Закінчення. Початок тут.
Якщо держава – це люди, котрі живуть на одній території та мають одну культуру, то ми, українці, різні народи з «совками» і зараз воюємо за територію? Але ж ми не маємо одну культуру, тому що є люди які досі асоціюють себе з СРСР – значить, ми з ними не одна держава?
Територія одна, так. В основі прославлення СРСР лежить багато міфів – теж певний золотий вік: «Ах, тоді була ковбаса по 2.20, а горілка по 1.50». Людям, які згадують у такому ключі совок, колись заборонили думати, і вони досі це виконують. Так, була ковбаса, але що стояло за цією ковбасою? Тотальний дефіцит, залізна завіса, драми сімей… На забороні «не думай» можна вибудувати колосальну агітацію на несвідомому рівні не піддавати аналізу те, що говорить потужна (читай: батьківська) фігура. І така людина як адаптивна дитина киває головою: «Так, я зрозумів, ви все правильно говорите. Так, я поставлю тут галочку. Так, було добре».
Це довгий процес. Щоб очистити судження на кшталт «тоді було добре, і давайте це повернемо», потрібно в доступній формі давати інформацію, але з різних боків – не лише з погляду психології, а й економіки, історії тощо. Та доки цього не сталося, нам слід враховувати наявність на нашій території малої культуральної групи, котра відзначається прихованою агресією і негнучкістю. Але такі проблеми є не лише у нашій країні. Дослідження ще тривають, і, напевно, це одне з питань, яке мені потрібно ще подосліджувати, щоб відповісти на нього більш грамотно.
Хто відповідальний за появу в українців культу страждань?
Значною мірою радянська влада. Мені кажуть, що тоді культура підтримувалась – так, але лише та, котра пропагувала принадність радянського життя. Інша культура не приймалось. Уся історія та культура подавала СРСР як даність. Працювала величезна машина агітації та пропаганди. Якщо хтось і пам’ятав, що може бути інакше, то про це не можна було говорити відкрито. І вже наступне покоління сприймало радянську дійсність, ніби так було завжди, ось же і в підручнику написано.
Ясно, що з розпадом СРСР у кількох поколінь стався колапс. Вони побачили, що поклали свої життя на таке… Людям було дуже страшно. «За нас усе вирішувала влада (умовний батько), а тепер що?» – «А тепер ви вільні!» – «А як це?»
Та слід розуміти, що свобода та анархія – це різні речі. Свобода – це певні правила, котрі працюють для всіх, а анархія – це вседозволеність. Перед нами стоїть питання грамотної сепарації від влади домінуючої культури при усвідомленні того, що ця домінуюча культура складалася з тиранів, у своїй більшості хворих на особистісні розлади. Треба очищувати себе від різних нездорових лозунгів та пропаганди, вибудовувати своє.
Якщо у нас глибоко сидить страх наших батьків, дідів-фронтовиків і розкуркулених та репресованих прадідів, то як узагалі міг постати Євромайдан? Особливо з урахуванням того, що більшість його учасників належало до так званого середнього покоління, яке пам’ятає СРСР. Яким чином люди могли виявитися сильнішими за свій страх?
Мене зовсім не дивує Майдан. Ще задовго до СРСР українці раз-по-раз повставали за право жити на своїй території за своїми законами. Згадаймо гайдамаків, Хмельницького тощо. Як це відбувається? Накопичуються негативні почуття – спочатку людина терпить, а народ у нас терплячий… А у випадку Євромайдану пройшов ще крах ілюзій і очікувань. «Як це ви не підпишете асоціацію?! Ми вас скільки терпіли!» І ось ця акумуляція гніву та невдоволення піднімає масу. Енергія гніву перекриває будь-які страхи. Крім того, у дідів-прадідів була програма Радянського Союзу, але багато з них транслювали: «У нас не вийшло, але, можливо, ви зможете». Нехай вони навіть не завжди артикулювати це.
Я звернула увагу на історичні повтори: кожні 50-100 років у нас повстання за незалежність або відсутність особливого вибору. Начебто ж усі вийшли і стали стіною, і була спільна ідея – що заважало довести її до якісного фіналу, не розсваритися потім? Праведного гніву, накопиченого за роки, вистачить, аби змести владу, яка не влаштовує. А тепер важливо робити кроки, котрі сприятимуть розвитку. А в запропонованих обставинах це не все так просто і не так швидко. Ми зробили такий колосальний ривок – коли люди ставали і гинули за цю можливість… Тепер це треба втримати, щоб цього разу вийшло щось круте, гарне, що сприятиме розвитку.
