Німецький проєкт цього року допоміг відкрити в Україні 15 меморіалів на місці масових поховань євреїв та ромів, вбитих у часи Другої світової війни, на Житомирщині та Вінниччині. Як занедбані місця масових розстрілів перетворюють на місця пам’яті, розповідає BBC News Україна.
Пан Михайло непомітно сидить позаду глядачів урочистої церемонії в Бердичеві. Погляд і плечі 91-річного чоловіка опущені. У руках ледь тремтить букетик айстр. Зрідка витирає очі рукавом завеликого піджака.
Чоловік прийшов на відкриття виставки просто неба в Бердичеві, присвяченої Голокосту, на честь фінальної частини німецького проєкту “Захистимо пам’ять”. Його портрет – на одному зі стендів: “Єврейська родина Вайншельбойм: батько – маляр, мати – домогосподарка та шестеро дітей, мешкали на Староміській вулиці”.
Пан Михайло – один з небагатьох у Бердичеві, кому вдалося пережити Голокост. У 1941-му, коли в місто прийшли німці, він був 13-річним хлопчиком. Більш ніж 30 членів його сім’ї вбили в місті та околицях.
“Відповідальність, що триває”
“Старший брат загинув на фронті. Мамі було 46, тату – 48. Одній сестрі 18, іншій – 16. Братик ще був – 5 років. Усіх їх розстріляли”, – розповідає пан Михайло. Сам він чотири рази тікав від поліцаїв і вижив, коли його прихистила українська родина.
До війни Бердичів вважався одним з найбільших єврейських центрів країни. У роки війни тут було вбито понад 38,5 тисяч людей. Більш ніж 30 тисяч з них – євреї. Найбільші розстріли відбулися у вересні 1941 року.
Загалом в роки війни в Україні було вбито майже мільйон євреїв та 12 тисяч ромів. На території країни налічується понад 2 тисячі місць масових розстрілів. Тривалі роки після війни чимало таких місць, розташованих у віддалених ярах, лісах, полях та піщаних кар’єрах, залишалися непозначеними та занедбаними.
Лише у 80-ті почали з’являтися пам’ятники на місцях масових розстрілів. Присвячували їх “мирним радянським громадянам” – про знищення євреїв чи ромів під час війни у Радянському Союзі говорити було не прийнято.
Перетворити занедбані місця масових поховання євреїв та ромів на місця інформації та пам’яті взявся проєкт “Захистимо пам’ять”, що фінансується міністерством закордонних справ Німеччини.
“Як німець, я відчуваю сором та смирення за те, що моя країна принесла Україні і зробила в цих місцях. Тут проявляється відповідальність Німеччини, і саме тут стає зрозуміло, що ця відповідальність має продовжуватися”, – каже Уве Ноймейкер, директор німецького державного Фонду “Меморіал убитим євреям Європи”, на одному з місць пам’яті на Житомирщині.
“Виходячи з цього, німецьке МЗС розпочало у 2010 році проєкт під назвою “Захистимо пам’ять”. І ми як фонд з великим задоволенням взяли на себе це завдання”, – розповідає пан Ноймеркер.
У вересні цього року за допомогою проєкту відкрили дев’ять меморіалів на місці масових поховань євреїв на Житомирщині та Вінниччині, раніше в червні – ще шість на місці масових поховань ромів. Кілька місць пам’яті відкрили на заході України у 2015 році.
Кістки і чагарник
Розрита земля, чагарник і розкидані людські кістки на поверхні – таким побачила місце масового поховання євреїв під Хажином, що неподалік від Бердичева, команда проєкту в 2015 році. Місцина біля яру стала магнітом для мародерів, яких приваблював міф про те, що євреї мали із собою “скарби”, розповідає місцевий вчитель історії Павло Пушкарук. Він пам’ятає, як бачив тут два підземні ходи, за допомогою яких мародери шукали міфічні скарби.
Це місце поблизу Бердичева німці неодноразово використовували для розстрілів євреїв. Згідно з даними радянської Надзвичайної державної комісії, до кінця 1943 року на цьому місці вбили понад 10 тисяч людей. Серед них була й тітка Михайла Вайнешельбойма, Маня Юданіна, яку розстріляли разом із сином.
До незалежності України неподалік був військовий полігон, тож навіть і доступу не було, розповідає пан Пушкарук. В радянські часи над похованням звели земляний насип, але дістатися сюди було нелегко.
“Раніше коли ми з дітьми покладали сюди квіти, тут не те що проїхати – пройти складно було”, – згадує пан Пушкарук. Тепер дорогу розчистили, а до пам’ятника на схилі веде кам’яна доріжка.
Саме місце поховання засипали піском, землею, накрили сіткою, а зверху закидали камінням, намагаючись уберегти місце від мародерів та дощів. Біля пам’ятника “радянським громадянам”, що з’явився тут на початку 90-х, встановили меморіальну дошку з написом трьома мовами – українською, англійською та на івриті.
