Марлен Місіратов, позивний Татарин – людина-легенда. Бойовики готові заплатити за його голову 150 тисяч євро, Бєс вважав його особистим ворогом, двічі був у полоні, хоча бійців «Правого сектора» живими не залишають… У його біографії багато неймовірного. Хоча до війни аж ніяк не можна було передбачити, що Марлен виявиться героєм – у нього було звичайне життя, сім’я, четверо дітей… Однак із початком війни мирний сценарій Марленового життя закінчився. Навіть із дружиною довелося розлучитися, щоб не наражати її з дітьми на небезпеку.
Про його пригоди треба не статті писати, а знімати фільми. Коли навесні 2014 року у Криму почали вивішувати триколори, Марлен замість одного з них повісив український прапор – тоді його схопили СБУшники, які перейшли на бік росіян, і передали «Беркуту». Врешті-решт голого й побитого Марлена викинули на кордоні «казакі». Прикордонники підібрали його, одягнули, нагодували. Оклигавши, Марлен поїхав до Києва – хотів піти в армію. Однак, отримавши пропозицію залишити координати і прийти пізніше, пішов у «Правий сектор».
Уперше Марлен потрапив у полон під Іловайськом під час обміну чотирьох захоплених у полон бойовиків на вбитого солдата у формі «Правого сектора». Автобус, котрий їхав на блокпост бойовиків для обміну, потрапив у засідку. Через півтори години бою з 15 людей залишилися троє. Зрозумівши, що це кінець, «правосєки» вирішили підірватися. Однак Марлен залишився живим після вибуху – відбувся контузією та пораненням руки. Каже, що опритомнів, коли осетин намагався перерубати її шаблею. (До речі, ліва рука у Марлена так досі і не відновилася повністю.) На щастя, бойовики не знали «Татарина» в обличчя, тому він зміг видати себе за добровольця з батальйону «Дніпро», і його обміняли. Потім був вихід із Іловайського котла, ДАП і другий полон – у рядовому бою під Дебальцевим. Тепер шансів на обмін не було – бойовики вже знали, хто він. Врятувало диво. Четверо сєпарів конвоювали Татарина до місця страти, але вирішили зробити паузу (чи то покурити коноплі, чи випити), а Марлен, побачивши «безгосподарний» російський танк Т-72 з відчиненим люком, стрибнув у нього і почав натискати все підряд. Так і доїхав до наших позицій…
– Ти командував батальйоном «Правого сектору»?
– Так, 9-им окремим батальйоном, був такий бойовий підрозділ. Після першого полону став одним з ініціаторів появи Кримської сотні, яку очолив мій рідний братусь. Він на цей момент перебуває в Києві. Займається громадською діяльністю, відкрив громадську організацію «Хайтарма Крим», вона займається тими проблемами, з якими я сам зіткнувся починаючи з 2014 року: відновлення документів, статус… У мене в підрозділі є кримські татари, які не мають документів, вони не можуть отримати статус учасника АТО чи учасника бойових дій, оскільки не хочуть прописуватися тут, в Україні, тому що вони вже прописані в Україні. Ось я в полоні втратив військовий квиток і прийшов до військкомату, мені сказали: «Їдьте до Криму, привезіть звідти папірець, що ви стоїте на обліку у військовому комісаріаті, і ми вам відновимо військовий квиток». Я вийшов із військкомату зі словами «слава Україні!».
– Розкажи, як ти взагалі став добровольцем.
– Ми якраз були біля Верховної Ради Криму, коли оголосили про референдум у Криму. Ми, кримські татари, були проти того, щоб Росія встановлювали якісь закони в Криму, ми чекали Україну. Чекали, чекали, потім вирішили самі: організували мітинг під Верховною Радою Криму. Тут же підтягнулася «Єдіная Россія», Аксьонов (Гоблін), почалися штовханина, туди-сюди… Ми зайшли до Верховної Ради, сіли і сказали: «Будемо сидіти тута і чекати Україну». Прийшов Рефат Чубаров і ще один народний депутат України, я вже забув його прізвище, і сказав: «Розходьтеся по домах, я вам обіцяю, що зранку Україна буде тут». Ми просили зброю і чекали Україну. Не дочекались і розійшлись по домівках… Коли зранку я вів дітей до садочка та школи, то побачив цих зелених чоловічків (без знаків розрізнення, без нічого) і спочатку подумав, що це Україна. Я почав кричати: «Слава Україні!», вони відмовчувались, я почав запитувати: «А чому ви нічого не відповідаєте?». Десь в обід я дізнався, що це Росія вже повністю зайшла в Крим. Я вирішив не сидіти склавши руки, робити все для повернення Криму до складу України.
