Що я просто зараз можу зробити? Для себе, для сім’ї, для найближчого оточення, для міста, для країни” – питання саме в такій послідовності. Ми часто замахується на більший рівень, не подбавши про перші – а саме вони дають стійкість. У відносинах із близькими мені людьми в ці дні я казала: я говорю не для того, щоб сваритися, мені важливо прояснити, мені зараз не важливо, за кого ти голосував – мені важливо, з яких цінностей і для яких цінностей ти це робив. Я хочу зрозуміти, що у тебе ЗА вибором. Дивно, що з моїми знайомими – це був дуже глибокий діалог, який зробив наші відносини більш ясними… Якось на курсі травматерапії дізналася про важливе: для того, щоб почуватися безпечно і бути менш вразливим, важливо знати, що у тебе є 5 осіб, на яких можна покластися. Бажаю нам усім таких людей».
Віктор Трегубов, «четвертий вершник об’єднання «Демократична сокира»: «Готуватися до парламентських. Бо якщо й там буде перемога популістів – здається, нам кранти. Об’єднуватися довкола політичних проектів, до яких є довіра, та конкретних ініціатив по протидії реваншу. На жаль, думаю, в нас уже дуже скоро буде ціла низка приводів організовано вийти на мітинг».
Ігор Кирикевич, керівник ГО «Центр моніторингу влади»: «Поводьтесь так, ніби саме на вас максимально велика частка відповідальності за майбутнє України. Бо будувати кращу країну – це щоденна праця, а не сезонна історія з прив’язкою до політичних циклів».
Саїд Ісмагілов, муфтій Духовного управління мусульман України «Умма»: «Як жити далі? Саме таке запитання адресують собі чимало українців. Не можу сказати, що я досвідчений у таких ситуаціях у суспільно-політичному житті, проте колективному релігійному досвіду не одна тисяча років, та саме цей духовний досвід і потрібен людині та суспільству в складних та незрозумілих обставинах. Оскільки людство і не таке бачило, то з духовної точки зору маю для вас певні поради. То що ж робити?
1. Бути готовим до будь-якого розвитку подій. Ми дійсно не знаємо, яка нас очікує державна політика з боку новообраного Президента і хто буде в його команді. Один з наших недоліків – ми ніколи ні до чого не готові. Ми були не готові до окупації Криму, до Донбаського сепаратизму, до вторгнення російської армії під Іловайськ, до Дебальцевського оточення, до війни, до зради, та до будь-чого. Потрібно позбавитись від інфантилізму та ілюзій. Ми є тою самою активною меншістю, що раз на десять років програє пасивній більшості, тож нарешті в нас не має бути такого, до чого б ми психологічно не були готові. Нехай ми краще будемо не готові до неочікуваної радості, ніж до не очікуваної проблеми.
2. Будувати громадянське суспільство. Саме громадянське суспільство є запорукою контролю дій влади з боку суспільства. Наше громадянське суспільство ще доволі нечисельне та слабке, проте воно є, і воно гідно пройшло випробування Революцією гідності та війною. Ми маємо не забувати наші навики та здобутки, та в умовах невизначеності потрібно пришвидшитись у побудові громадянського суспільства, що в моєму розумінні є активною спільнотою громадян, що не за гроші, а безкорисливо стоять на охороні національних інтересів України та контролюють дії влади на відповідність цим національним інтересам.
3. Гуртуватися та триматись разом. На Майдані ми довели, що ми можемо підтримувати одне одного, та бути великим колективом однодумців. Нам потрібно відчувати плече побратима. Серед активного українського суспільства мають бути журналісти, юристи, правозахисники, медики, священики, політичні та громадські діячі, освітяни та всі інші, що разом будуть на випадок необхідності допомагати одне одному. Має бути впевненість, що ми не покинемо своїх напризволяще.
4. Продовжувати на громадянському рівні захищати мову, культуру та національні інтереси України. Громадянське суспільство не просто має контролювати владу з боку громадськості, але і саме на низовому рівні має підтримувати та поширювати все українське.
5. Вважати існування вільної незалежної української держави аксіомою, яку ні в якому випадку не можна ставити під сумнів. Мене обурюють маніпуляції на тему “втратити Україну”, “втратити незалежність” і таке інше. Ніколи і в кого навіть не має бути думки про зникнення незалежної України. Будь-хто і в Україні, і в світі, має чітко розуміти, що українська державність та незалежність – то є сталий факт, який ми нікому не дозволимо ставити під сумнів. І мене дратують українці, що самі щоразу при будь-яких незрозумілих обставинах починають волати про “втратити державу”. Хто дав їм право ставити під сумнів чи маніпулювати мрією багатьох поколінь українців, що боролись та віддавали життя за нашу незалежність? Невже хлопці в окопах узимку 2014-2015 рр., під градом свинцю відбиваючи наступ ворога, робили це для того, щоб хтось удома на дивані волав “втратимо Україну!”. Так легко такі речі може казати лише той, для кого Україна є предметом торгів, а частиною своєї душі.
6. Активно готуватись до парламентських виборів. Ми маємо вимагати від політиків, щоб вони залишили у стороні власні амбіції, та заради майбутнього України, всі проукраїнські сили йшли на парламентські вибори єдиним фронтом чи бодай не дробилися на десятки різних проектів, що лише будуть відтягувати голоси і так нечисленної патріотично налаштованої частини електорату. Оскільки в нас парламентсько-президентська республіка, то для захисту національних інтересів України нам потрібна стабільна проукраїнська більшість в Раді, і відповідно проукраїнський Прем’єр та Кабінет Міністрів.
7. Вірити. Це, мабуть, є найголовнішим. Коли втрачена віра в перемогу та успіх – тоді, дійсно, втрачене все. Але доки віра і надія живе в серцях, її не можна звідти виколупати нічим. Є прекрасний приклад: кримські татари після депортації 1944 року вірили в повернення на Батьківщину. Ця віра передавалась від батька до сина. Люди жили за тисячі кілометрів від Криму, але мали віру і надію, що вони повернуться. Ця віра не згасала, і вони повернулись! Якщо в серці є тверда віра – вас не подолати.
І якщо ці поради хоч комусь допоможуть і дадуть впевненості, то я не даремно їм свій хліб на цій землі».
