Про те, чому пішов добровольцем на фронт, про те, як реагує психіка людини на смертельну небезпеку, про участь в обороні Донецького аеропорту розповідає боєць 80-ї ОДШБ Віталій Пясецький.
– Я боєць 3-го взводу, 9-ї роти, 3-го батальйону 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Спочатку ніс службу на посаді стрільця, а потім номера обслуги і навідника АГС. Завершив своє перебування в АТО у званні молодший сержант на посаді командира відділення на той час уже 122-го окремого аеромобільного батальйону.
У зоні бойових дій був з 12 листопада 2014 року до 25 вересня 2015-го, з перервами на відпустки та реабілітацію.
– А як ви потрапили на фронт? Чи проходили строкову службу до цього?
– Це було моє особисте рішення, яке далося мені дуже непросто, бо за релігійними переконаннями я строкову службу не служив. Є такий факт у моїй біографії. Із початком подій на сході я, звісно, все відстежував і розумів, наскільки все складно. Спочатку думав «волонтерити», але серце казало інше. Мобілізувати мене не могли, тому я вирішив навідатися у військкомат сам. Мені запропонували контракт на 3 роки. Я не був готовим прийняти таке рішення, але і «в стороні» я залишатися не міг. Тоді ж уже гриміла «Саурка», Луганський аеропорт… Вже все ясно тоді було: хто атакує Україну і що у нас відбувається.
Я ще десь місяць намагався знайти вихід, а тоді знову прийшов у військкомат, швиденько пройшов комісію і попросив повістку, щоб удома «відмазатися». Але ця затія не зовсім вдалася, бо коли повістку принесли – нікого вдома не було. Тож далі була «стандартна схема»: сльози дружини, важка розмова з батьками… Я ледве зумів їх якось вмовити, сказавши, що піду десь в інженерні війська. І от 19 серпня 2014 року я відбув на полігон. Перший шок – звичайний шок ідеаліста, коли сам «напросився», а поруч з тобою повний автобус не зовсім адекватних і нетверезих чоловіків. «Ото я попав», – думаю. І почав я проситися у десантні війська. У львівській 80-ці вже був мій друг Федя Місюра, ми з ним в одному клубі займалися парашутним спортом. Нас відібрали чотирьох. Дехто, щоправда, і свідомість втрачав під пильним оком батальйонного медика, коли сказали, що за пару тижнів ми можемо вирушити в зону АТО. Видали нам форму, нагодували і відправили в батальйон. І от там я відразу познайомився із хорошими офіцерами – капітаном Богомолюком та лейтенантом Віталієм Любенком. Із Віталієм я потім у ДАПі був разом.
– Як ви були споряджені на той момент? Яка зброя, техніка?
– Тоді видали берці, стандартну форму «дубок», речмішки та спальники. Хоча, у мене все було і своє. Я приїхав вже з комплектом форми і взуттям. Була у мене «моднява» російська розгрузка та, навіть, каска. В армію я йшов досить підготовлений і «затарений», бо це ж було моє свідоме рішення. Я багато читав про те, що треба, і готувався. А от техніки у нас не було тоді взагалі, бо ми тільки формувались. Озброєння стандартне – піхотне в десантній модифікації.
– Як ви освоювали військовий фах? Якою була атмосфера в цей період підготовки?
– Спочатку я був помічником навідника, так званий – стрілець, номер обслуги автоматичного гранатомета станкового АГС-17. Потім мій «старший» відмовився від цієї посади, йому не подобалося. А мені, навпаки, було прикольно і виходило добре «працювати». Тому я став навідником. Готували нас досить добре. Без ніяких зволікань та зайвих «задовбувань». У перший день навчання, кинувши по разу учбову гранату, далі ми вже метали бойові. Багато стріляли. Поки другий батальйон 80-ки не вибув у зоні АТО, то вони були у нас інструкторами. А потім настала пауза, бо їх забрали на «передок», а у нас ні зброї, ні інструкторів не було.
Тоді вже стався Іловайськ, взагалі була «жара» і «видно», до нас, що називається, руки не доходили. А потім десь із середини вересня розпочалося інтенсивне навчання.