“Старий пам’ятник розповідав лише частину правди. А от новий пам’ятник і напис показують, ким були жертви, хто були виконавці цього злочину і коли це сталося”, – розповідає історик Українського центру вивчення Голокосту Михайло Тяглий.
Він додає: “Виконавців, на жаль, теж треба згадувати, для того, щоб знати хто цей злочин скоїв. Так, це німецькі виконавці, і це місцева допоміжна українська поліція, що була створена в кожному місті, представники якої також були задіяні в цих злочинах”.
Не турбувати спокій
І тут, і в інших місцях проєкту за кілька років до облаштування архітекторами працювали британські археологи. Жодних розкопок не проводили – за релігійними приписами юдаїзму (законами Галахи), місце спокою євреїв турбувати не можна. Тож межі поховання визначали за допомогою неінвазивних методів, на кшталт геосканера, що використовується на поверхні землі. За процесом уважно стежили місцеві та запрошені з-за кордону рабини.
Деякі місця розстрілу та поховання, з якими працювала команда проєкту, розташовувалися в полях і не завжди були хоч якось позначені. Подекуди їх відгороджували символічною огорожею, інколи багато років давали їм заростати хащами, та бувало, що частково ці місця виявлялися засіяними. А наприклад, у Плискові місце масового поховання євреїв притулилося поміж приватних присадибних ділянок, де було огороджено лише парканом, без жодних написів.
“Це є обов’язком німецької держави. Але за ситуацію довкола тих могил відповідаємо ми всі, як громадяни, як європейці. Це неправильна ситуація, так це не повинно виглядати. Кожен, хто має громадянську свідомість, повинен на це реагувати, незважаючи на те, чи це українець, чи поляк, чи німець. Це ситуація, на яку не можна погодитися”, – каже координаторка проєкту Олександра Вроблевська. За її словами, на проєкт в Україні з 2011 року німецьке МЗС виділило 3 мільйони євро.
Україна коштами не допомагала, хоча місцева влада, мешканці та єврейська громада зазвичай радо йшли на зустріч. Складніше було, коли доводилося стикатися з офіційними установами та бюрократією, розповідає пані Вроблевська, – подекуди доводилося дуже довго чекати на дозволи або просто відповіді на листи.
Місцеві жителі щиро співчували і намагалися допомогти. Дослідники згадують, як в одному з сіл до них підійшов місцевий мешканець і розповів, що бачив, як євреїв вели на розстріл, коли він малим пас корів. Переживав, щоб ці відомості не було втрачено.
Історична пам’ять
Постійна виставка просто неба в Бердичеві, де розповідається історія місцевих євреїв та Голокосту, стала результатом роботи істориків проєкту. Інформацію розмістили й на кожному місці масового поховання.
“Коли є меморіал, можна підійти, прочитати. Діти можуть попросити прочитати батьків. Таким чином зберігається пам’ять. Бо якщо немає нагадування, то воно забувається”, – каже Павло Скавронський, директор музею історії міста Бердичева. Протягом вересня-жовтня в музеї проводять екскурсії для школярів, де розповідають про Голокост у цих краях.
“Дуже важливо, коли ці матеріали не лежать в архівах, а виставлені ось так, де кожен може подивитися. Це запорука, що такого не повториться”, – каже історик Михайло Тяглий.
Освіта – ще одна частина проєкту. Матеріали досліджень істориків про місцевість, історію єврейської громади, перебіг злочинів та місця розстрілів та поховань вчителі тепер зможуть використовувати під час уроків у місцевих школах. Долучають і студентів у проєкті по усній історії.
Історик Борис Забарко, голова Всеукраїнської асоціації євреїв-колишніх в’язнів гетто і нацистських концтаборів, який був в’язнем Шаргородського гетто на Вінниччині, шкодує, що сама Україна не достатньо робить для вшанування жертв Голокосту.
“Україна в державному плані майже нічого не робить, будемо чесно говорити. Соромно. Це ми маємо робити, – каже пан Забарко. – Євреї тут жили з X-XI століття, вони частина українського суспільства, діти України”.
“Коли почали цікавитися минулим, почали говорити про Голодомор, одразу з’явилися пам’ятники, музей. А Голокост? Досі немає ані музею Бабиного яру, а це ж символ Голокосту в Україні, немає державного музею Голокосту, хоча в інших країнах є, а подекуди і кілька”, – додає історик.
Він наголошує, що збереження пам’яті про ті страшні часи дуже важливе. На церемонії відкриття меморіалу в Хажині пан Забарко каже: “Треба пам’ятати тих, хто був невинно вбитий. Тих, хто рятував їх. Тих, хто звільнював їх. Тих, хто вбивав їх, і тих, хто допомагав убивцям. Ми маємо це пам’ятати, щоб це більше ніколи не повторилося”.
