Міністерство освіти представило проект нового правопису. Здавалося б, до чого тут Ґуґл (чи Ґугл, або ж Гуґл чи Гугл)?
А до того, що він мав би називатися Гуголом – саме такою була задумка двох випускників Стенфорда – Ларрі Пейджа та Сєрґєя Бріна – назвати своє дітище математичним терміном “гугол”, що позначає число десять у сотій степені.
Вони хотіли наголосити на тому, що їхній пошуковик охоплюватиме аж таке велике число сторінок. Однак замість googol зареєстрували домен google, бо думали, що саме так воно пишеться. Про що це свідчить? А про те, що правопис – річ важлива, навіть в Америці, навіть для випускників Стенфорду.
Але перед тим, як почати обговорювати новий проект правопису української мови (а правописна комісія чекає на конструктивні зауваження до 15 вересня) не зайвим буде задуматися взагалі над тим, що таке правопис і навіщо він є.
Ні, не треба буде говорити “етер”
Отже, по-перше, правопис стосується виключно письмової мови. Він не регулює усне мовлення і не може нікого змусити говорити “етер” або “проєкт”. Якщо хтось і вимовляє так оці слова, то це добровільна ініціатива.
По-друге, правопис не регулює лексику, він не забороняє і не дозволяє якісь слова, його мета – унормувати їхнє написання.
По-третє, у різних країнах до питань унормування правопису своїх мов ставляться по-різному. Одні дотримуються етимологічності (коли написання слів зберігається попри те, що вимова з часом дуже змінилася), інші – фонетичності (сербський кодифікатор Вук Караджич взяв за основу принцип “Пиши, як говориш, читай, як написано”). Правописи час від часу піддають ревізії, але спроби реформ в різних країнах часто відбувалися зі скрипом і скандалами.
Наприклад, у 1996 році німецькомовні країни після багатолітніх обговорень ухвалили спільну реформу орфографії, щоб її спростити (замінили графему ß на ss тощо), після чого здійнялася буря протесту від вчителів та письменників (опонентом був, наприклад, Ґюнтер Ґрасс), було багато дискусій та судових процесів.
Після чого у 2006 році трохи модифікували реформу, проте невдоволення залишилося. Деякі газети дотепер практикують різні підходи до правопису. Тож українська ситуація не є винятковою. Попри те, що реформа мала би охопити тільки одну країну (не так як у випадку німецької чи, скажімо, португальської), вона за визначенням не може пройти швидко і гладко.
Трохи історії
Активний процес унормування нашої орфографії розпочався у буремному ХХ ст. У 1919 р. Українська академія наук розробила “Головніші правила українського правопису”, які й стали основою для усіх пізніших доопрацювань.
У 1926 році уже радянська влада затвердила так званий скрипниківський правопис, над яким працювали не тільки радянські філологи, але й представники інших земель, що не входили тоді до УРСР. Цей правопис вважають за доволі якісний продукт, як на той час, настільки якісний, що після згортання українізації його затаврували “націоналістичним” і заборонили.
У 1933 році ввели правопис, який наближав українську до російської (без літери ґ та з кличною формою замість відмінка).
Ще деякі незначні зміни прийнято в 1946 та 1960 роках. Автори останньої редакції надихалися добровільно або примусово з “Правил русской орфографии и пунктуации” 1956 р. Від 1960 аж до 1990 р. офіційною була саме ця редакція.
Після розпаду СРСР відновили літеру ґ і кличний відмінок, але відчувалася потреба ґрунтовнішої ревізії. Автори “Проєкту правопису” 1999 року вирішили відновити багато напрацювань 1926 року. Але відтоді вже минуло багато часу, тож цей проект так і не набув чинності.
Саме тому в 2015 році вирішили знову повернутися до питання ревізії і відновити відповідну комісію, яка й оприлюднила робочу версію нової редакції правопису 15 серпня. Оновлено майже четвертину правопису.
Що пропонують українцям?
