Із Олексієм Дмитрашківським ми зустрілися в його кабінеті в Національному Авіаційному Університеті. “Подяки” на стіні, робоча атмосфера, зайняті по справах співробітники, – ніщо не нагадує про про довгі роки в погонах, про дні, проведені в зоні АТО. Олексій щиро посміхається, розповідає повільно та не гучно… Саме він був одним із тих, хто створив прес-центр АТО.
– У військове училище я поступив у далекому 1991 році. Після була служба в Івано-Франківську, в Узині, ще в якомусь мало відомому селищі, аж поки, згодом, не перевівся у “Десну”. Саме там в мені побачили талант у написанні сценаріїв, матеріалів, статей та нотаток і призначили редактором газети “За Батьківщину”, хоча до цього був заступником з виховної роботи командира учбової роти з підготовки снайперів . На той час це була єдина дивізійна газета у ЗСУ. Йшов 2003 рік. Невдовзі газету закрили, а я пішов далі навчатися та став прес-секретарем комадндуючого сухопутних військ. Згодом я опинився на подібній посаді в генштабі, саме там я й зустрів 2013 рік. Події на Майдані не залишили байдужими нікого з військових, мене також.
Олексій відпив з чашки води, трохи замислився та продовжив:
– 21 квітня 2014 року мене повідомили, що виїздимо негайно, куди та чому-залишалось лише гадати. Тільки вранці наступного дня, коли ми вже були в Харкові я вперше почув про зону АТО. Того ж дня ми прибули в штаб АТО – це був колишній автодром із розташованими там наметами. Робота по створенню прес-центру АТО почалась з першого дня та відразу наразилася на шалений опір керівництва СБУ. Журналістів нікуди не пускали, ніяких коментарів або даних про перебіг АТО не надавали. Але ж ситуація дуже швидко змінилася. Справа в тому, що місцеві активісти помітили ту роботу, яку почали робити я та ще двоє колег-журналістів по створенню прес-центру, та почали нам телефонувати, відсилати смски, листи на електронну пошту, писали на фейсбук і навіть на “одноклассники”. Місцеві повідомляли про просування військ супротивників, розміщення угруповань в місті Слав’янськ, про блок-пости (їхнє розташування, кількість людей, озброєння). Надавали інформацію і про людей, які фінансували сепаратизм із вказанням прізвищ, номерів телефонів, дат народження, місця проживання та фото цих осіб. На жаль, СБУ проігнорувала ці дані. Їх чомусь більше цікавило, звідки у нас ця інформація, хто та як її нам надає. Патріоти навіть примудрилися малювати карти із позначенням сил ворога, але ж нікого з тодішнього керівництва СБУ та ЗСУ це не цікавило. Єдині, хто дійсно користувався цією інформацією, були розвідники. Вони були дуже вдячні, бо це дійсно допомагало під час рейдів у тил сепаратистів. В зоні АТО я перебував весь першій місяць. Тоді створити повноцінний прес-центр АТО не вдалося. Керівництво не бажало бачити журналістів на «передку». Одного разу нам організували виїзд на передову із супроводом. Попереду їхав БТР, позаду колони – УАЗ. Між ними 9 машин із журналістами. Доїхали до перезрестя поблизу Слов’янська, як раптом з БТРу та УАЗу відкрили вогонь з АГСів по психлікарні селища Семенівка. Пояснили це тим, що був наказ Муженка пристріляти зброю. Я знав, що там базуються кадирівці, тому в зворотньому напрямку негайно полетіли міни, гранати, кулі, – нас накрило вогнем. Тоді серед нас були журналісти Ізраїлю, Польщі, Беларусі та України. Почалася невелика паніка, і нам запропонували залишити місце подій. В той момент я не розумів, навіщо це робиться, але зараз можу із впевненістю сказати, що саме в такій спосіб намагались налякати журналістів, щоб їм не хотілось на передову. На превеликий жаль керівництва ЗСУ, всі, хто тоді потрапили під обстріл, виявились, як то кажуть,:”не робкого десятка”. Згодом, кожен з них, це і Олександр Моторний, і Ірина Баглай, і Юлія Кірієнко працювали дуже добре. Були випадки, коли оператори відмовлялися їхати на передок. Тоді дівчата брали камери та їхали самі, писали стендапи, знімали… Це виглядало дуже мужньо з їхнього боку. В травні штаб АТО переїхав в Довгеньке. Саме там дещо змінилося на краще. Я дуже вдячний Господу Богу за те, що дав мені таких колег, які зі мною тоді працювали. Це були: Влад Волошин, Юзеф Вініцькович, Тарас Грень, Аркадій Ратківський, Денис Гойко, Петро Гасай , Богдан Сеник, Юрій Повх і Данило Іщук. Саме цим колективом ми спромоглися створити офіційний прес-центр АТО. Хоча від нас вимагали подавати вкрай суху інформацію, правди нам офіційно ніхто не давав. Дізнавалися її під час спілкування із бійцями, розвідниками, із інженерами, що повертались із розмінування, дізнавалися про загиблих, руйнування.
