Київ уже не той, що був раніше. Дедалі важче тут стає знімати історичні фільми. Обличчя міста змінюється, і це не до вподоби не лише кіношникам та консерваторам, які би хотіли, аби все залишалося таким, як було. Однак зміни – процес закономірний: адже місто населяють живі люди зі своїми потребами. Чи можна тут зберегти баланс інтересів і зробити так, аби було добре всім? Про це ми поговорили з Григорієм Мельничуком, співкоорднатором Ради з урбаністики Києва.
– Наскільки об’єктивно погано те, що Київ дедалі менш придатний як антураж для історичного кіно?
– Київ не є історичним містом, це великий мегаполіс – одне з 10 найбільших міст Європи, до речі. Про це рідко згадують – думають, що у Європі дуже великі міста, хоча насправді ні. Тому не можна сказати, погано це чи ні, але динаміка росту міста є доволі інтенсивною, і якихось суто історичних районів із жорстким регулюванням забудови у нас, на жаль чи на щастя, немає. Є лише окремі статуси Андріївського узвозу та Хрещатика.
– Те, що новобуди вписуються в стару архітектуру – це ж світова тенденція? Як це має виглядати?
– Питання забудови в історичних районах на сьогодні є великим і гострим. Насправді ситуація є більш широкою для міста – це питання генерального плану та стратегії розвитку міста. У нас начебто є стратегія розвитку міста до 2025 року, оновлена кілька років тому, проте Генеральний план дуже застарілий. На сьогоднішній день запроваджуються нові ДБНи – є таке поняття як «блакитна лінія», і для Києва це дуже актуально, тому що часто не дуже висока будівля на пагорбі гірше впливає на краєвид міста, ніж висотка в яру. Тому справді запровадження і використання цих ДБНів є вкрай важливим для Києва, враховуючи його дуже складний рельєф.
– Знаменита (принаймні для тих, хто цікавиться питанням) 920 постанова про розподіл зон вносила серйозні обмеження в забудову в історичній частині Києва. Києвознавець Михайло Кальницький говорив, що Товариство охорони пам’яток перестало впливати на прийняття рішень щодо забудови, його функції перебрало на себе управління охорони пам’яток при КМДА, і громадськість спочатку могла брати участь в обговоренні, але нічого не вирішувала, а потім її усунули навіть від обговорення. Наскільки це змінилося? Яскравий приклад – новий театр на Подолі: кажуть, на Андріївському узвозі навіть ручки на дверях не можна поміняти, не узгодивши цього з усіма інстанціями, але рішення просто прийняли і втілили, а громадськість мала утертися.
– Скажемо відверто, у нас стратегія міста живе своїм життям, генплан – своїм, а детальні плани території, які розробляються за кошти забудовників, – своїм. При цьому немає чіткого бачення того, що, власне, робити з історичними будівлями, бо цей процес складний, хоч і реальний. Наприклад, у Києві є чимало пам’яток промислової архітектури початку ХХ століття, але вони часто навіть не мають якогось окремого історичного статусу. Плюс у нас немає якихось планів, стратегії розвитку, ревіталізації історичних районів. У 2013 році розроблявся такий проект, який називався «Київ самобутній», він включав Поділ – Андріївський узвіз і деякі прилеглі території. На жаль, він не був прийнятий, а він передбачав якраз економічну складову тієї ревіталізації. Бо коли ми говоримо про те, що історичні пам’ятки архітектури треба зберігати, то забуваємо, що не можна перетворювати місто просто на музей будинків – ці будинки мають «працювати», і треба розуміти економічну складову, за якою вони «працюватимуть». Чи це будуть готелі, чи це будуть якісь мистецькі центри, чи це буде якась інша функція, але потрібно надати історичним будинкам нове життя, а не просто музеєфікувати їх. Тому що це дуже дорого і не дуже ефективно з погляду розвитку міста.
Насправді Київ має досить невисоку щільність забудови у середньому: є квартали з високою щільністю забудови, але поруч можуть бути розташовані якісь занедбані промислові зони, де взагалі немає жодної людини. Тому питання інтенсифікації використання існуючої території міста для Києва є досить актуальним, і хоча у нас модно говорити: «Давайте розширювати межі Києва, захоплювати якісь нові території», але в принципі в межах міста є величезні земельні площі, які абсолютно не використовуються, де немає людей. Практика «розповзання» міста є досить негативною, бо це призводить до розтягування транспортних комунікацій, подовження доріг, ліній громадського транспорту, інфраструктури – це дорого і неефективно. Тому ущільнення забудови відбуватиметься і надалі, але це не означає, що у кожному дворі стоятиме висотка. Ущільнення забудови – це є і здешевлення інфраструктури, і підвищення якості громадського транспорту, і багато що ще. Є величезна кількість таких великих територій…
– …на які не ступала нога київських забудовників…
– Ну, так. Нещодавно мені довелося пройти у прямому сенсі хащами від метро Арсенальна до метро Кловська – там занедбані стадіони, зарості, ще щось таке. Тобто центр міста ніяк не використовується: дуже щільна забудова сусідить із пустирями та смітниками. Такого в Києві досить багато.