– Коли ти потрапив у полон, що виявилося найважчим? Катування?
– У перший же день мене стали катувати, а на другий день почали надавати медичну допомогу. Але мені найважливіше було знати час. Я сидів у підвалі, і на третій день прийшов такий полковник з іконостасом і каже: все, о 5.45 ми тебе розстріляємо. А я часу не знаю, і ось так сидиш, чекаєш… Я вже сам сказав: досить, мені набридло чекати, розстрілюйте. Але я знав, хто про мене згадає – це був Валентин Манько.
– Заступник командира ДУК «Правий сектор»?
– Так. І коли на шостий день полону до мене підійшов сєпар (росіянин, до речі) і запитав: «Ти знаєш такого Валентина Манька?», я відповів: «Так, це мій брат по-іншому батькові». – «Я йому поставив невиконуване завдання – якщо він це зробить, то ти опинишся знову в Україні, а якщо ні, то ми тебе розстріляємо». Я два дні чекав, чи зможе Валентин Манько виконати це завдання. Я був у полоні начальника служби безпеки ДНР. Він сказав, що його близький друг, російський розвідник, потрапив до нас у полон, і якщо Валентин Манько його знайде та привезе на обмін, то мене поміняють. «Бонусом» на обмін ішов один солдат ЗСУ – в Україні на нього вже завели кримінальну справу за те, що він дезертирував на Савур-могилі. І коли уже в лікарні в Дніпропетровську я йому дав телефон, він набрав командира, і той запитав: «Ти де? Втік?» – «Я в полоні був». – «Не може такого бути!» Зараз підтримуємо з ним контакт. Він на Західній Україні живе.
– А що сталося з танком, який ти вкрав у сєпарів?
– У мене його забрали, щоби встановити, як він з’явився в Україні.
– А гроші тобі за це дали?
– Та ні. Ми за 2014, 2015, 2016 рік скільки танків підбили – в аеропорту, Іловайську, в Пісках, але обіцяних сум від Коломойського чи Порошенка не отримали, навпаки: тільки на блокпостах забирали зброю, яку ми самі добували… Я із палицею добув собі двостволку, а потім із двостволкою здобув автомат. І цей автомат на другому місяці війни забрали на блокпосту. Я тоді пішов і добув собі ще один.
– На чиєму блокпосту?
– На нашому, в Красноармійську. «Добровільна здача, щоби на тебе справи не відкрили». Я їм кажу: «Я цією зброю захищаю Україну!». Але довелося віддати.
– У тебе дуже цікава доля: ти народився в Узбекистані, до Криму переїхав лише у 1990-і. Що для тебе Батьківщина?
– Вважається, що де народився, там і Батьківщина, але це Батьківщина моїх дітей та моїх предків.
– Ти маєш на увазі саме Крим?
– Всю Україну. Тому що я знаю, що Крим не зможе прожити без України. А в Росії його чекає доля Абхазії: стан військового полігону. До мене доходить інформація, що Путін просто хоче зробити військову базу в Криму. Заганяє туди техніку… Земельні ділянки, які кримським татарам виділила Україна після повернення в Крим, на Батьківщину, Росія починає забирати під військові об’єкти. Як завжди, потерпає кримськотатарський народ. Це вже третя депортація нашого народу виходить: уперше в революцію, вдруге 18 травня 1944 року і втретє ось у 2014 році… Росія виживає кримських татар із Криму.
– Киримли часто виявляються більшими українцями, ніж самі українці. Як гадаєш, чому?
– Чесно кажучи, не знаю. Просто ми дуже любимо Крим, тому що ми стільки пережили, аби повернутися назад, на Батьківщину, і виходить, що те, що пережили наші дідусі і бабусі, доводиться переживати і нам. Можна навіть подякувати Путіну за те, що він зібрав докупи патріотів, готових віддати життя за свою країну. Спецназівці проходили багаторічне навчання, а ми, добровольці, у 2014-15 роках воювали в капцях… Ми протримали аеропорт – бетон не вистояв, а ми вистояли!