У чому різниця між нами та поляками? У них гімн починається так само, а ще католицька церква має сильні позиції, і вони люблять говорити про те, як страждали у Другу світову – і від німців, і від УПА…
Усе це мало місце бути. Але про страждання вигідно згадувати, коли це приносить гарний бонус, допомагає задовольняти провідні потреби. І не лише базові – сонце, їжа, безпека. Коли я працюю з клієнтами, то ми виходимо на те, що дають людині страждання – важливість, значущість, владу, «я не такий, як усі», приналежність до групи тощо. Тоді ми шукаємо, як можна досягнути цього без страждань? У якій сфері ресурс? Але тут важливий намір. Жоден психотерапевт не позбавить людину від культу страждання, доки людина не захоче зробити це сама.
Здається, світові чемпіони зі страждань – євреї. Але це чомусь не завадило їм мати сильну й успішну державу.
Мойсей же недаремно 40 років водив євреїв по пустелі після рабства в Єгипті. Лише люди третього покоління мали вільне мислення – вони народились у свободі і розуміють, що таке свобода, готові до вільного самовираження, і попередні покоління підтримують їх у цьому. Таким чином за 40 років утворилась державна система вільної держави. Подивіться на наших дітей: вони народжені в свободі, вони інакше виражають почуття, вони знають, що їм подобається, а що ні – «я висловив свою думку, але я тебе люблю», значно відкритіші.
До речі, євреї наразі достатньо колючі, і свої кордони нормально так шанують. У Єгипту можна запитати, як йому сподобалось порушити єврейські кордони (це я про Шестиденна війну) – досі пам’ятає! Маленька держава, але зубатенька.
Страждання займають значну частину єврейської культури, деякі люди досі люблять про це говорити. В інших країнах – чому б і не поспекулювати? А в Ізраїлі це не пройде. В Ізраїлі в таких випадках говорять: «Заспокойтесь, навколо вас самі євреї».
Євреї плекали цей культ, але при цьому побудували успішну державу – завдяки людям, котрі сказали: «Так, нас б’ють, не люблять, ми про свої страждання написали цілу Біблію, але ми так не хочемо більше, спробуймо інакше – може, вийде?»
Отже, які практичні кроки можуть позбавити Україну від культу страждань? Хто і що для цього повинен зробити?
Перше: просто прийняти як факт, що у нас у культурі багато страждання. Ми можемо його навіть не помічати, але використовуємо страждання, незадоволення, якісь мученицькі мотиви для того, щоб задовольняти свої певні потреби. Це не добре і не погано. Це говорить лише про те, що у нас виробився такий механізм, своєрідний сценарний шаблон поведінки. Друге: просто подумаймо, які можливості ці страждання нам дають, навіщо вони нам потрібні? І третій крок: що ми можемо зробити інакше? Є така давня вправа: провести кілька днів без скарг. Це не означає взагалі мовчати, просто інакше виражати свої почуття, свою думку, вчитися будувати дискусію, розуміти, що різниця думок – це нормально, тому що однакові думки були в СРСР. Тому вчимося бути значущими без страждань, розвиватись і відпускати всі звичні шаблони. Ми хороший народ, і в нас є можливості для радісної поведінки, і ми можемо це робити й на тверезу голову. До речі, радіти без допінгу – це перший крок.
Тобто Ви вважаєте, що це справа кожного конкретного українця?
Так. Тому що маленьке не може впливати на велике. Одна людина не може впливати на всю велику систему, тому що держава – це макросоціум. Але при цьому людина може впливати на себе, на свій мікросоціум. Якщо культ страждань викликає протест – мовляв, це не про нас – це елемент такого підліткового бунту, який показує, що всередині такий сумнів: а раптом про нас? Нічого страшного: будь-яка реакція прийнятна, і заперечення – це нормальний психологічний захист. Треба знайти сфери, у яких людина не страждає, і транслювати цей її досвід на інші сфери. Чи бодай почати страждати за розкладом.