Атмосфера була у нас там дружньою, я зі всіма товаришував. У нас була така рота, що ніхто не «бухав», ну, або не «попадав», бо не «чудив», коли навіть вип’є. Однак, вже під виїзд у зону АТО, люди почали зриватися трохи, були і бійки, і зальоти. Мабуть, від рутини полігонної служби.
– І як розвивалися події далі? Що ви відчули, коли вперше потрапили під обстріл?
– Ще з самого заїзду в зону АТО, нас почали готувати до того, що ми поїдемо в аеропорт. Навіть по підрозділах розбили, який взвод і на яку точку буде заїздити. Ми мали їхати у старий термінал. Тоді він ще був наш. А потім все «перегралося». У ДАП поїхала 8-а рота, а нас повзводно порозкидали у Тоненьке, Водяне та Опитне. Тож, хтось був на охороні штабу батальйону, хтось охороняв гаубичну батарею, а ми мінометну батарею в Опитному. Там ми вперше потрапили під мінометні- та артобстріли. Я уперше відчув цей страх, і це відчуття «тільки б не по мені», «тільки б добігти до сховища». А через пару тижнів такої служби, напередодні Старого Нового року, потрібно було з нашої роти вибрати 20 добровольців, які поїдуть в аеропорт. По 5 від кожного взводу і 5 управління. Так я попав в новий термінал ДАПу. Там і відбувся мій перший бій, практично відразу по прибуттю.
– Що було у Донецькому аеропорту?
– Фактично, з 15 січня був один великий бій – штурм терміналу, який то затихав, то розпочинався з новою силою. Особливо важким було 16 січня. Перші загиблі і важкі поранені. Газові атаки, спалена техніка, яка мала вивезти поранених.
Поранило мого одноклубника по парашутному спорту Федю. Ніколи не забуду бліде Федіне обличчя… Його ледь витягнули з того світу. І то завдяки тому, що легендарний «Псих» Ігор Зінич (посмертно нагороджений зіркою Герой України), надав дуже кваліфіковану медичну допомогу.
16 січня мене самого поранило, а потім у мене на очах загинув солдат із 93-ї. Але там, у тих умовах, ти не сприймаєш це як щось реальне. Тягнеш побратима на собі до медика, хоча розумієш, що з діркою у голові не живуть. Кров на руках… А реальність тебе накриває вже тоді, коли бачиш телефон загиблого, що дзвонить. А ти розумієш, що людини нема. Були різні моменти. Була злість і відчай, і сльози, коли згадував про сім’ю. Але увесь час, я був боєздатним. Як і більшість, я просто виконував свою частку роботи. Коли потрібно стріляв, коли треба було – будував барикади чи доглядав за пораненими. Я був активним і це не давало замикатися на власних переживаннях.
Для себе я зробив такий висновок, що коли солдат уперше потрапляє в реальний бій, якщо він починає робити те, що потрібно, то він стає повноцінною бойовою одиницею. Як тільки ти цього не робиш – ти «ламаєшся». Я бачив тих, які зламалися і сиділи в кутку. А якщо переступив цей поріг, то далі працюють інстинкти: ти стріляєш, по тобі стріляють. Коли бачиш ціль, ти не думаєш, хто там, ти стріляєш, як мисливець, який бачить здобич. Адреналін додає сил, а тобою керують ті навички, які ти отримав на полігоні. Інстинкти примушують тебе діяти так чи інакше. Ти розумієш, що це граната і в ту ж мить, не думаючи, падаєш і закриваєш голову від уламків.
Але були моменти, коли я просто відганяв думку, що я виживу. Я не хотів в це вірити, щоб не розчаровуватися. Так було до моменту, коли мені вдалося виїхати 19 січня. Хоча, я потім часто аналізував і жалкував, що не залишився. Я мав поранення, але я був боєздатним і, можливо, зміг би щось зробити, щоб витягнути хлопців.
– Що із пережитого є найважчим для вас?