Переламним моментом в поданні інформації для мене стали Ілловайські події. Інформація відповідала дійсності відсотків на 30, надавалась із запізненням на день-два. Я знав про втрати, як серед військових, так й серед цивільних, про втрати техніки та руйнування, але ж нічого не міг зробити, бо на той час вся інформація прес-центру АТО проходила цензуру Адміністрації Президента. Будь-яка надана інформація, в решті решт, ставала однотипною й заспокійливою: «поодинокі обстріли, втрат немає…» Багато було дзвінків від людей, які просили уточнити долю їх родича. Дуже важко спілкуватись із людиною, яка втратила любимого, рідного чоловіка. А одного дня мені зателефонувала мати загиблого та сказала наступне:”Сука! Ти сказав, що ніхто не загинув, поверни сина!” Тоді у мене відбулася переоцінка цінностей, – я більше не міг подавати інформацію в тому контексті, що була до цього. Так, я не міг казати всієї правди, але ж почав подавати інформацію дещо по-іншому, підходити творчо до цього процесу. З’явилися цитування Шевченка, як то:”Кохайтеся чорноброві, але ж не з москалями…” Можна сказати, що це була така собі пропагандистська боротьба. Була інформація про п’яних козачків, яких на блок-пості роззброїли наші партизани. Насправді, то були розвідники, і всіх козачків було знищено, але казати про це я не мав права, бо вже були Мінські домовленості, і я в своему виступі казав, що “дали чергу над головами бандитів”. Коли почалися події в Донецькому аеропорті, ми цілу ніч сиділи на телефонах, приймали інформацію. Там було дуже гарячо. Наших захісників штурмовали російські спецпризначенці. Термінал було відстояно ціною багатьох життів, але ж цифру нам так й не сказали, мовляв, термінал наш і все гаразд. Тоді ми всім гуртом написали такий виступ:” Українські вояки, фахівці широкого профілю, прийняли іспити у спецпризначенців Росії. Оцінка – двійка!” Така подача інформації давала надію людям, віру в те, що робиться, що це правильно, наші захисники на висоті. Навіть інформація про те, що загиблі є, приймалася дещо інакше. Крім спілкування із військовими нам доводилось розмовляти с місцевими мешканцями. Ми ділилися з ними харчами, привозили газети, пояснювали, що відбувається.