Серед найсуттєвіших змін – допущення паралельних варіантів у низці випадків:
ф або т у передачі запозичень з грецької (міф/міт, ефір/етер),
передання au як ау або ав (пауза/павза, аудієнція/авдієнція),
передання g як г або ґ (Гегель/Геґель, Гемінгвей/Гемінґвей),
закінчення родового відмінка і або и у художніх текстах (радості/радости, Русі/Руси),
початкової літери в іменниках і/и (икавка/ікавка)
Також автори вирішили:
скасувати вставний йот перед йотованими голосними (не фойє, Гойя, Шантійї, а фоє, Гоя, Шантії),
писати окремо пів (пів будинку),
замінити іменник проект на проєкт,
відкоригувати написання слів з дефіcом (обер лейтенант, а не обер-лейтенант),
запровадити зміни у вживанні великої букви (ввести для релігійних понять (Бог, Трійця), скасувати для назв посад українських урядовців – (президент))
Норми, як і раніше, мають численні винятки, коментарі і уточнення, деякі з них добряче збивають з пантелику.
Наприклад “назви виробничих марок” машин, приладів тощо пропонують брати в лапки і писати з великої букви (літак “Русла́н”). Але “назви самих цих виробів” (крім тих, що збігаються з власними назвами)” – у лапках із малої (“запоро́жець”, “бо́їнг”, “панасо́нік”). Але: “Те́сла”, “Та́врія” – бо утворені від власних назв. Водночас є винятки: “жигулі́”, “мерседе́с”.
І це ще не все: “У побутовому вживанні назви засобів пересування можуть уживатися без лапок: приїхали на запорожці; каталися на мерседесі”.
Проблеми є – та це нормально
Як видно з перерахованих норм, запропонований правопис у багатьох питаннях доволі демократичний і залишає поле для маневрів. Однак, як правило, до реформи правопису вдаються тоді, коли хочуть спростити орфографію, унормувати її, позбутися винятків.
Автори ж нового проекту, окрім цієї засади, взяли за мету відновити історичну справедливість, а це аж ніяк не веде до спрощення і оптимізації, бо з 1926 року минуло понад дев’яноста років, і певні речі варто було б переглянути.
Написання пів з іменниками у запропонованому проекті не спростилося, а просто змінилося.
Автори правопису вирішили не переглядати так званого правила дев’ятки, за яким у запозиченнях звук і передається як и у загальних назвах після приголосних, що позначаються буквами д, т, з (дз), с, ц, ж (дж), ч, ш, р перед наступним приголосним (крім й). Тобто англійські street, river, треба писати стрит і ривер.
Це правило придумав ще у 1912 році Степан Смаль-Стоцький, взоруючись на польську мову. Воно не має ніякого підґрунтя в фонетичній системі української мови, бо в нас багато власне українських слів з буквосполученням ді, ті, зі, сі, ці, дці, чі, ші, джі, жі, рі. Тому є слово тіло, але доводиться писати тизер, а не тізер.
Доволі хаотичними також видаються правила передачі топонімів інших слов’янських країн. Польське Katowice, словацьке Košice, чеське Pardubice пропонують передавати як Катовиці, Кошиці, Пардубиці. Через таке написання вони виглядають так, буцім їх слід шукати на карті України. Натомість варіанти традиційних українських назв для міст сусідніх країн не легітимізовано належним чином, а тільки згадано побіжно.
“Польське ó, що виступає в суфіксі -ów у польських географічних назвах, передається через -у або за традицією через -і: Жирáрдув, Жéшув, Томáшув-Мазовéцький і т. ін., але традиційно Грýбешів, Крáків, Ряшів”. Ряшів – це і є українська назва міста Rzeszów (Жешув).
Якщо заглиблюватися у деталі, то можна знайти й інші недоліки і незручності у новому правописі, але слід пам’ятати і сподіватися, що це тільки робоча версія, і її доопрацюють.
Звичайно, догодити кожному з близько сорока мільйонів користувачів мови неможливо. Правопис – це своєрідне мовне законодавство. А законодавча влада доопрацьовує правову базу, вносить поправки і уточнення в закони постійно.
Не можна просто сісти і написати ідеальну конституцію, яка даватиме відповіді на усі питання. З правописом усе доволі подібно, просто ніхто (на щастя) не карає за порушення норм. Дотримання правопису залежить від доброї волі користувачів мови, від своєрідного суспільного договору.
Україні бракує цього суспільного договору (і як показує міжнародний досвід, ми не унікальні). Можна закинути, мовляв Ґуґл став світовим гігантом навіть з помилкою у назві. Так, став, але назва тут не важлива, важливо, щоб гуглилося зручно, а зручно буде гуглитися тільки тоді, коли правопису почнуть дотримуватися усі, яким би він не був.
