Чому та як стають неонацистами? Наскільки важко вийти з праворадикального руху? Розмова DW з колишнім ультраправим активістом Дмитром Різниченком.
Дмитро Різниченко – у минулому один з найбільш відомих праворадикалів України. Він народився у Кривому Розі, закінчив факультет журналістики у Дніпрі і згодом став популярним у правому середовищі блогером. Далекому ж від ультраправої субкультури широкому загалу він запам’ятався насамперед численними епізодами вуличного насильства.
Дмитро брав активну участь у протестах на Майдані, а після початку конфлікту на Донбасі вирушив добровольцем на фронт. Після участі у війні поступово відійшов від неонацистської ідеології, а згодом став критиком ультраправих – чи не єдиним колишнім праворадикалом в Україні, хто відкрито говорить про своє минуле. Сьогодні 37-річний ветеран війни навчається на психоаналітика і пише книгу про небезпеку, яку несе в собі ідеологія ненависті.
Deutsche Welle: Дмитре, як ти став ультраправим?
Дмитро Різниченко: Головне, що треба для того, щоб стати ультраправим, – це малопоясненна, несвідома, але всепоглинаюча ненависть до всього світу навколо. Коли я був студентом, я прочитав “Бійцівський клуб” Чака Поланіка. Він обмалював широкими мазками відчуття ненависті до світу – ненависті до епохи, яка б вона там гарна не була.
Я почав шлях насилля з бійцівських клубів. Тобто там, куди ти приходиш до незнайомих людей, і ви б’єте один одного – просто тому, що у вас забагато агресії і треба її кудись подіти. І знов-таки, на якомусь етапі ти розумієш, що таке вбивання один одного ні до чого, по правді кажучи, не веде – крім того, що ви калічите один одного. Тому починаєш шукати. Мені в руки потрапив Гітлер (книга Адольфа Гитлера “Mein Kampf” – Ред.). Він пояснив, кого треба ненавидіти. Більш конкретно і цілеспрямовано.
Спочатку я захопився націоналістичними ідеями ще в 2005 році, здається. Тобто одразу після Помаранчевої революції. Вступив в УНСО, потім переїхав в Київ, вступив в “Братство” Корчинського, потім з “Братства” вступив в С14.
Що ти шукав у цих організаціях?
Шукав об’єкт своєї ненависті і прикладення до нього. Бо там зі своєї точки зору могли пояснити, що зі мною відбувається і сказати, хто в цьому винен. Тобто кожна організація мала свою специфіку, але, по суті, всі вони були схожі – маргінальні і антисуспільні.
Ультраправі не люблять, коли їх називають неонацистами. Ти був неонацистом?
Так, звісно. Праві кажуть, що вони неонацисти, але не журналістам, не на публіку. В субкультурі це нормальна манера кидати “зіґи”, хвалити Гітлера, відзначати його день народження. Це абсолютно спокійно сприймається. Але всі розуміють: якщо це сказати на публіку, будуть проблеми в тій чи іншій формі. Тому на публіку це не говориться. Але якщо людина не любить всіх, кого не любив Гітлер, і любить Гітлера, то хто вона? Неонацист.
Були випадки, за які тобі зараз соромно?
Після Майдану я зустрів одного хлопця – я знав, що він лівий активіст за переконаннями. Я його побачив і без зайвих слів почав гамселити. А потім з’ясував, що цей хлопець був активістом Майдану. Тобто ми з ним, прямо кажучи, билися з одного боку. Він був медиком і, цілком можливо, він би мене і витягав. За цей випадок, чесно кажучи, соромно. Я потім дуже сильно вибачався перед ним, але підозрюю, що він досі мені не вибачив.
Багато хто вважає, що ультраправі буливизначальною силою на Майдані. Що ти на це скажеш?
Я теж колись думав, що ультраправі були рушійною силою Революції Гідності, бо було приємно так думати. Насправді, більшість сотень, які там були – це були звичайні собі хлопці. Війна це теж потім показала. Для мене це було відкриття – я жив з відчуттям, що ми тут єдині воїни і кшатрії, що ми єдині здатні битися за країну, що від нас тут усе залежить.
Проте я потрапив на фронт добровольцем і побачив навколо себе дуже різних хлопців. Перебуваючи в цій субкультурній бульбашці, я навіть не уявляв, що такі є. А вони є. І вони, виявляється, і б’ються не гірше за нас. І геройствують не гірше – а то й ще краще. А ще я з’ясував, що величезна кількість ультраправих, навпаки, з переляку на фронт не поїхали.
Як ти вийшов з ультраправого руху?