– Більшість українців нічого не знають про мусульман в АТО – частково тому, що вони і самі цього не афішують, бо на окупованій території родичі в заручниках. Що про це можна розповісти? Наскільки це поширене явище і яка є специфіка?
– Зараз мусульман на фронті багато. Навіть мусульманські капелани їздять до нас на передок. У 2014-15 роках цього не було – я тоді взагалі шукав земляків своїх і дуже радів, зустрівши людину з Криму, навіть якщо це був українець чи росіянин. Мене дуже надихало, що зі мною є ще земляки, котрі хочуть повернути Крим до складу України.
– Мусульмани мають якісь окремі свої підрозділи?
– Ні, служать з усіма. Але, наприклад, у нас віра забороняє їсти свинину, і нам привозять яловичину тощо. На фронті ми дотримуємось усіх традицій – звичайно, робити намаз 5 разів на день на війні не виходить, але робимо стільки разів, скільки є можливість.
– Чим добровольці відрізняються від ЗСУ?
– Ми не входимо до складу ЗСУ, ми їм допомагаємо, надихаємо. Уже з’явилася техніка, з’явилися хлопці, готові віддати життя за Україну, а в 2014-15 роках були такі – «ми не хочемо», «а може, не треба». Українська армія за малий період часу стала дуже обороноздатною, увійшла в десятку найсильніших армій світу.
– Як ти гадаєш, чи потрібен нам закон про добровольців і яким він повинен бути?
– Потрібен. Нас, добровольців, зараз ділять на учасників АТО, учасників бойових дій та інвалідів війни. Але дуже багато хто несправедливо отримав посвідчення учасника бойових дій. Ми, добровольці, чого добиваємося: щоб ті, що стояли на блокпостах, шмонали нас – поліція там, Нацгвардія – отримували окремий статус, ті, що ближче до передка – свій, а ті, котрі на нулі – вже статус учасника бойових дій. А то виходить, що я, наприклад, перебуваю на нулі, воюю, ходжу під кулями, не можу отримати той самий статус, який отримує людина, яка просто за 20-30 км від позиції сидить на блокпосту, курить, зупиняє волонтерів і канючить у них щось. А тоді до нас приїжджають волонтери і розповідають нам, що відбувається на блокпостах: «Ви до кого їдете?» – «До добровольців». – «Ну, раз до добровольців, значить, давайте діліться». – «Ви на зарплаті сидите, а в добровольців нічого нема!» – «То виходить, що народ краще дивиться за добровольцями, ніж держава за збройними силами».
– Як тобі здається, Мінські угоди виправдані чи все-таки воювати треба було б інакше?
– Я з першого дня проти Мінських угод. Хтось заробляє на наших життях. У 14 році у нас був такий патріотизм, коли ми звільнили Авдіївку, Піски… Мій підрозділ уже перетнув назву «Донецьк», ми зайшли в місто. І тут надійшла команда від збройних сил: відступити й окопуватися. Тоді я зрозумів, що тепер ми будемо просто сидіти на лінії розмежування і чекати, коли прилетить міна, замість того, аби крок за кроком звільняти українську землю. Ми ж, добровольці, у 2014-15 роках як воювали: приходили до збройних сил і просили позицію. Нам дають позицію, ми показуємо себе з гарного боку. А тепер приходить до нас командир збройних сил і просить: «Дайте нам одного-двох бійців “Правого сектора”!» – «Навіщо?» – «Ваші хлопці нашим піднімають дух, вони завжди готові йти вперед».
– Ти за тотальний наступ?
– Крим військовим шляхом ми не зможемо повернути, тому що туди завезли дуже багато техніки. А ось на те, щоб звільнити Донецьк із Луганським, у нас сили вистачить. У цьому я впевнений на 100 %.
– Яким ти бачиш Крим після звільнення?
– Це буде стільки роботи – і службі безпеки, і нам… Вистачить усім. Нас чекатимуть руїни, випалені землі. Я знаю, що фабрики та заводи розбираються і вивозяться в Росію. Масандрівський винний завод уже вивезли, декілька сокових заводів розібрали і вивезли… Коли у 1988 році ми приїхали в Крим, там було порожньо. Гадаю, на нас чекає те саме – знову будуватися, саджати… Ну нічого. Головне – повернути територію.
