На п’яту річницю Євромайдану ВВС Україна попросила своїх читачів обрати одну фотографію з часів Революції гідності та розповісти про мить, пов’язану з нею. Ось їхні історії.
“Ранок першого дня Революції. Це найперший день, коли все почалося. При вигляді цього я пробуркотів сам собі: “Жалюгідна нікчемність” і пішов на роботу з запізненням”, – розповів Зураб Кобуладзе.
“Далі майже щодня ходив і спостерігав, який я був неправий”, – додає учасник акцій протесту, який на Майдані стояв в обороні, а також фотографував.
“Це фото дуже гарно показує “народність протесту”: обличчя закрите шарфом через погрози в навчальному закладі, каска, яка ні від чого не може захистити, і прапор на фоні”, – описав цю світлину Борис Хмелевський.
На момент протестів йому було 18 років.
“Зараз, через стільки років, у відносно мирному житті, вражає з яким спокоєм і впевненістю у перемозі ми бігали поміж куль на палаючих барикадах, абсолютно не боячись смерті”, – згадує хлопець, який надавав медичну допомогу протестувальникам.
“Це було 18-го лютого на Інститутській, близько обіду. Я пішла туди зранку з товаришами зі Студентської Асамблеї, а коли силовики пішли в атаку, загубила друзів і просто фотографувала те, що бачила”, – розповідає історію свого фото Ярослава Григорчук.
“Старші жінки видовбували бруківку і передавали ланцюжком наперед. Збоку горіла вантажівка, яка перекривала бічну вулицю, і саме тоді я помітила старенького пана, який без зброї, без маски, без каски і лише з картиною в руках йшов наперед. З одного боку на його картині були зображені очі з підписом “Бачу справи твої, людино!”, а позаду “Ви прекрасні! Я вас люблю!” – згадує очевидиця.
“Ці слова дуже зігрівали і гальмували паніку. Потім в об’єктиві помітила “коктейль”, і мені здалось, що ці два символи – хороше поєднання”, – каже пані Григорчук.
Для Віктора Жинжера найбільше закарбувалася ця мить із протестів у Києві.
Свою світлину він назвав “Лінія фронту на Грушевського”.
“Українці стають на коліна лише перед батьками”, – зазначив фотограф.
Сюзанна Козяр теж згадує момент із вулиці Грушевського.
“Вразив цей чоловік, такий поважний і в гарному пальто. Потім дізналася, що це Зайко Яків, помер від інфаркту на вулиці Інститутській. Світла пам’ять…” – зазначила вона.
Яків Зайко з Житомира загинув 18 лютого 2014 року, тікаючи від атаки “Беркуту” на барикади на Інститутській, як повідомляли житомирські ЗМІ.
“Мій Євромайдан тривав трохи більше години, проте був у Росії”, – розповів Сєргєй Карась.
Етнічний українець провів свій “одиночний пікет” в середині грудня у своєму рідному місті Гусь-Хрустальний, що у Владимирській області Росії.
Він розповів, що обрав таку форму, оскільки це не вимагало узгодження відповідно до російського законодавства. “Той же пікет, якщо в ньому бере участь більше однієї людини, вимагає узгодження мінімум за три дні”, – зазначив активіст.
Із плакатом “Україна – це Європа! Мирні демонстрації не можна розганяти силою!” пан Карась простояв близько години.
Анатолій Мазуренко згадує ніч перед спробою розгону Майдану 18 лютого.
“Людей на Інститутській було багато, тому хотілось вірити, що “беркутівці” не підуть у наступ. Усі один одного підбадьорювали й пускали чутки про велику підмогу, яка йде до майдану”, – розповідає пан Мазуренко.
Він додає: “Це був момент невизначеності, затишшя перед бурею. Праворуч, біля стели, вже були спалені намети”.
Артем Паночек згадує похмурий день після того, як горів Будинок профспілок.
“Це фото вже після розстрілів і я не знаю, хто цей хлопчина”, – зазначив очевидець тих подій Віктор Острівний.
“Після розстрілів. Навіть не знаю, що коментувати”, – згадує Андрій Яїчко.
