Крим мало звільнити – ще потрібне бачення того, що робити з ним після визволення. Україна вже дорого заплатила за спробу пустити це питання на самоплив. Конституційна комісія торік створила робочу групу з питань Автономної Республіки Крим, однак швидких результатів її роботи не видно. Звичайно, можна сказати, що до моменту деокупації є ще ой як багато часу, але насправді працювати в цьому напрямку треба вже зараз – дії безпосередньо в Криму стануть вишенькою на торті. Можливо, це перебільшення, але Україна має надолужити десятиліття ігнорування проблем киримлилар та долання наслідків цього ігнорування. Поговорити про те, для чого нам автономія кримських татар, погодилася Наталя Беліцер – доктор біологічних наук, експерт інституту демократії ім. Пилипа Орлика, авторка книги «Кримські татари як корінний народ: історія питання і сучасні реалії».
– Чому держава не займалася проблемами Криму до всіх цих подій?
– Весь цей час Україна заплющувала очі на потенційний конфлікт, загрозу сепаратизму з боку проросійських сил – думала, що вже вгамувала всі ці пристрасті, коли пішла їм назустріч, визнавши автономію Криму. Звідти постійно надходили сигнали, що головна загроза, зокрема сепаратистська, існує з боку… кримських татар. Така хибна політика привела до того, до чого привела: до трагедії, окупації й анексії. Лише після цього влада схаменулася. Якби Україна вчасно надала кримським татарам статус корінного народу, це відіграло би дуже важливу роль у запереченні навіть думки про анексію, тому що є міжнародні визнані права корінних народів, які не дозволяють ніяких військових дій – анексії, окупації – без офіційно отриманої згоди корінного народу, висловленої через його представницькі органи. А кримські татари мають саме такі репрезентативні органи, що демократично обрані всім народом і мають право говорити від його імені. Натомість Україна у 2007 році, коли ухвалювали Декларацію ООН про права корінних народів, утрималися від голосування, приєдналася до цієї Декларації лише у травні 2014 року, а також 20 березня 2014 року постановою Верховної Ради таки визнала кримських татар корінним народом, а Курултай і Меджліс – їхніми повноважними репрезентативними і виконавчими органами. Тож влада тепер повинна виконати цю «роботу над помилками» – і не тільки влада, а й певні осередки українського суспільства. Я не маю на увазі ані провокаторів, свідомих чи несвідомих, ані проросійські чи лівацькі сили – я маю на увазі тих, хто позиціонує себе як щирі патріоти України. Вони заперечують проти надання будь-яких особливих прав кримським татарам, хоча згідно міжнародного права це єдина категорія етнічних спільнот, яка, поєднуючи риси і «меншини», і «народу», має не лише індивідуальні, а й колективні права. Дуже важливо усвідомлювати, що національні меншини, на відміну від корінних народів, не мають закріплених за ними колективних прав, зокрема права на самовизначення та на власну автономію.
– На яку саме автономію?
– Корінні народи мають право на будь-яку форму автономії. Йдеться зараз про розробку законодавчих актів, законопроектів і внесень змін у розділ Х Конституції України, згідно з якими Крим має бути національно-територіальною автономією кримських татар. Це ніякою мірою не загрожує ані дискримінацією, ані порушенням індивідуальних прав людини та груп осіб будь-якої національності, включно з групами раніше депортованих національних меншин.
– Тобто вони мають право приймати свої закони, чинні лише в Криму?
– Автономія не передбачає права на законодавчу ініціативу, лише право на певні рішення (у межах своїх повноважень, визначених законодавством України), які приймаються органами виконавчої і представницької регіональної влади, але з усіх питань, які безпосередньо торкаються прав і інтересів кримськотатарського народу, ці органи загальнокримської влади мають отримати усвідомлену згоду кримськотатарського народу. Тобто всі рішення мають прийматися за попередньою згодою Курултаю або Меджлісу.
– Здається, мало хто уявляє собі таку автономію, можливо, включно з самими кримськими татарами. Одна моя знайома киримли колись говорила: мені не потрібна ця автономія, яка є зараз, мені достатньо буде культурницької автономії.
