4 листопада на Netflix виходить документальний серіал про українця Івана Дем’янюка. Назва п’ятисерійоної стрічки – “Диявол по сусідству”. “Диявол” – це про нього.
“Садист”, “кат”, “нацистський злочинець” – Дем’янюка називали по-різному.
За останні 35 років свого життя він пережив судові процеси у трьох країнах. Його позбавляли громадянства, засуджували до смертної кари, виправдовували, потім знову засуджували. Увесь цей час суперечки щодо того, винен він чи ні, не вщухали.
Через сім років після смерті Дем’янюка нічого не змінилося.
Ті, хто захищають його, кажуть, що переконливих доказів його провини так ніхто і не навів. Їх самих звинувачують у виправданні “монстра”.
Нагадуємо історію уродженця України, судовий процес над яким кілька десятиліть перебував у центрі уваги всього світу.
Як Дем’янюк став “Іваном Грозним”
Дем’янюк народився у 1920 році у селі Дубові Махаринці (нині Вінницька область), пережив Голодомор, у 1940 був призваний до лав Червоної армії. Брав участь у боях за Крим, у 1942 потрапив у німецький полон.
Після війни опинився у Західній Німеччині, звідки у 1952 році разом з дружиною та донькою емігрував до США. Тут тепер вже Джон Дем’янюк почав працювати механіком на заводі Ford. У 1958 році отримав американське громадянство.
Тоді здавалося, що його, хоч і непроста, біографія мало чим вирізняється з-поміж тисяч інших не менш драматичних персональних історій сучасників Другої світової.
Все змінилося наприкінці 1970-х, коли в розпорядженні влади США опинився перелік українських емігрантів, які нібито співпрацювали з нацистами. У списку було приізвище Дем’янюка, а також копія посвідчення з фото, начебто виданого йому в тренувальному концтаборі “Травники”.
Майже через 40 років, у квітні 2011-го, ФБР розсекретить власний звіт 1985 року, в якому це посвідчення назвуть “ймовірно сфабрикованим”.
До того, як це станеться, воно буде чи не головним доказом правдивості звинувачень на адресу Дем’янюка.
У 1981 році Дем’янюка позбавляють громадянства США, у 1986 екстрадують до Ізраїлю. Місцевий суд доводитиме, що він є охоронцем концтабору “Треблінка” на прізвисько “Іван Грозний” – саме “Грозного” в Дем’янюку впізнали одразу кілька вцілілих в’язнів концтабору.
Він, за їхніми спогадами, керував установкою, що закачувала газ у камери смерті.
Ось як “Грозного” у своїх мемуарах описує один із в’язнів “Треблінки”: “Іван був високий, і хоча його очі здавалися добрими та приємними, він був садистом. Він із задоволенням катував своїх жертв. Він часто кидався на нас, коли ми працювали […] Він міг змусити нас лягти на підлогу і жорстоко бити нас. Поки він робив це, його обличчя виражало садистське задоволення – він сміявся і жартував”.
Смертний вирок і виправдання
Адвокати Дем’янюка будували захист зокрема на спробах довести, що посвідчення є підробкою, і намагалися переконати суд, що свідки, які впізнають в ньому “Івана Грозного”, помиляються.
Еліяху Розенберг, один із ключових свідків у справі, під час судового процесу впевнено заявив, що Дем’янюк – це і є “Грозний”. Пізніше з’ясувалося, що у 1947 році той-таки Розенберг свідчив, що “Іван Грозний” загинув під час повстання в’язнів.
Проте суд все ж повірив свідкам: у 1988 році Дем’янюка засудили до смертної кари через повішення. На період розгляду апеляції його посадили до одиночної камери, де він чекав остаточного вердикту.
У 1993 році Верховний суд Ізраїлю несподівано виправдав Дем’янюка. Врятували розсекречені після розпаду СРСР матеріали допитів 37 охоронців “Треблінки”, в яких йшлося, що справжнє ім’я “Івана Грозного” – Іван Марченко, а опис його зовнішності зовсім не збігався з зовнішністю Дем’янюка.
Попередній вирок скасували, зазначивши, що суд має “обґрунтовані сумніви” в тому, що Дем’янюк є “Іваном Грозним”.
Втім, у вердикті не йшлося про його невинуватість – суд наполягав, що є достатньо підстав вважати, що Дем’янюк був охоронцем в інших нацистських концтаборах.
У тому ж таки 1993 році Дем’янюк повертається до США, у 1998-му його відновлюють в американському громадянстві.
Новий процес
Спокійне життя тривало недовго: проти Дем’янюка в США знову відкрили справу, в якій, щоправда, ані прізвисько “Іван Грозний”, ані “Треблінка” вже не згадувались. Цього разу його звинуватили в тому, що він був охоронцем в концтаборах “Собібор” та “Майденек”.
Незабаром Дем’янюка знову позбавили громадянства і наказали виїхати з країни. Згодом запит на його екстрадицію надіслала Німеччина, де проти нього відкрили нову справу.
Одним із доказів проти Дем’янюка знову було те саме посвідчення концтабору “Травники”, а також низка інших документів. Свідків, які б бачили пана Дем’янюка у таборі в ролі охоронця, не було.
12 травня 2011 року суд у Мюнхені визнав його співучасником вбивства майже 28 тисяч євреїв у концтаборі “Собібор” і засудив до п’яти років в’язниці.
При цьому, доказів його безпосередньої причетності до цих смертей так і не знайшли: це був перший випадок, коли як доказ провини у вбивстві в німецькому суді використали сам факт служби в концтаборі.
“Він був частиною вбивчої машини, і він – співучасник убивств. Немає жодних сумнівів щодо доказів, і родичі вважають, що необхідно, аби всі, хто брали участь у вбивствах їхніх родин, постали перед відповідальністю”, – заявляв Корніліус Нестлер, адвокат родин жертв “Собібору”.
Син Івана Дем’янюка Джон – іншої думки: “Він любив життя, родину й людство. Історія доведе, що Німеччина використала його як цапа-відбувайла, аби перекласти на безпомічного українського військовополоненого провину за вчинки нацистів”.
Втім, чинності вирок німецького суду так і не набув: Іван Дем’янюк помер у березні 2012 року – до того, як суд встиг розглянути його апеляцію.
