Ми звикли, що позитивних змін бути не може: все погано, і хоч би що ставалося – ми залишимося пригнобленими й нещасними. І щодня дістаємо підтвердження цим своїм переконанням. Навіть наш гімн починається згадкою про смерть. Звичайно, ми маємо багато причин говорити про страждання, але з погляду психології таким ставленням ми самі себе програмуємо на ходіння по колу. Марія Фабричева, дійсна членкиня Професіональної психотерапевтичної ліги та Української асоціації транзактного аналізу, розповіла про цей феномен українського суспільства. Її аналіз ґрунтувався здебільшого на історіях її клієнтів – психологиня помітила, що повторюються схожі ситуативні та метафоричні ряди, і почала шукати загальні закономірності. Марія Фабричева пропонувала контрактне дослідження соціального сценарію людям, у яких немає психологічних розладів. І побачила, як нам усім можна допомогти.
Говорячи про культуральний сценарій, котрий програмує нас на страждання, Ви маєте на увазі радянське нашарування на українську культуру?
Так. Культ страждання був притаманний українській культурі не завжди. Предки українців, активні й товариські, у своїй більшості були не воїнами, а хліборобами. Безперечно, земля у нас родюча, добрі умови для сільського господарства. Але потім територію довелося захищати в жорстокій боротьбі, і це далося взнаки. Мені цікаво подосліджувати, що ж саме заважало відбивати свою землю остаточно. Українці з усіма намагалися дружити і співпрацювати, але виходило, що друзів, партнерів вибирали невдало. Начебто домовились про співпрацю, а вийшло, що нас знову полонили і підкорили. Крім того, є дуже багато історичних пісень про воїнів – козаків – як вони йшли захищати рідну землю, і в цих піснях стоїть жіночий плач – плачуть матері, дружини, сестри… Усі вони змушені чекати, і, можливо, проводжають чоловіків на смерть – звісно, щастя їм це не додає. Українка постає в цих піснях як стражденниця, котра побивається за чоловіком і змушена самотужки давати лад господарству та дітям.
На своїх публічних заходах Ви говорите про важливість історичних фактів, але ж цих фактів безліч, а будь-який курс історії так чи інакше тенденційний, бо мусить якісь відбирати, а якісь відкидати. Отже, ситуацію контролює, хто підбирає факти?
Є факт, а є інтерпретація, і вона завжди буде вигідною для влади. А деякі факти владі вигідніше просто замовчувати. Тут є сенс вчинити так, як і при роботі психолога з клієнтом. Адже в історії кожного з нас є моменти, про які незручно говорити, які хочеться забути, тому що в них ми почуваємося незатишно. При цьому ми не можемо їх позбутися, бо вони тиснуть вантажем на наше сумління. І є факти, на які можна спиратися – там є сила, впевненість, можливість усе зробити інакше. Сенс у тому, аби брати найкраще з будь-якого історичного факту. Ми не можемо змінити ходу історії – вона уже відбулася, це минуле, але з минулого можна здобути досвід, зробити висновки, аби помилки не повторилися, а позитивні моменти всіляко популяризувати.
У різних народів є сюжет про «золотий вік», і частина українців вірить у те, що наші предки були досконалими, а ми порівняно з ними зіпсуті, і треба відродити ту міфічну епоху.
Міфологічний золотий вік – це гарна основа, однак у нашому світі дуже складно це відновити. Можна хапатися за неідеально минуле – «усе погано, тому що все завжди було погано», а можна хапатися за ідеальне: «як би нам повернути кращі часи?» А можна піти далі і поставити собі запитання: «Гаразд, у минулому було і так, і так, а як я можу на основі своїх реальних нинішніх ресурсів і можливостей вибудувати своє майбутнє? Не утопічно прекрасне – неможливо жити в атмосфері вселенського щастя, бо людина має потребу у різних почуттях, різних переживаннях. Потрібне й автентичне проживання почуттів, і розуміння, що я можу сам, а в чому мені може допомогти мій друг і чого ми разом хочемо». Для того, щоб разом розвиватися, щоб майбутнє настало, треба робити кроки уже сьогодні. Буває психологічна ажитація, коли людина перебуває не в сьогоднішній реальності – або дуже бурхливо фантазує, як було в минулому, або так само бурхливо розповідає, як усе буде через 10 років. Але по факту на цей момент вона не робить анічогісінько. Хоча їй здається, що вона дуже багато працює, бо вона зайнята ментально. Треба визнати, що ти нічого не робиш, і почати робити: «Так, було дуже добре у золотому віці, і що ми можемо звідти взяти? Наприклад, що ми можемо бути досконалими – можемо розумітися, вирішувати конфлікти без убивств, вибирати, з ким спілкуватися, а з ким ні, бо у нас не збігаються цінності й орієнтири. І якщо завтра з’ясується, що орієнтири збіглися, то вибудовувати чіткі домовленості, а не “ти ж мене знаєш, ми ж у золотому віці нормально ладнали”. У золотому віці так, а ось сьогодні я не знаю, давай укладемо договір. Тому що реалії такі».