– Є і така точка зору – справедлива, коли йшлося про АРК. Це цікаве питання, і дуже бажано, щоби суспільство, а також чиновники, депутати всіх рівнів глибше розібралися в ньому. Бо національно-культурна автономія в її класичному сенсі, розроблена на початку ХХ сторіччя, дуже і дуже непогана річ. Ідеться не тільки про культурні права, тобто пісні-танці тощо, а й про політичні права, політичне представництво і таке інше. У нас це сприймається на такому поверховому, суто побутовому рівні: а, культурна автономія – ну добре, ми їхню культуру підтримуємо, якоюсь мірою мову, може, навіть освіту – але ніяких спеціальних соціальних, політичних чи економічних прав! У територіальній автономії, над якою працюють наші експертні групи, передбачено, перш за все, гарантоване представництво у виборних органах влади.
– Місцевої?
– Місцевої і регіональної, а також Верховної Ради України. Слід забезпечити підтримку природних прав корінного народу саме на їхній батьківщині, Кримському півострові. Адже як інакше насправді підтримати мову, зараховану ЮНЕСКО до зникаючих? Порівняймо ситуацію з кримськотатарською мовою із мовою будь-якої національної меншини. Якщо йдеться про існування мови як дуже важливого елемента культурної спадщини сучасного світу, то ані польській, ані румунській, ані молдавській (якщо вважати її окремою мовою), ані угорській нічого не загрожує, бо є національні держави, де ці мови потужно захищені самим існуванням відповідних національних держав. Ба більше, вони надають легітимну підтримку своїм меншинам та мовам цих меншин в інших країнах – достатньо згадати, яких агресивних форм набувають ці методи захисту у стосунках Угорщини та України. А хто захистить кримськотатарську мову? Тільки Україна – іншої держави поза нашими кордонами у кримських татар немає. Серед цих законодавчих змін передбачається, що кримськотатарська мова в автономії буде використовуватися на рівні з державною в усіх сферах, за винятком спеціально зазначених законом. На практиці це означає, що в силових структурах – армійських, поліцейських, безпекових – навряд чи буде введена кримськотатарська мова, це дуже специфічні види діяльності. А в усіх інших сферах функціонування кримськотатарської мови має бути забезпечено на рівні з державною. Це можливо тільки в рамках автономії в Криму.
– Тобто все має дублюватися чи кримськотатарська має використовуватися замість державної?
– Ні так, ні так. В ідеалі, кожен чиновник, функціонер, навіть лікар просто має володіти двома мовами і відповідно спілкуватися тією мовою, якою до нього звертаються. Тут такий є дуже гарний приклад Південного Тиролю, де всі претенденти на якусь державну посаду (і навіть на посаду двірника!) складають іспит на володіння двома мовами, тільки рівень цього іспиту відповідно ускладнюється залежно від посади, на яку людина претендує. Але для цього треба дуже багато зробити з системою освіти, з розвитком шкіл, бажано також двомовних, і то не російсько-кримськотатарських, а українсько-кримськотатарських. А для цього треба підготувати достатньо вчителів, підручників… Це, звісно, буде доволі тривалий процес, одномоментно на це перейти неможливо, але треба робити послідовні кроки. Тому поки що, доки нема цього володіння двома мовами, у випадках, коли особа хоче спілкуватися з кимось із чиновників абощо кримськотатарською, потрібно надавати перекладача. Спочатку статус закріплений має бути, а потім реалізовувати на практиці.
– Не менш болючим за мову є питання землі…
– Так, кримські татари повернулися фактично в нікуди: у колгоспах вони ніяким чином не могли працювати, відповідно не могли брати участі у розпаюванні, і почалися так звані самозахоплення, судові процеси, домовленості з владою. Питання земельної власності, на яку згідно Декларації мають право корінні народи, мають вирішуватися спільно і шляхом консенсусу. Тобто треба досягти згоди місцевої влади, місцевої громади там, де вже пройшла децентралізація, і центрального Меджлісу. Це один із найважливіших прикладів того, як має функціонувати автономія.
– У якому напрямку рухається ваша комісія, чи є якесь спільне бачення?
