Уряд Ердогана ризикує ще глибше застрягнути у лівійській війні, а рішення ввести війська до Лівії означає новий рівень інтернаціоналізації цього конфлікту.
Парламент Туреччини в п’ятницю, 3 січня, схвалив законопроєкт, що дозволяє президенту Ердогану відправити війська на допомогу лівійському уряду національної згоди (ПНС), який визнала ООН.
Анкара вже відправляла владі в Триполі броньовані машини і застосовувала свої безпілотники, щоб допомогти урядовим військам.
Військові турецької армії будуть у Лівії з метою “навчання і консультацій”. Це дуже розмите формулювання. Якщо уряд в Триполі опиниться у безвихідній ситуації, Туреччина може бути змушена піти на пряму участь у військових діях.
Ясно тільки те, що справжні цілі і завдання турецьких військ в Лівії нам ще потрібно буде з’ясувати.
Громадянська війна в Лівії активізувалася з квітня минулого року, коли головний противник уряду – головнокомандувач Лівійської національної армії фельдмаршал Халіфа Хафтар – відновив спроби захоплення Триполі.
Але зараз лівійський конфлікт все більше набуває рис війни третіх сил – вони вибирають, яку сторону підтримати у своїх регіональних інтересах.
У цьому сенсі лівійський конфлікт нагадує набагато масштабнішу катастрофу у Сирії. Схоже, що на нас чекає багато новин про лівійську кризу і роль Туреччини в регіоні, яка стрімко зростає.
Здавалося б, все має бути простіше. Зрештою, ООН визнає саме уряд в Триполі. Для запобігання ескалації військових дій працює ембарго на постачання до країни зброї (причому вже після запровадження заборони її ослабили на користь уряду національної згоди).
Але насправді все складніше. Триполі користується підтримкою Заходу, але генерал Хафтар отримує значну допомогу від Об’єднаних Арабських Еміратів, а бронетехніку йому постачають як ОАЕ, так і Йорданія.
Крім того, Емірати розмістили в Лівії новітні китайські безпілотники Wing Loong 2, які ООН в одній зі своїх доповідей назвала причиною загибелі великої кількості мирних жителів при наступі армії Хафтара.
Також маршала Хафтара підтримує Єгипет, а безпосередньо на полі бою йому допомагають “напівдержавні” російські ПВК (приватні військові компанії) разом з найманцями з Судану і Чаду. Очевидці кажуть, що на лінії фронту ефективно працюють російські снайпери.
Сполучені Штати вважають, що в розпорядженні Хафтара можуть бути російські системи ППО. Вашингтон наполягає, що в листопаді 2019 року один з американських безпілотників збила російська ракета. США патрулюють небо над Лівією, полюючи на залишки сил “Ісламської держави”, і це ще одна ілюстрація того, наскільки складна і заплутана там ситуація. Росія заперечує активну участь в цьому конфлікті.
Лівійська трагедія розгортається за знайомим нам сценарієм. Все почалося у 2011 році, коли США приєдналися до військово-повітряної операції британських і французьких ВПС з метою повалення диктатора Муаммара Каддафі, який правив тоді Лівією.
Після цього на тлі епізодичних громадянських конфліктів ООН вдалося досягти угоди кількох сторін, результатом якої стала поява уряду національної згоди в Триполі. Однак, на сході країни сили під керівництвом Хафтара відмовилися підписувати цей договір.
Через відсутність рішучих дипломатичних дій криза триває. Росія, яка виступала проти повалення Каддафі, прагне відновити свій вплив. Лідер Єгипту Абдель-Фаттах ас-Сісі явно бачить у фельдмаршалі Хафтарі такого ж впливового військового і антиісламіста, як він сам.
Туреччина, зрозуміло, буде наполягати, що її мета — підтримати визнаний міжнародною спільнотою уряд Лівії. Турецьким лідерам не подобаються спроби деяких партнерів по НАТО грати на обидві сторони.
Франція, наприклад, розвиває зв’язки з Хафтаром, а США займають суперечливу позицію щодо цього конфлікту.
Але активність президента Ердогана може мати і більші стратегічні цілі. Туреччина вважає Лівію частиною своєї сфери впливу у східному Середземномор’ї і важливим економічним партнером в Африці. А взагалі у Туреччині небагато союзників у регіоні.
З військовим урядом Єгипту Туреччина посварилась, коли підтримала організацію “Братів-мусульман”. Відносини Туреччини з Ізраїлем, колись близькі, давно зіпсовані. А старий конфлікт через Кіпр з іншим членом НАТО, Грецією, тепер посилюється новою проблемою — енергетичною.
У листопаді Анкара і Триполі підписали угоду про делімітацію морських кордонів. Відповідно до неї Туреччина вважає своєю винятковою економічною зоною простір Східного Середземномор’я аж до виключної економічної зони Лівії.
Багато хто оскаржує претензії Анкари. Крок Туреччини — це сигнал іншим учасникам енергетичного ринку в регіоні. Наприклад, прокласти газопровід до Європи, не радячись з Анкарою, тепер буде набагато складніше.
Аналітики бачать в цьому кроці спробу протидії Ізраїлю, Єгипту, Греції та Кіпру, які створили Східно-Середземноморський газовий форум.
Агресивна розвідка нафтових родовищ, яку Туреччина проводить біля берегів Кіпру, коли геологічний корабель супроводжують збройні безпілотники — теж частина цієї нової політики.
Лівійський гамбіт Туреччини може стати причиною більшої кризи у Східному Середземномор’ї, а ця криза, у свою чергу, може вплинути на відносини Анкари як з Москвою, так і з Вашингтоном і ключовими союзниками НАТО. Напруга в регіоні посилиться.
Туреччина може сподіватися, що її участь в лівійському конфлікті у гіршому випадку призведе до патової ситуації. Тоді в Анкари буде можливість вплинути на кінцевий результат.