– Момент мого виїзду з аеропорту. Хоча я був поранений і мав на це право, але все-таки я вважаю, що зробив неправильно. Або не зробив достатньо, щоб звідти вивезти тих, хто залишився. Був період, коли я жив у паралельному уявному світі, в якому я повертався туди і мені вдавалося когось витягнути, або не вдавалось. Аеропорт назавжди в мені, з його страхом, відчаєм, викликом артилерії на себе і загиблими друзями, які там лишилися. Після аеропорту брати участь у боях не довелося. Хоча наш батальйон був в зоні АТО постійно. Але, коли я повернувся в стрій після реабілітації, нас вже вивели з передової. І до самого «дембеля» була вже просто служба, щоправда з різними бойовими та навчально-бойовими виїздами.
– Рідні знали, що ви у Донецькому аеропорту?
–Так. На жаль, я не зміг приховати це від дружини. Вона дуже переживала і зараз сивого волосся має більше, аніж я. Можете уявити, що відчуває жінка, коли 19-річна донька підходить і каже: «Мамо, якщо з Кицюньою (вона мене так називає), щось сталося, ти можеш мені сказати. Я вже доросла, я зрозумію». Ніяк не можу вибачити собі, що не приховав від неї, де я.
– Хто вас атакував?
– Я в «рукопашну» не ходив і в полон нікого не брав, тому напевне не можу сказати, чи то були місцеві сепаратисти чи приїжджі з Росії. Єдине, що можу відмітити, що воювали вони досить професійно. І ще можу сказати, що чути було кавказький акцент, коли вони кричали до нас із підвалу.
– Про кого зі своїх бойових побратимів ви хочете розповісти окремо?
– Андрюха Грицан, позивний «Каптьор». Загинув під завалами під час вибуху. Молодий худорлявий хлопчина. Він був трохи контужений і недочував. Коли я до нього звертався, він постійно перепитував, а мене це дратувало. Тепер жалію. Ми з ним разом приглядали за пораненими: кави принести, грілки у шкарпетки запхати чи просто вкутати. А він, подумав, що у людей є ще і фізіологічні потреби. Я не додумався, а він – подумав. А ще картаю себе, що коли він мене з надією перепитував, чи нас витягнуть, я зло відповідав, що скоріше за все ми тут усі «ляжемо». У нього залишилась менша сестра і мама. Ще хотів би сказати про командирів. На них трималося все. Якщо командиру довіряють, то за ним підуть скрізь. Таким для мене був Макс Бугель – командир 2-го взводу нашої роти, а пізніше став моїм взводним. Хоч йому не довелося потрапити у ДАП, але він з тих людей, які без пафосу якісно роблять свою роботу. Коли було потрібно вивести групу з руїн пожежної, і при цьому потрібно було пройти через злітку, він був одним з двох офіцерів, які на це пішли. Поважаю.
– За що ви воювали? Як ви це для себе визначаєте?
– Якщо відкинути долю честолюбства, то за свою сім’ю і за те, щоб мої діти жили у нормальній країні. Мені видається обурливим, що УПА воювало не маючи надії на перемогу та на свою країну, а ми, маючи свою державу, так легко готові віддати її ворогу. Це мене і підтримувало там – на фронті, любов до своїх рідних і віра у Бога.
– Що вас найбільше напружує у цивільному житті?
– Пасивність людей і їхнє небажання розібратися у ситуації і зрозуміти суть цієї війни. Небажання усвідомити, за що точиться ця війна і зрозуміти, що бій не на життя, а на смерть. Ще дуже тяжко бачити, як побратими «продаються» і забувають, за що вони воювали і за що загинули хлопці.
– Яка, на ваш погляд, головна проблема України?
– Вона не одна, їх багато цих проблем. Не працюють закони в повній мірі. Бажання жити шикарно вже і зараз, при цьому не напружуючись. Відповідальність перед наступними поколіннями відсутня взагалі. Ніхто не думає про те, що ми лишимо своїм дітям завтра. А вирішити це можна тільки просвітницькою діяльністю – на межі пропаганди, разом із підвищенням рівня життя. Політикам потрібно не тільки обіцяти людям, а й мати мужність визнавати помилки, виходити та говорити, коли щось іде не так.
– Якою ви б хотіли бачити країну, за яку ви воювали?
– Незалежною. Сильною. В якій нашим дітям буде добре жити, а нам не страшно буде старіти і помирати.