Переламний момент був у серпні 2014 року в Іловайську, коли вже майже в оточенні і під страшним обстрілом довелось усвідомити, чого раніше не усвідомлював. Що всі ці ігри, в які ми гралися десятиліттями, жорстокі ігри, які нам давали відчуття сенсу, вони закінчуються тим, що людей закопують бульдозерами і на тому про них забувають. Тобто нічого ні святого, ні вічного у цьому немає.
У мене якраз донька старша мала йти в перший клас. Я дуже хотів потрапити на перший дзвоник до доньки, а натомість ми сиділи на війні і здавалося, що нам там хана. Я не думав про нацизм, я не думав про націоналізм, я не думав про патріотизм, я про доньок весь час думав.
Я повернувся пораненим. Рука прострелена, все пафосно. І от ми стоїмо на мітингу, і всі горлають гасло: “Україна понад усе”. Це ж загальна тема – тобто наша ідея вища за все. А я замовк, бо згадав, що думав тоді про доньок. І думаю: “Ну що значить “понад усе” – понад усе й понад навіть за доньок?” Але ж я нещодавно відчував, що ні. Що є речі, важливіші – сім’я, діти, гуманність, людяність. І я проковтнув це гасло, так і не зміг його сказати. Думаю, з цього моменту почалось яке-не-яке усвідомлення.
А потім потроху ти починаєш переосмислювати все, починаєш читати альтернативну інформацію. Тобі нарешті потрапляють в руки книжки, які ти раніше ніколи не брав. І отак потроху-потроху я відмовлявся від одного постулату, другого, третього, четвертого, п’ятого.
Як змінилось твоє ставлення до війни?
Раніше я любив війну як таку. Тепер я усвідомлюю, що війна – це велика трагедія і, по можливості, її треба уникати. Але іноді бувають ситуації, коли тобі не лишають вибору.
Якби Україна вела загарбницьку війну або навіть підкорювала якусь бунтівну провінцію, я був би різко проти. Нам вистачить тієї землі, яку нам Бог дав, і зайвої точно не треба. Але ж проти нас Росія, яка прийшла на нашу землю і відбирає її. Ну добре, це всього-на-всього земля, але ж Росія несе з собою свій російський порядок, в якому немає місця свободі. А я зараз дуже ціную свободу. Для тих самих ЛГБТ, для ліваків, для всіх. Щоб люди мали можливість висловитись.
Як твої колишні товариші поставились до того, що ти вийшов з праворадикального руху?
Безперечно, це викликало у них величезну агресію. На мене було кілька нападів, зеленкою очі залили. Для своїх колишніх побратимів я, звісно, зрадник. Я розумію їх розпач. Адже на переконанні, що “ми, не дивлячись на наше жалюгідне суспільне становище, все одно найкращі воїни і найкращі люди”, тримаються всі ці організації. А тут хтось несподівано каже: “Знаєте що, хлопці, ви тут, насправді, невдахи, і я теж невдаха. Давайте з цим якось закінчувати, бо, здається, не тим ми займались”. Це ніби означає, що все життя і вся біографія – справді небезпечні, страшні біографії, навіть тюремні строки – все це було дарма?
Людей, які повністю розчарувалися в ультраправих ідеалах, багато. Але дехто з них просто тихенько відійшов в сторону, зайнявся своїми справами і намагається влаштувати своє життя, зібрати його з уламків.
А ще дуже багато людей продовжують перебувати в ультраправому середовищі, не сваряться з колишніми побратимами, бо в них нічого нема іншого крім цього руху.
У деяких країнах є організації, які надають допомогу людям, які хочуть вийти з праворадикальних рухів. Така потреба є в Україні?
В Україні немає організацій, які допомагали б ультраправим реабілітуватися. Але це потрібно, бо, як я вже сказав, це не просто переконання – це переконання, які визначають всі аспекти і грані твого життя. Це секта, прямо кажучи, і вийти з секти означає відмовитись від усього свого соціального набутку. Треба нову дівчину, нових друзів, нову роботу, нове місце життя – бо знайдуть же ж. Таких людей треба реабілітовувати системно – як і працюють із сектантами в деяких країнах.
Розкажи, будь ласка, про книжку, над якою ти зараз працюєш.
Книжку я назвав “Фанатик”. Вона, власне про явище фанатизму, про явище ідеології ненависті і людей, які віддають їй всіх себе.
У першу чергу, вона має допомогти особисто мені. Я хочу змалювати й усвідомити весь цей шлях звідти і до нормального людського співіснування. Але я сподіваюсь, що людям, які вже усвідомили, що з ультраправою ідеєю, або з радикальним ісламом, або з будь-якою іншою ідеологією ненависті щось не так і які не бачать виходу, буде легше, якщо вони знатимуть, що хтось уже цей шлях пройшов. Звісно, вони виходитимуть самі. Але такий дороговказ, мені здається, буде суспільно корисним.
