Сьогодні — День Конституції України. Іменинницю, якій виповнилося 22 роки, навряд чи навіть з натяжкою можна назвати щасливою. Якби вона- Конституція- вміла розмовляти, то переважній більшості наших політиків стовідсотково було б наразі непереливки.
Її кроїли, різали, оперували переважно невдахи-хірурги законодавці — точково та глобально, під загальним і місцевим наркозом почергово. На неї ж вони й нарікають, мовляв, саме через недосконалість Конституції, в якій закладений дуалізм влади і криється першопричина усіх кризових бід України. Чи так це насправді- велике питання, відповідь на яке є темою для окремого аналізу. Зараз про інше.
Отож, внаслідок неодноразових конституційних змін Україна у різні роки мала різну форму правління: то президентсько-парламентську, то навпаки- парламентсько-президентську. А взагалі, принагідно варто зауважити, що конституційному процесу в нашій державі вже понад триста років. Точкою відліку вважається 5 квітня 1710-го, коли під час обрання гетьманом України Пилипа Орлика й було схвалено Конституцію.
У наші ж дні, а саме в червні 1996 року Основний закон країни був прийнятий після того, як чинний на той момент президент Леонід Кучма підписав указ про розпуск Верховної Ради та винесення проекту Конституції на референдум. Тодішні опозиціонери назвали це рішення глави держави конституційним переворотом і вирішили не виходити із сесійної зали парламенту доти, доки не ухвалять нову Конституцію.
Без перебільшення: наш Основний Закон народжувався в страшенних муках. Парламентарі працювали над фінішними правками до законодавчої «Біблії», залишаючись у сесійній залі всю ніч. Це на даний момент- найдовше в історії незалежності пленарне засідання Верховної Ради.
Щоб ухвалити Конституцію, парламентарям потрібно було провести сотні голосувань. Тільки присутнім в той момент у будівлі під скляним куполом на Грушевського та Богу відомо, скільки літрів кави та (чого гріха таїти) коньяку було випито в ту ніч у парламентському буфеті. Покійний Михайло Сирота, якого цілком виправдано вважають одним з “хрещених батьків” Конституції, простояв біля трибуни фактично усю ніч, а потім колеги підкидали його на руках…
Попри галас і навіть бійки в залі, Сирота “step by step” спокійно і виразно зачитував зміст кожної статті проекту Конституції, спікер Олександр Мороз ставив їх на голосування, а парламентарі, попри пристрасті, що вирували у залі, як правило давали більше необхідних 300 голосів.
У тих випадках, коли потрібної кількості не набиралося, спікер закликав голосувати знову і знову. Приміром, щодо того, як називати парламент: Верховною Радою чи Народною, депутати голосували шість разів.
Найпалкіші суперечки розгорілися, коли розпочалося обговорювання над чутливого питання державної символіки. Націонал-демократи наполягали на синьо-жовтому прапорі і тризубові. Комуністи, які тоді перебували у більшості, з цим категорично не погоджувалися. Чим все закінчилося — відомо. Кольори національного прапору сьогодні знають навіть діти, тому чия взяла — зрозуміло.
Акурат після голосування за останню конституційну норму, до сесійної зали ВР увійшов Леонід Кучма. Тоді Олександр Мороз виніс Конституцію на голосування в цілому, і зафіксував підсумковий результат – 321 голос «за».
Таким чином, після тривалих і гарячих (м’яко кажучи) дебатів побачила світ Конституція, яку фахівці називали ледь не ідеальним Основним законом. Однак представникам нашої так званої політичної еліти, як і поганим танцюристам, завжди щось заважало і у всіх провалах в різних сферах вони звинувачували її — сьогоднішню Іменинницю.
Влада постійно намагалася змінити Основний закон, вважаючи його недосконалим. Більшість спроб – і вдалих, і невдалих – стосувалися, передусім, розподілу повноважень між президентом, парламентом та урядом. Кожен наступний президент заявляв про те, що між гілками влади не існує достатнього для ефективного руху державної машини балансу.
Відомо, з якою метою і в яких пожежних умовах вносились поправки до Конституції в бурхливому виборчому 2004-му, які «охрестили» політреформою. Гучно сказано, тому що насправді правильніше було б говорити не про реформу, а про свідоме перекручування головного закону багатомільйонної країни, адже чимало норм Конституції були суперечливі за своєю суттю, що постійно призводило до набридливого усім «зіштовхування лобами» представників виконавчої гілки влади – президента і прем’єра. Це – з одного боку.
З іншого – загальновідомо, що навіть безглузді закони в добрих руках виконавців є благотворними, і навпаки – найкращі закони в долонях виконавців- невдах є надмірно шкідливими.
Тому при великому бажанні можна, тай потрібно було б працювати вищому керівництву держави без чвар, взаємних звинувачень і скандалів, відгомони яких часто виходили за межі України і, природно, били по іміджу нашої держави.
Влада кілька разів ініціювала всеукраїнські референдуми з метою ухвалити зміни до Конституції, і лише один раз – у 2000 році – такий плебісцит був проведений, проте його результати так і не були запроваджені в дію.
Тема порушення норм Конституції з боку тих, хто навпаки – повинен самовіддано стежити за їх дотриманням, – це глибинне питання для окремого матеріалу. Погодьтеся, наразі ніхто: ні президент, ні прем’єр, ні депутатський корпус не є, на жаль, винятком з правил щодо кількості порушень Основного закону країни. Прикладів можна навести сотні, але в людей є очі і розум, тому, сподіваємося, висновки вже зроблені.
