Якби в Ісландії був національний девіз, це були б слова ‘þetta reddast’, що перекладається приблизно як “врешті-решт все буде добре”.
Ми були десь у глушині Вестфірдіру – великого півострова на північному заході Ісландії – коли наш автомобіль-кемпер уперше заглух.
Це було наприкінці вересня, коли туристичний сезон в Ісландії уже завершується (та й загалом до цього регіону добираються лише 6% відвідувачів країни); отже, дороги були порожні.
Мотор заглухав іще двічі, та якимось чином ми з чоловіком усе ж проїхали близько 200 км від Латраб’яргу – найзахіднішої точки Ісландії, де на обвітрених скелях розташована величезна пташина колонія – до нашої бази в Ісафіордюрі, найбільшому місті Вестфірдіру (населення – 2600 осіб).
Діставшись до нашої квартири, ми зателефонували до агентства, де брали напрокат кемпер, і розповіли про свою проблему. На жаль, автомеханік Ісафіордюра був у відпустці аж до того часу, коли ми мали повертатися у Рейк’явік.
“Що ж, – відповів агент – þetta reddast!” (вимовляється – “тетта редаст”).
Що ж означає ця загадкова фраза? “Мені надто мало платять, щоб я переймався вашими проблемами”? “Постарайтесь не застрягти бозна де”?
Ні, як повідомив мені гугл, значення таке: “Врешті-решт все буде добре”. Якби Ісландія мала офіційний девіз, ним би неодмінно стала ця фраза. Вона майже ідеально підсумовує місцевий підхід до життя: менше напруги, більше оптимізму й почуття гумору.
“Це одна з тих популярних фраз, що лунають звідусіль – філософія життя, яка бринить у повітрі”, – каже Альда Зігмундсдоттір, авторка кількох книжок про історію та культуру Ісландії.
“Зазвичай її промовляють невимушено і бадьоро. Її вживають і для того, щоби когось заспокоїти – особливо якщо той, хто заспокоює, не дуже знає, що сказати. Така собі загальна фраза”.
На перший погляд, це досить дивне кредо для мешканців країни, де упродовж століть події часто розвивалися аж ніяк не добре. З часу заселення Ісландії у ІХ столітті її історія сповнена обставин, до яких þetta reddast не застосуєш.
У своєму творі “Книжечка про ісландців старих часів” пані Зігмундсдоттір розповідає про деякі з цих обставини: тривалі зими, величезні злидні, боргове рабство.
Часом вивергалися вулкани – як, наприклад, 1783 року, коли виверження вулкана Лакі вбило 20% з 50-тисячного населення країни, а також 80% овець, що були важливим джерелом їжі у країні, де майже відсутнє сільське господарство.
Бували шторми, що накривали узбережжя і топили відкриті рибальські човни, знищуючи велику частину чоловічого населення містечок.
Все було настільки погано, що навіть у ХVІІІ столітті. 30% немовлят не доживали до року (за даними пані Зігмундсдоттір).
Жити у давній Ісландії було надзвичайно важко. А Ісландія була “давньою” не так уже й давно. “Не багато часу минуло, відколи ми були нацією фермерів і рибалок, і наше життя було повністю підвладне сезонам і жорстким умовам природи”, – каже Ойтур Осп, засновниця і власниця туристичної компанії I Heart Reykjavik.
Хоча нині Ісландія – надсучасна країна, де скрізь є wi-fi, приймають кредитні картки, а більша частина електроенергії – геотермальна, ще 90 років тому 50% населення проживало у дернових землянках.
Отже, неймовірні труднощі виживання – не такий уже й далекий спогад. Лише 45 років тому після виверження вулкана Ельдфетль на маленькому острові Геймаей навколо розлетілися мільйони тонн попелу, який засипав 400 будівель і спричинив евакуацію усіх 5000 місцевих мешканців.
А 23 роки тому масивна лавина зруйнувала містечко Флатейрі на Вестфірдірі, поховавши понад десяток приватних будинків й убивши 20 з 300 містян.
Навіть коли немає природних лих, Ісландія постійно перебуває під впливом сил природи. Цей острів рухається і дихає, як мало які інші: фумароли видихають пару, гарячі джерела буркотять, гейзери гикають і булькають, водоспади грюкочуть.
Країна розташована на рифті між Північноамериканською і Євразійською тектонічними плитами, а ці плити повільно роз’їжджаються, щорічно розширюючи Ісландію приблизно на 3 см і спричиняючи в середньому 500 дрібних землетрусів кожного тижня.
Клімат країни теж несамовитий і свавільний. Вітер швидко набирає силу бурі, шторми трапляються навіть улітку, а найтемнішими зимовими днями сонце виходить з-за обрію лише на чотири години.