– Звісно, процес дуже важкий і повільний, але є позитивні ознаки, досягнуто певного консенсусу: що це таки має бути кримськотатарська національно-територіальна автономія. Практично вже завершуються дебати навколо окремих формулювань, уточнень. Багато хто дуже незадоволений, що досі не поданий і не розглянутий законопроект щодо статусу кримськотатарського народу в Україні. Але насправді ця затримка виправдана тим, що не має бути ніяких розбіжностей між цим законопроектом та змінами, які необхідно внести в розділ Х Конституції, який називався «Автономна Республіка Крим», при тому, що ця «адміністративно-територіальна» автономія насправді була де-факто автономією росіян і російськомовних… Юридична чистота тут має бути бездоганною, тому звіряти доводиться кожне речення, кожну позицію, щоб не допустити якихось суперечливих тверджень чи тлумачень. Крім того, цей розділ Конституції та законопроект про статус кримськотатарського народу мають бути у повній відповідності і гармонії із другим законопроектом, який ми називаємо «рамковим» – це законопроект «Про корінні народи в Україні», він стосується не лише кримських татар, а й караїмів та кримчаків. Тобто ці основоположні документи мають бути повністю узгоджені між собою не тільки щодо загальних підходів, візій і таке інше, а й по формулюваннях, визначеннях, статтях тощо.
– Чи може в такому разі Крим стати автономією кримських татар, караїмів і кримчаків?
– У цих трьох груп зовсім різні ситуації. На відміну від значно чисельніших, потужніших, із розвиненими органами самоврядування кримських татар малочисельні, слабкі, асимільовані й русифіковані спільноти караїмів і кримчаків апріорі не можуть претендувати на таку повноцінну участь у процесах ухвалення політичних рішень, представництво в усіх органах влади і таке інше. По-перше, тому, що у них немає органу, уповноваженого говорити від імені всієї спільноти. По-друге, караїми Криму (без караїмів, котрі проживають на території так званої материкової України) у 2016 році зібралися на якийсь свій з’їзд, який оголосили представницьким для всіх караїмів, і звернулися з проханням визнати їх корінним народом Росії. У якому становищі тоді опиняється Україна? Вона ж не може нав’язувати караїмам статус свого корінного народу, якщо вони бачать себе корінним народом Росії. Щоправда, наскільки мені відомо, відповіді на їхнє прохання так і не було, попри те, що окупаційна влада підтримала це звернення і вони відповідають вимогам законодавства Росії, згідно з якими чисельність корінного народу не може перевищувати 50 тисяч осіб – це гранична планка, жодної особи більше. Тобто кримські татари на статус корінного народу Росії аж ніяк претендувати не можуть, навіть за цим критерієм. Як жест Росія могла би надати такий статус кримським караїмам і кримчакам, але чомусь вона не поспішає, і таке враження, що й узагалі не збирається цього робити. Тому що Росія в усьому цьому (посиленні позицій будь-яких місцевих груп) не зацікавлена. А такий російський провідний дослідник Сергій Соколовський (чули, може – доктор наук з Інституту етнології та антропології Російської Академії Наук) отримав на замовлення президентської адміністрації і за підтримки Фонду наукових досліджень Росії спеціальний грант на дослідження відповідності кримських татар статусу корінного народу. Там така кричуща маніпуляція наявними фактами, аргументами, критеріями належності, нормами міжнародного права, що я була просто в шоці, коли прочитала всі 69 сторінок цього дослідження, головною і єдиною метою якого було довести, що кримські татари аж ніяк не можуть бути визнані корінним народом узагалі (не тільки в Росії!). І дуже раджу нашим патріотам, які говорять практично те саме, уважно прочитати цей «твір» і подивитися, із ким збігається їхня риторика – гадаю, їм це буде корисно.
– Чи є якісь підстави для оптимізму?
– Так. Я вважаю, що робочі й експертні групи провели дуже велику і серйозну роботу. Сподіваюся, що вдасться переконати і всіх членів Конституційної комісії, і депутатів, і чиновників (я вже не кажу за самих кримських татар) у тому, наскільки це важливо для України, наскільки це посилює її позиції у перспективах деокупації Криму і взагалі на міжнародній арені. Це заявка на належність до по-справжньому демократичних цивілізованих держав світу. Для експертів це вже очевидно, а наскільки вдасться переконати decision-maker’ів, загалом українське суспільство, дуже великою мірою залежить від вас, журналістів.