Якщо говорити відверто, то страшно… Насправді страшно жити в країні, в якої є колосальний потенціал, але відсутнє мінімальне бажання наших керманичів ним скористатися на користь, даруйте за пафос, нації. «Вони» живуть сьогоднішнім днем і намагаються витягнути з нашої багатостраждальної держави все, що не було вкрадено за часів Кравчука, Кучми, Ющенка і Януковича. Зрештою, вони не поважають і плювати хотіли на закон і це — вирок. Страшний вирок…
Попри свій доволі юний вік, нашу Конституцію “оперували” неодноразово. Нині знову з’явилося чимало ініціатив про необхідність внесення змін до Основного закону: скасування депутатської недоторканності, відповідальність за «кнопкодавство», перетворення держави на парламентську республіку, чітке визначення зовнішньо політичного курсу, тощо.
У лютому 2014 року під час Євромайдану, під тиском українських та закордонних політиків президент Янукович погодився на відновлення редакції Конституції 2004 року і Верховна Рада проголосувала за відповідне рішення. Проте невдовзі сам Віктор Янукович, як відомо, поспіхом залишив межі країни.
Конституційні комісії або асамблеї створювали усі президенти, але жодна із них не підготувала проект Основного закону, який би мав шанс набрати понад 300 голосів у парламенті. Президент Петро Порошенко рік тому запевнив, що переписувати Конституцію заради зміни форми правління, як це робили його попередники, він не буде. За його словами, зміни до Конституції повинні «мати точковий характер», а парламентсько-президентська форма правління має лишатися.
«Я не маю наміру зловживати темою змін до Конституції. Не бачу жодних підстав ставити під сумнів зафіксовану в чинній редакції Конституції форму правління. Парламентсько-президентська модель – це один із наслідків Революції гідності, а також індикатор нашої причетності до європейської політичної культури», – сказав чинний гарант.
Свої так звані точкові зміни Петро Олексійович презентував влітку 2015-го. Тоді Верховна Рада у першому читанні ухвалила зміни до Конституції, спрямовані, передусім, на децентралізацію влади.
Розгляд конституційних пропозицій глави держави завершився кривавою бійкою під стінами Верховної Ради, внаслідок якої загинуло четверо військових Нацгвардії, а понад 120 людей були травмовані.
В той трагічний день 31 серпня рівно о першій годині 265 депутатів підтримали президентський конституційний законопроект у першому читанні. Після цього пленарне засідання одразу закрилося. Під куполом пролунав гімн України, а вже за кілька хвилин на вулиці розпочалися сутички.
Спершу правоохоронці розслідували одну велику справу щодо тих кривавих подій, але згодом вирішили розділити її в два окремих провадження. Перше стосується масових заворушень і опору протестувальників силовикам. Друге – кидання бойової гранати в лави Нацгвардії та поліції кваліфікували як терористичний акт.
Втім у цей день, попри усі негаразди, які спіткали Україну останніми роками, не хочеться про сумне. Тому… тому, знаєте, ніколи не варто забувати про те, що найтемніше — перед світанком. Висновки робіть самі.
Конституційний шлях. Хронологія.
1991-1994 роки. Діяла Конституція УРСР зі змінами і доповненнями та Декларація про державний суверенітет.
1995 рік. Президент Кучма подав до Верховної Ради закон «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні», так звану малу Конституцію, яка визначала статус і повноваження органів законодавчої, виконавчої і судової гілок влади. Проте парламентарі не підтримали ініціативу глави держави.
1995 рік. Між парламентом, яким на той момент керував Олександр Мороз, і президентом Леонідом Кучмою був підписаний Конституційний договір, у якому закріплювалися принципи організації влади. Цей документ мав діяти до ухвалення нової редакції Конституції.
1996 рік. Оскільки депутатський корпус зволікав із ухваленням Конституції, Леонід Кучма видав указ про розпуск Верховної Ради і проведення всеукраїнського референдуму з питань нової Конституції.
1996 рік. Верховна Рада ухвалила нову Конституцію протягом однієї ночі. ́Тоді Леонід Кучма скасував свої попередні укази про розпуск парламенту і референдум.
2000 рік. Група громадян (люди тут — просто ширма, насправді це були цинічні політичні ігрища) ініціювала всеукраїнський референдум з питань державного устрою. Переважна більшість українців висловилися за двопалатний парламент та скорочення чисельності депутатів. Проте результати референдуму не були впроваджені. Опоненти Леоніда Кучми називали плебісцит нахабно сфальсифікованим.
2004 рік. З метою подолання політичної кризи під час Помаранчевої революції парламентарі ухвалили зміни до Основного закону, якими були скорочені повноваження президента, яким на той момент був Віктор Ющенко. Таким чином, Україна стала парламентсько-президентською республікою. Зміни набули чинності у 2006 році.
2009 рік. Юлія Тимошенко і Віктор Янукович проводили кулуарні перемовини про створення «широкої коаліції» і підготували проект змін до Конституції, які передбачали обрання президента у парламенті. Водночас, політичні сили домовлялися про розподіл посад в уряді. Президент Віктор Ющенко жорстко критикував можливий союз, який охрестили ПРиБЮТ. В кінцевому рахунку, пані Тимошенко вийшла з переговорів.
2010 рік. Конституційний Суд України після звернення лояльних до влади політиків визнав антиконституційним Основний закон, затверджений у 2004 році «у зв’язку з порушенням процедури розгляду та ухвалення». КСУ поновив дію Конституції, що була ухвалена 28 червня 1996 року.
2012 рік. Віктор Янукович ініціював створення Конституційної асамблеї з метою підготовки проекту нової Конституції. Опозиція звинуватила президента у спробах суттєво посилити президентські повноваження і продовжити перебування при владі Януковича.
Далі — буде…чи ви сумніваєтеся?