“Ті, хто живе на цій землі, постійно борються зі стихією, – каже пані Осп. – Зокрема, коли у серпні випадає сніг, як це було кілька років тому на ісландській півночі, доводиться кидати все та йти рятувати свою худобу”.
“Чи зовсім інший приклад: коли через виверження вулкана порушується розклад мало не всіх авіаліній світу, а сотні іноземців вимушено застрягають в Ісландії, треба швидко орієнтуватися у ситуації й вирішувати, що робити”.
Вочевидь, не дивно, що ісландці – люди, які були й лишаються на милості погоди, землі та унікальних геологічних особливостей острова – навчилися відмовлятися від контролю, довірятися долі й сподіватися на краще.
Для стоїчних і врівноважених ісландців, þetta reddast – не стільки наївне заперечення проблем, скільки визнання, що іноді доводиться складати найкращу комбінацію з карт, які тобі видали.
Кредо ісландців стає ще зрозумілішім, коли дізнаєшся, що перші місцеві поселенці – зовсім не вікінги, які сміливо борознили океан у пошуках нових земель для завоювання і племен для ворожнечі.
Ні, це переважно фермери і селяни з Норвегії, які у ІХ ст. тікали від рабства чи смерті від рук короля Гаральда Прекрасноволосого. Вони так боялися його люті, що ризикнули проплисти 1500 км бурхливими морями північної Атлантики у малих безпалубних човнах.
Важко уявити, щоби перші поселенці наважилися на таку подорож, – ще й без карт і навігаційних пристроїв, – не маючи бодай дрібки сліпої надії.
“Ми би не вижили у цьому середовищі без переконання, що все якось владнається, якою б жахливою не здавалася поточна ситуація, – міркує пані Осп. – Принцип þetta reddast символізує оптимізм ісландців та їхню безтурботність, що часом межує з відчайдушністю. Інколи все справді закінчується добре, а інколи ні – та для нас це не привід складати руки”.
“І не подумайте, що ми імпульсивні чи дурні, – продовжує вона. – Ми просто віримо у свою здатність виходити зі скрути. У тих умовах, в яких ми живемо, ми часто змушені робити неможливе можливим”.
Справді, є безліч прикладів того, як ісландці зробили неможливе можливим. У 2008 році країну вразила важка економічна криза, у 2010 вивергнувся вулкан, назву якого ніхто не міг вимовити, – а ісландці використали це для піару й зробили свою країну однією з найбільш бажаних для туристів.
Сюди потекли мільйони відвідувачів, обертаючи туризм на провідну рушійну силу тепер уже стабільної національної економіки.
А у 2016 році Ісландія приголомшила світ спорту, коли всупереч усім шансам стала найменшою країною, яка пройшла відбір на Чемпіонат Європи з футболу. Обігравши збірну Англії, Ісландія вийшла у чвертьфінал, де її суперником стала Франція.
І хоча шансів перемогти ще й французів майже не було, близько 8% усіх ісландських громадян приїхали у Париж, щоби підтримати свою команду (вона врешті програла з рахунком 5-2).
Опитування, проведене Університетом Ісландії у 2017 році, засвідчило, що майже половина ісландців вважають “þetta reddast” своїм життєвим кредо. Можливо, як припускають Зігмундсдоттір і Осп, ідея про те, що все владнається, віками закріплювалася в національній свідомості.
Зрештою, для тих, хто зберіг життя – і навіть добру долю – попри всі негаразди, все ж таки справді закінчилось добре.
“Це лише мої здогадки, – каже пані Зігмундсдоттір, – та оскільки ісландці так часто мусили боротися з труднощами, можливо, вони навчилися їх сприймати з сумішшю смирення і капітуляції.
Таке ставлення стало частиною ісландського менталітету за багато віків існування там, де природа завжди бере гору і ти мусиш їй підкорятися знову і знову, бо шансів перемогти у тебе нема”.
В Ісландії важко не відчувати свою безпорадність перед стихією.
“Втім, я думаю, що така філософія вказує і на те, що ми віримо у себе як і в народ, і у кожного особисто, – додає пані Осп. – Наприклад, хто б повірив, що країна з крихітним населенням у 350 тисяч осіб зможе відправити команду на Чемпіонат світу з футболу 2018? А ми повірили!”
Схоже, щодо переконання у тому, що все буде добре, в національному характері докладено ще трохи працелюбності та винахідливості.
Для нас із чоловіком це означало повірити, що ми безнапасно доїдемо до Рейк’явіка.
Якщо принцип “þetta reddast” допоміг ісландцям розбудувати комфортне життя на північноатлантичних скелях, ледь придатних для проживання, невже нам не вистачить оптимізму, щоби протягнути кількасот кілометрів безлюдних доріг у ненадійному кемпері?
Отже, як ті перші норвезькі поселенці, ми вирушили в дорогу без гарантій, але з надією. Звісно, у нас була одна велика перевага: мобільні телефони.