– Пряма цитата з Михайла Кальницького: «Ну, існують там якісь науково-методичні ради, але кінець-кінцем остаточне рішення приймається певними урядовцями. Тим паче перетягують ковдр весь час: то міська адміністрація це вирішувала, потім Мінкульт основні важелі на себе перетяг. І питання про те, чи можна тут будувати, чи є ця будівля пам’яткою чи ні, чи можна її викинути з реєстру пам’яток, чи її туди включати – все це так чи інакше вирішується якимсь келійними групами чиновників. Як колись сталінські “трійки” вирішували долю людей, так тепер отакі подібні “трійки” чиновників вирішують долю пам’яток». Наскільки це відповідає дійсності наразі?
– Для здійснення забудови, по-перше, потрібно отримати містобудівні умови та обмеження. їх подає Головархітектура на основі містобудівної документації. Містобудівна документація у нас, м’яко кажучи, недосконала, тому що в генеральному плані, наприклад, заплановано збудувати близько сотні нових багаторівневих транспортних розв’язок в умовах, коли у місті будується максимум одна нова розв’язка на рік. Тобто плани не відповідають реаліям, але містобудівні умови видаються саме на основі цих планів. Плюс справді є питання не лише на рівні міста – на цей процес впливає Міністерство культури: там відбуваються якісь збори чи наради, на яких вирішується, що на Подолі можна будувати висотні будинки. Тож головний архітектор міста насправді має дуже невеликий вплив на ці процеси.
– Які тоді ви бачите шляхи виходу з цієї ситуації? Можна ідеальний та реалістичний.
– Реалістичний – це хоча б дотримуватися чинного законодавства і привести плани розвитку до тих реалій, які є на сьогоднішній день. Якщо заплановано 100 розв’язок, а ми будуємо одну на рік, то, напевно, плани треба трошки коригувати. А ідеальний варіант – як на мене, доброю ідеєю є децентралізація: кожне місто має вирішити для себе, яким чином воно хоче жити, наскільки якісний міський простір воно собі може дозволити. Потрібно чітко визначити, хто є відповідальним за ці процеси, які відбуваються в місті. Якщо на сьогоднішній день головний архітектор не має досить повноважень, аби зупинити будь-яке будівництво в місті, то звісно, що з нього не можна нічого спитати, тому що у нього немає чіткої відповідальності. А якщо немає відповідальності у головного архітектора, якого призначає мер, то немає відповідальності й у мера. Тоді виникає питання: а хто взагалі відповідає за те, що будується в місті?
– Воно виникає давно і в усіх!
– Я вже не кажу про ситуацію з будинками, які будуються взагалі без документів, але якщо головний архітектор не може зупинити проблемне будівництво в місті, то це колективна безвідповідальність.
– Хочете закінчити на цій песимістичні ноті? Чи є бодай якісь підстави для оптимізму?
– Підставою для оптимізму є розробка містами адекватних, відповідаючи реальності стратегії розвитку міста. Тобто якщо міська громада – а це не лише громадські активісти, а й бізнес, наприклад, – вирішить, що робити з депресивним історичним районом. Необов’язково перетворювати історичні райони на аналог старого Львова. Можливо, їх треба знести і побудувати там щось нове. А може, навпаки, зробити місцевий Копенгаген чи Амстердам – пішохідні зони, запросити туди кубу туристів і так заробляти. Можливо, є третій, четвертий, ще якісь варіанти. Якщо є прозора і зрозуміла стратегія розвитку (незалежно від того, яка саме) і всі змушені на неї зважати й будувати свої бізнесові плани, виходячи з цієї стратегії, то все набагато простіше.
– Гаразд, що в цій ситуації можемо зробити ми, пересічні кияни? Організуватися в банди, щоб тиснути на чиновників?
– Потрібно вимагати або самотужки розробляти спільно з іншими зацікавленими сторонами якісні стратегії розвитку міста.
– Тобто розробити стратегію, принести її мерові, дістати кулемет і сказати: «Чувак, у нас для тебе щось є»?
– Навіщо кулемет? Йому доведеться долучитися до цього процесу. Головне, щоб у цьому процесі брав участь бізнес, – власники, інвестори. Знаєте, є така хороша тєма «розділяй і володарюй»: дуже зручно громадськість і бізнес розвести в різні кутки й оголосити ворогами. Але якщо громадськість починає розуміти інтереси бізнесу, а бізнес починає розуміти інтереси громадськості, тоді так званій владі (тому що це є функція, а не якісь окремі люди) доводиться у кращому разі виконувати роль модератора, не більше.