Українці з діда-прадіда мають звичку забобонно прибіднятися, але, здається, до ХХ століття їм це особливо не заважало?
Це прояви міфологічного мислення. У кожній культурі є свої міфи та свої забобони. Вони передаються з покоління в покоління. Не треба хвалитися, тому що будуть заздрити, а заздрість – дуже погане почуття. Заздрості приділяється багато уваги в тому ж християнстві: не заздри, будь скромніше, і не треба провокувати, щоб тобі заздрили. Але ми не можемо нести відповідальність за почуття іншої людини стосовно нас. Ми відповідаємо лише за свою поведінку. Заздрість може бути взагалі не пов’язаною з урожаєм абощо, а лише з особистим станом людини, її невпевненістю в собі, наприклад. Звичка прибіднятися виконувала роль захисної функції від заздрісників. Але якщо такий шаблон поведінки втратив актуальність, почав нам заважати – заявляти про себе, отримувати достойні гроші, жити добре, а не продовжувати медитувати на те, що грошей нема – то, можливо, і реальність почне змінюватись.
Окреме запитання про Шевченка. Що, на вашу думку, слід зробити з цією культовою постаттю в сучасних реаліях?
Людям важливі легенди та ідоли. Чому було вибрано саме його – у мене немає відповіді на це запитання. Причому він і через радянську владу пройшов, та й зараз тримає свої рейтинги більш-менш стало. При цьому Сковороді уваги приділяють менше, а в нього було дослідження філософії щастя… Слава Богу, тримають у програмі «Енеїду» – я її дуже любила, тому що вона написана не депресивною мовою.
Треба бути готовим до того, що твори Шевченка подобаються не всім, і це нормально. Якщо мені не подобається його стиль, то це не говорить про те, що я не люблю свою країну. Людина має право на власний погляд, і якщо вона його висловила, то не образила Шевченка як особистість – як особистість він давно помер! Але людина говорить: «Мені не подобається його творчість, його діяльність мені не ок». Інший опонент говорить: «А мене пре». – «Ну і чудово, пройдімося подихаймо повітрям».
Фольклор у ХХ ст. почали підганяти під тогочасні уявлення про психологію та педагогіку, від чого він втрачав первісно закладений сенс. Що гірше: кастрований фольклор чи взагалі ніякого?
Казка має право бути з різним кінцем, його можна модифікувати. І якщо український фольклор буде подаватись і в «чистому» вигляді, це правда про дуальність світу – що може бути і так, і так. Тому що коли нам подається кастрований шаблон із серії «добра дівчинка Попелюшка багато працювала», і ми бачимо добру дівчинку Попелюшку та злу мачуху, а коли нам пропонують альтернативну реальність, ми бачимо, що ця добра дівчинка могла запропонувати сестричкам, щоб вони із 38 розміром влізли в 35: «А ти пальчики відріж!» Нормально?
Діти сприймають казки інакше: вони вірять у безсмертя і чари, і тому не так лякаються, як дорослі з життєвим досвідом. Дитина це читає як історію і так дізнається, що світ буває різним, і герой, аби перемогти дракона, відрубує драконові голову. «Ваш герой узагалі-то мені дві голови відрубав, і ви його дуже любите, а мені з цим жити». Але ми прославляємо цього героя, тому що дракон напав, і герой мав право його калічити.
Коли батьки читають дітям казку чи переказують билину, вони мають були готові до аналізу разом із дітьми. «Мені страшно від цієї історії». – «А мені так круто, я хочу так само». – «Ух ти, а чому?» Це здорово, це розвиває креативність, аналітичний розум і дає можливість потім для численних варіантів дослідження світу й адаптації під різні можливості. Я проти кастрованого шаблону, я за те, щоб діти дивились і вчилися. Але автор теж має право подарувати героям щасливий кінець чи бодай не рубати в кадрі пальців. Однак якщо є лише кастрований варіант, варто відновити первісний.
Закінчення тут.
