Новий коронавірус SARS-CoV-2 почав своє поширення, найімовірніше, із ринку диких тварин у Китаї. Нині ж перше китайське місто заборонило продаж м’яса котів та собак, яких там також традиційною вживають у їжу.
“Китаєць повертається додому з Німеччини і захоплено розповідає співвітчизникам, який великий у німецьких супермаркетах “вибір м’яса котів та собак”. Він так і не зрозумів, що потрапив у відділ з кормом для тварин”, – цей анекдот підтверджує одне з популярних серед німців упереджень щодо китайців про те, що у Піднебесній їдять собак.
Це враження хоч і не надто далеке від істини, але собаче м’ясо можна знайти не в кожному регіоні Китаю і в меню далеко не кожного ресторану. М’ясо чотирилапих, яких для цього зазвичай спеціально розводять, можна зустріти у блюдах регіональних кухонь. Але з того часу, як собаки та коти почали ставати все популярнішими домашніми тваринами у китайських родинах, критика поїдання “найкращих друзів” лунає усе гучніше.
Наприклад, у Юйліні, місті на південному заході Китаю. Там з 2009 року щоліта проходив “фестиваль собачого м’яса”, який, своєю чергою, регулярно викликав протести захисників тварин. У 2017 році міська влада Юйліня заборонила продаж собачого м’яса. Але зоозахисні організації продовжують і надалі фіксувати торгівлю та споживання цього м’яса. Проблема в тому, що закон – це одне, а його втілення у життя – зовсім інше.
Заборона торгівлі дикими тваринами
Після спалаху коронавірусу SARS-CoV-2 у центральнокитайській провінції Хубей уряд КНР у терміновому порядку наприкінці лютого заборонив полювання, транспортування, торгівлю та поїдання диких тварин. Винятком стали лише такі “традиційні види”, як голуби та кролі. На той момент вчені вважали, що джерелом пандемії COVID-19 були летючі миші.
Те, що віруси часто передаються від тварин до людей, не є ані новим, ані чимось питомо китайським. Ще у 2008 році німецький вірусолог Крістіан Дростен (Christian Drosten) у рамках дослідницького проєкту, здійсненого після епідемії SARS, встановив, що коронавіруси були виявлені й у німецьких летючих мишей.
Проблемою є збільшення кількості контактів людей з дикими тваринами через споживання їх у їжу чи знищення їхнього життєвого простору. Світова спільнота повинна вимагати закриття ринків диких тварин, аби запобігти пандеміям у майбутньому, наполягає керівниця секретаріату Конвенції про біологічне різноманіття ООН Елізабет Марума Мрема на сторінках британської газети The Guardian. За її словами, Китай – не єдиний приклад подібної небезпеки. Ебола в Західній Африці чи вірус Ніпах у Малайзії також були передані людині від диких тварин.
Протест проти вживання в їжу м’яса собак у Південній Кореї
Усупереч традиції
Однак подібні заходи суперечать китайським традиціям. Про те, що дикі тварини були улюбленими інгредієнтами китайської кухні, ми знаємо ще від філософа Мен-цзи. Відомий послідовник Конфуція жив у ІІІ столітті до нашої ери. У своїх філософських працях він розмірковував про складність вибору: “Я люблю рибу і люблю ведмежі лапи. Якщо я не можу поєднати їх, я відмовлюся від риби й оберу ведмежі лапи. Я люблю життя, але я люблю й обов’язок. Якщо я не можу їх поєднати, я відкину життя та триматимусь обов’язку”.
У китайській традиції ведмежі лапи вважаються однією з “восьми коштовностей”. Тварини й рослини цих “восьми коштовностей”, як і багато інших, також упродовж тисячоліття використовувалися традиційною китайською медициною як ліки. Утім, переконання у їхній дієвості базується виключно на досвіді. Лише деякі рецепти із трав та тваринних продуктів довели свою ефективність у наукових дослідженнях.
Представники традиційної китайської медицини у рекламних цілях дають субстанціям, які вони використовують, багатообіцяючі назви. Наприклад, назву екскрементів летючих мишей можна перекласти як “дорогоцінний пісок, що світиться вночі”. Те, що у цих екскрементах на пацієнтів можуть чекати небезпечні для життя віруси, практики традиційної медицини можуть і не знати. Загальне правило – чим рідкіснішою є субстанція, тим більшу вона має популярність. Про це свідчить, зокрема, розквіт нелегальної торгівлі рогами носорогів.
Мисливці та голод
Те, що дичина стала широко розповсюдженим явищем, Китай завдячує імператорській династії Цін, яка правила у країні в 1644-1919 роках. Правителі, що походили з Маньчжурії, привнесли багато м’яса диких тварин у китайську кухню, пише етнолог Вей Шуйхуа, автор книги про споживання дичини у Китаї. Він цитує класичний роман XVIII століття “Сон у червоному теремі”, у якому описується сцена застілля з нагоди свята весни, під час якого на столі стоять наїдки з 30 оленів, 50 кабарг, 50 косуль, 20 свиней, 20 диких кіз, 20 пар ведмежих лап, 50 фунтів морських огірків, 50 язиків косуль, 20 фунтів оленячих сухожиль та багато іншого.
Портрет імператора Цяньлуна з династії Цін, яка походила від народу кочівників із Сибіру
Після заснування КНР у 1949 році на країну обрушилися три роки посухи. За ними слідували фатальні політичні рішення Мао Цзедуна, наслідком яких були до 45 мільйонів жертв голоду. У злиднях люди були змушені їсти все, що тільки могли знайти.
Кінець дефіциту
Лише 30 років тому внаслідок стрімкого економічного зростання бідність перестала бути нормою в Китаї. Але зі зростанням добробуту споживання дичини також зросло. Це стало символом статусу, а на ринку є потужні гравці, які займаються торгівлею дикими тваринами на професійній основі.
Коли в окремій економічній зоні Шеньчжень оголосили, що з 1 травня 2020 року споживання м’яса котів та собак буде заборонене, у соціальних мережах лунали і критичні голоси. Особливо з боку виробників собачого м’яса. Один із їхніх аргументів: таким чином Китай відмовляється від важливої частини своєї гастрономічної культури.