Особисто для мене дуже серйозним випробуванням було відвідування дитячих будинків. В серпні-вересні 2014 року ми приїхали в центр реабілітації міста Слав’янськ, де знаходились діти, чиїх батьків позбавили батьківських прав. Всі дітки дуже легко йшли на контакт, лише один хлопчик забився в куток й не хотів розмовляти. Того разу всі журналісти були вдягнуті у цивільне і лише я був у формі. Малеча дуже легко йшла на контакт, розповідали, що бачили, а він мовчав. Потім він підійшов до мене, взяв за руку та сказав:”Дядя, я бачив війну”. Я запитав:”І що ж ти бачив, синок?” Він розповів, що летів літак, розкидав листівки, і листівки були отруєні речовиною ДДТ. Я з моїми колегами дійсно розкидав наприкінці квітня – початку травня листівки, які, звісно, не були отруєні. Але ж коли почув, що дитина налякана отруєними листівками, відчув провину. Я взяв хлопчика за руку та пояснив, що там не було ніякої отрути, що листівки розкидав я, що то був не літак, а гелікоптер. В тих папірцях було зазначено, куди звертатися людям в тій ситуації, як себе поводити, куди можна зателефонувати, тощо. Після чого дитина поклала голову мені на коліна, і скажу чесно, я розплакався…
Олексій замовчав. Тишу порушував лише рівномірний цокіт клавіатури. Робочій день тривав.
– Потім, по поверненні до дому, під час зустрічей в школах та інститутах, куди мене запрошували, люди часто питали, чи було страшно? Так, звичайно, було. Для себе я визначив три види страху. Перший – це коли ти розумієш, що стріляють і кулі летять саме в твій бік. Другий, – це коли ти тримаєш на руках людину, з якою вчора спілкувався, вважав за свого побратима, за брата та усвідомлюєш, що її немає. І третій страх, самий страшний, це коли діти розповідають про війну. Страшнішого страху не існує!
З лав ЗСУ Олексій звільнився 15 вересня 2015 року за станом здоров’я. І хоча важка форма цукрового діабету аж ніяк не допомагала службі, справжньою причиною стала не вона.
– Дивні метаморфози почалися майже відразу після того, як прес-центр АТО запрацював на повну потужність. Спочатку конфлікт зі штабом АТО, потім анонімка за підписом начальника генерального штабу, що я перешкоджаю роботі журналістів. До речі в анонімці було лише моє прізвище. Яким журналістам, якого каналу я перешкоджав, – жодного прізвища не було. Пан Муженко прийняв рішення мене звідти прибрати. В Києві він зустрічатись зі мною відмовився, а згодом мою посаду зкоротили. Намагалися звинуватити в зраді – не змогли. Ще один генерал звинуватив мене в боягузтві, коли я сказав йому, що досить жити радянськими стереотипами. 
Потім були численні суди, але ж добитись справедливості не вдалося. Вже на пенсії я два роки не міг знайти роботи. Були запрошення, дуже привабливі але ж коли я приїздив на співбесіду, мені повідомляли, що з привиду мене був телефонний дзвінок і мені відмовляли. Я можу лише здогадуватись хто та що, але ж це – факт. Виручали зйомки на кіностудії ФільмUA, з якою я співпрацюю дуже давно. Ось таким чином виживав. Через два роки після звільнення, мені зателефонувала моя знайома і запропонувала прийти на співбесіду\ в Національний Авіаційний Університет. Так я очолив інформаційно-аналітичний відділ НАУ. Сказати, що прийшов на все готове – не можна. Відділ існував, але ж на моє бачення, для такого потужного університету має працювати дещо інша структура і однієї газети замало.
Разом з колегами ми написали концепцію інформаційної політики, зробили своє бачення по штату, та доповіли про наші плани на вченій раді. Чесно кажучи, дуже хвилювався, бо ніколи не виступав перед такою кількістю вчених. Всім сподобалась ідея. Власно кажучи з 1 квітня ми займаємось створенням центру медіакомунікацій.
P.S. Рідним Олексія, поки він був в зоні АТО, двічі повідомляли про його загибель. Перший раз, коли збили гелікоптер із генералом Кульчицьким. А другий, коли в серпні 2014 року 72 бригада виходила з оточення через територію Росії. Життя, тим часом, триває…
Бесіду вів Сергій КУРОЧКІН
