Сьогодні всі ЗМІ та соцмережі пишуть про знаменитий бій під Крутами. У діаспорі цю подію вшановували завжди. У нас, «на великій Україні», почали з 1991 року, але це робили радше маргінали. І доволі специфічно. Адже недаремно вважається, що українці люблять страждати, сприймаючи власну історію як низку трагічних подій.
«Пам’ять про Крути повернулася в Україну із відновленням її незалежності в 1991, – сказав Володимир В’ятрович. – Але тоді і протягом наступних двох десятиліть цей бій згадували як трагедію чи навіть поразку. Оборонці станції загинули, більшовики продовжили свій наступ на Київ. Ось що говорили про Крути. Для більшої драматизації суттєво завищувалася кількість українських втрат, понижувався їхній вік. Відтак згадування цієї події перетворилося в плач і розпач від чергової поразки. Такий підхід далекий не лише від об‘єктивної історичної оцінки того що сталося під станцією Крути 29 січня 1918 року, але й від справжнього вшанування пам‘яті учасників цих подій. Важко здобуту ціною вояцьких життів перемогу знецінюють називаючи поразкою. Загибель у бою близько сотні українських вояків це трагедія. Але втричі більша кількість ворожих втрат заперечує тезу про поразку. Особливо якщо врахувати, що співвідношення сил учасників бою майже 1 до 10 не на користь українців. Більшовики зуміли продовжити свій наступ на Київ лише через чотири дні. Для проголошеної лише кілька днів тому незалежної Української Народної Республіки це були визначальні чотири дні, які дозволили їй отримати міжнародне визнання та військову допомогу. Незабаром після цього більшовиків вигнано далі на схід».
Лише за президентства Віктора Ющенка ця подія набула значного суспільного резонансу. До речі, сам Ющенко сьогодні повторив свою традиційну промову щодо Крут: «Сьогодні вшановуємо один з найвизначніших подвигів українського війська. Це звитяга українського духу і зброї. Це удар молоді проти рабства народу.
101 рік тому відбувся бій, який є легендою. Воїни, курсанти і студенти піднялися на нерівну битву з ворогом задля свободи, задля рідного дому, задля свого народу, задля України.
Українську історію було не раз свідомо перекручено і підмінено. Загарбники так завжди роблять з підкореними народами. Вони насамперед дискредитують ідею визвольної боротьби.
Бій під Крутами – це біль, це втрати, але це не поразка. Це – звитяга: як історичний факт, як історична правда, як національна істина». Закінчується не менш піднесено: «Під Крутами київські військові курсанти та студенти стали провісниками української політичної нації: маючи різне етнічне коріння, вони як один воювали за нашу Українську державу.
Крути – це не лише героїчна сторінка нашої історії. Це приклад для живих. Це перемога для майбутнього. Перемога сьогодення – це збереження нашого духу, ідентичності, нашої національної суті.
Ми маємо протистояти всьому, що загрожує вбити в кожному з нас українця, достойного громадянина, порядну людину».
Здається, зі смертю Олеся Бузини намагання спекулювати на темі Крутів в Україні зійшло нанівець. Та й нинішня війна мимоволі примушує проводити паралелі. «1918 рік – бій під Крутами. 2014 рік – оборона Донецького аеропорту. 2019 рік – триває російсько-українська війна, – пише прес-центр “Вільних людей”. – Йдучи у бій під Крутами й обороняючи Донецький аеропорт, різні покоління українців мали єдиний мотив – громадський обов’язок, що є однією з цінностей українського націоналізму. Це основа для захисту і розвитку української нації. Що в 1918, що у 2014, що нині, українцям загрожує поглинання “русскім міром”, що в свою чергу знівелює принцип верховенства права, політичні права і свободи, засади справедливості. Простіше кажучи, про власний добробут, самореалізацію, щасливе життя кожного окремого громадянина можна говорити лише після здобуття повної незалежності Україні – економічної, інформаційної, територіальної, військової, політичної і т.д.
Прагнення людини до власного добробуту і щастя – природнє. А в умовах російської окупації, перебуваючи в позиції раба, а не господаря власного життя – це неможливо. Саме в такому контексті – відповідальності за власне життя і власну державу – варто говорити і про чин крутянців, і про чин захисників Донецького аеропорту, і про активність громадянського суспільства в тилу. Кожен українець повинен усвідомлювати визначальну роль громадського обов’язку: віддавати Державі власні ресурси і розбудовувати її».
7 лютого 2019 року вийде в прокат українського історичного екшну режисера Олексія Шапарєва. Фільм актуальний, як ніколи. Тому закінчимо відео на пісню з цієї стрічки та словами того ж прес-центру «Вільних людей»: «У сучасних реаліях, коли українська армія захищає власний суверенітет на Донбасі, оборонці Донецького аеропорту продовжили чин крутянців: “Люди йшли в аеропорт, коли він вже був оточений, коли залишався один пост, багато “трьохсотих”, коли нас витравлювали газом і залишався під нашим контролем клаптик землі розміром не більше ніж палата в госпіталі, з усього аеропорту… Люди йшли туди і розуміли, що йдуть в оточення, в саме його ядро. А що робити, як треба було йти. І ми стояли…”, – зі спогадів бійця 90-го окремого десантно-штурмового батальйону 95-ї аеромобільної бригади.
Маючи за приклад героїчні події боротьби українського народу за незалежність, сьогодні кожен повинен виконати обов’язок перед Державою, сім’єю, і зрештою – самим собою. Вибороти свою державність – це і є громадський обов’язок, що стосується кожного».
