Я полковник Мотрій Олександр Володимирович, у 1989 році після школи вступив до Полтавського вищого зенітно-ракетного командного червонопрапорного військового училища, у 1993 році його закінчив і пройшов від командира взводу до начальника ПО 93 бригади.
У 1998 році протягом семи місяців воював у Боснії та Герцеговині у складі миротворчого батальйону Альянсу – 240 окремий спеціальний батальйон. 2009 року вийшов на пенсію. У 2014 був призваний на посаду командира батальйону, тому що мав досвід участі у бойових діях. Безпосередньо почав формувати 40 батальйон територіальної оборони у місті Кривий Ріг. Набрав за штатом 402 людини і в кінці травня був відправлений у район Старобешеве – Комсомольськ – Амвросіївка для виставлення блокпостів. На відстані десь до 120 кілометрів по фронту було сформовано вісім блокпостів – 16-ий, 17-ий, 15-ий, 19-ий, 20-ий і 21-ий. Вони блокували міста Старобешеве, Комсомольське, Амвросіївка і 5 км від Тельманового. 4 червня ми встановили блокпости і безпосередньо займалися цією територією –міліції та СБУ не було, це були перші органи, які могли хоч якось керувати і доносити людям думку, що це Україна і треба прагнути захищати свою Вітчизну.
У липні батальйоном було затримано людину зі зброєю та списками усіх, хто спонсорував ДНР, із прізвищами та телефонами – ланцюжок вів навіть до Києва. Тому що на той момент вони були більш підготовлені, ніж ми. Якщо у нас були військові квитки, в які ми писали посади, у них уже були заламіновані картки і заготовлені прапори, у кожному місті працювала своя типографія і випускала газети «Новоросія». Одну таку типографію батальйон закрив у місті Комсомольське, там було понад 5 чи навіть 7 тисяч примірників газети, яка поширювалася на території України – конкретно це Старобешеве, Комсомольське, Амвросіївка, Тельманове, доходячи аж до Маріуполя.
Через блокпости ішли такі частини, як 28, 72, вони надавали нам безпосередню підтримку, ішли у наступ і звільняли території, які голосували на референдумі за ДНР і ЛНР. Але позаду тили були нічим не підкріплені – на 180 кілометрів із населеного пункту Розівка Запорізької області за нами ніхто не закріплювався і не йшов.
Ми йшли в складі з 39 батальйоном, він узяв правий фланг: Волноваху і Тельманове. Ну, я не буду розповідати, що на блокпости здійснювалися напади, виходили ДРГ і БРДМи, було захоплено 2 БМП у ворога – це подвиги особового складу солдатів, про яких історія колись напише.
4 серпня я прибув на виклик до командувача оперативного командування «Схід» на території Дніпропетровської області, де отримав наказ зняти блокпости і штурмом узяти місто Іловайськ. 5 серпня було відправлено розвідгрупу, тому що Іловайськ та Амвросіївка укріплювалися: там готували бункери і ДОТи. Я отримав наказ виставити вже не блокпости, а взводні опорні пункти, які реально не міг виставляти, тому що бронетанкової техніки у мене не було, особовий склад було вивезено на автобусах. Мені дали гармати «Рапіри» та 9 БРДМів – ось і все. Найбільша й найпотужніша зброя, яка була у нашому батальйоні, – це АГС. Але наказ є наказ. Згідно з наказом, я мав виставити 7 взводних опорних пунктів (40-01, 40-02, 40-03, 40-04, 40-05, 40-06 і 40-07), переправитися через річку, через яку 2 мости були підірвані, а 1 – замінований, і зайняти взводні опорні пункти. Але оскільки переправлятися не було як і понтонний міст тільки йшов, ми виставили лише 40-01, 40-02, 40-03, 40-04 та 40-05, там було близько 120 осіб особового складу. Ми йшли разом із 51-ою бригадою, вона надавала нам допомогу – танки виділяла, важку техніку та БМП. А 7 серпня о 20.00 ми атакували Іловайськ. Я безпосередньо був на БРДМі й отримав поранення. Перший укріпрайон ми знищили і підготували позицію для заходу. Було виявлено, що їх там не 80 осіб, як було зазначено у виданих нам розвідданих, а 200-300 на підготовлених позиціях. Тому відразу їх узяти не вдалося. І все навкруги було заміновано: висить в посадці протитанкова міна, згори граната, гранату зняв – протитанкова міна шурнула, – і півпосадки нема.
7 серпня ми втратили танк – його підбили, але особовий склад зміг піти. Увечері був бій, у нас було 3 двохсотих і близько 5 трьохсотих, а в них, за їхніми даними, було знищено до 27 осіб. Коли 12 серпня добровольчі батальйони пішли на штурм Іловайська, першого укріпрайону вже не було, і це дало їм можливість закріпитись у школі, вони навіть захопили вже наступний район, і, в принципі, місто переходило під наше повноваження. Ми заїхали на залізничний вокзал Іловайська і вивісили український прапор. Але ніхто не закріплювався в самому місті, відходили на підготовлені позиції. А так Іловайськ був блокований повністю. І якби не вторгнення російських військ, то не було великих складнощів узяти Іловайськ, іти далі і з’єднуватись у Дебальцевому з нашим лівим флангом.
Чи виконала свої обіцянки держава щодо військових, задіяних в АТО
У мене отримали УБД всі, і це заслуга моя та тих, хто у мене був. Як я можу сказати, що у мене не отримали або що влада обіцяла і не зробила? Якщо у мене люди зараз їздять на реабілітацію за кордон, то я ж не скажу, що вони не їздять. Якщо звільненим із полону виплатили зараз по 100 000 гривень – навіть тим, хто безвісти зник… Я не можу сказати за всю Україну, нехай це роблять експерти. Кожен виконував якесь своє завдання… Мене не цікавлять решта. Давайте, кожен буде відповідати за своє питання. Я можу сказати, що я в Пісках був, але я там не був, я був в Іловайську.
Щодо кількості учасників бойових дій та винагороди за підбиту техніку
З 238000 тих, що мають посвідчення УБД, навіть половина не була на передовій. Якби у нас було 238 000, то ми могли би тричі захопити і звільнити Україну, а тоді знову захопити і звільнити – самі, один в одного.
Щоб отримати УБД у Боснії і Герцеговині (я його отримав ще тоді), треба було зробити 15 бойових виїздів за наказом. УБД мали даватися тим, хто брав безпосередню участь у зіткненні з супротивником або виконував конкретне поставлене завдання. А якщо ми даємо УБД тим, хто був у Покровську чи Дніпропетровській області, то я вважаю, це треба переглянути – підняти архів, підняти накази, а тоді вже думати.
До речі, коли нашим батальйоном було підбито танки, то за підбиту техніку так ніхто грошей і не заплатив. А якщо згадувати Іловайськ, то нам ніхто й не обіцяв платити за підбиту або захоплену ворожу техніку.
