Олена Сорокіна провела в Луганську в полоні проросійських сепаратистів майже рік. В інтерв’ю DW жінка розповіла про своє життя в луганських підвалах.
Наприкінці минулого року проросійські сепаратисти передали українській стороні 76 осіб, яких утримували в самопроголошених “ДНР” та “ЛНР”. Їх обміняли на 127 осіб, утримуваних в Україні. Серед звільнених українців була й Олена Сорокіна. В інтерв’ю DW жінка розповіла історію свого ув’язнення.
Deutsche Welle: Олено, Ви провели в полоні в самопроголошеній “ЛНР” майже рік. За що та як вас затримали?
Олена Сорокіна: Я ніколи не приховувала свою проукраїнську позицію. Тож взяти мене було багато за що. Але засвітилася я на листівках. А клеїла я їх два роки поспіль. В 2017-му році вони мене не знайшли. А в 2018-му я вже клеїла їх по-світлому і під камеру потрапила. Тоді вони почали стежити за мною. А потім, коли побачили, що я вже готуюся виїжджати, а я виставила в своєму зоомагазині розпродаж, тоді вже вирішили мене схопити. Можливо, вони хотіли і з магазином щось “замутити” – забрати собі майно, а мене тишком-нишком кудись діти. Кинули в соцмережі інформацію, що я ніби повісилася в камері. Але мої друзі, які шукали мене скрізь, не повірили, сказали, що це не моє. Я така, що як будеш тиснути, то я, як пружина буду протидіяти. Потім вони сказали, що до мене застосували вищу міру покарання. Але не вийшло в них нічого, бо був великий розголос.
Олена Сорокіна (в центрі) під час обміну полоненими
Так званий суд самопроголошеної “ЛНР” вам присудив 13 років позбавлення волі. В чому вас звинувачували?
Я визнала лише те, що я розклеювала листівки. А вони звинуватили мене в тому, що я агент СБУ на прізвисько “Ліса”, що передавала дані про пересування техніки. Ще в тому, що я ніби зрадила батьківщині. Але я сказала, що своєї провини не визнаю. Я – українка і своєї батьківщини – України я не зраджувала. А їхнє “абразованіє” я не визнаю. І мені інкримінували статтю “екстремізм” за те, що я листівки розвішувала по місту, вітала жителів нашого міста зі святом Незалежності. А ще повісила такі наліпки: “Луганськ – це Україна”. Вони навіть експертизу замовляли, чи є в цьому екстремізм. Я на суді встаю і кажу, мовляв, поясніть, як це, що ви в 2014-тому здійснили акт екстремізму, а тепер ви – екстремісти – звинувачуєте мене в екстремізмі?! Це якийсь абсурд!
Ви, імовірно, усвідомлювали ступень ризику й небезпеки, коли клеїли ці листівки…
У мене такий поріг страху. Мені не було лячно. Знаєте, так, мені казали, що це ризиковано, що в будь-який момент зі мною може щось статися. (плаче) Але…коли у людей є діти, чоловік, батьки, тоді їм справді лячно. А в мене нікого немає. Тож я не боялася.
Ви доволі сильно ризикували і на обміні 29 грудня, коли вийшли з автобусу, який привіз вас з окупованої території, в футболці з українською символікою.
Я її малювала ночами в камері, під нарами, бо хотіла саме в ній приїхати в Україну. А в автобусі з нами сиділи озброєні до зубів охоронці. Коли побачила у вікні військових з українськими шевронами, то тоді і одягла, бо зрозуміла, що ніхто нічого мені не зробить. В них така злість була на обличчях… Це була моя друга футболка. Першу я намалювала, щоб ходити на судові засідання.
Вам дозволили в ній з’явитися перед так званими “суддями” самопроголошеної “ЛНР”?
Я пішла в цій футболці на одне з засідань, щоб усім було зрозуміло, хто я. Коли вели мене коридорами їхнього Верховного суду, я бачила, як люди переді мною розходяться. Потім я побачила колегію судів, вираз їхніх обличь – цю міну!!!(сміється) А вже після суду футболку топтали, розірвали, кричали, що тут “намальований непотріб”. Ну, а я казала, що вони не мають права забирати мої речі.
Ви завжди так сміливо спілкувалися?
У мене такий характер. Чесно кажучи, я поважаю сама себе за те, що я там гідно поводилася. Я поставила себе так – себе ображати ніколи не давала.
Вас не били? Не катували?
Нині не 2014-ий і не 2015-ий, коли там на стінах кров скрізь була, коли там над людьми знущалися. Я не бачила, щоб когось катували. Мене не били. Там можна і не бити. Моральний тиск … Мені казала слідча, що таких патріотів, як ти, в тюрмі стільки, що нікому ви не потрібні. Дадуть двадцять років – сидітимете двадцять. Я відповідала, що не знаю, як кого, а мене Україна поміняє. В психологічному плані теж нелегко, коли вони погрожували, що з моїми близькими, друзями щось може трапитися.
Як віддзеркалилось на вашому здоров’ї ув’язнення в “ЛНР”?
Від багатогодинного сидіння на допитах отікали ноги, виникли проблеми з варикозом. Лікарі (під час медобстеження в Києві. – Ред.) знайшли камінь в жовчному міхурі і призначили операцію.
В підвалах була жахлива вода, її не можна було пити, але ми пили. В різних підвалах, колоніях, тюрмах по-різному було. То воду подають раз на день, то її немає по два-три дні. Туалет був два рази на день – зранку та ввечері. Це не кожен може витримати. Бочку для туалету щоправда давали в камеру. Вона там стояла поряд з тим місцем, де ми їли. У багатьох були проблеми з кишківником. А лікарі давали їм пігулки не від запору, а від діарею! Там нелюдські умови. Погана вентиляція, дихати нічим. Світло і вдень, і вночі. На вулицю зовсім не виводять. Але, якихось страшних заразних хвороб у нас не знайшли.
Починаючи від 2018-го, коли вас затримали, в Україні багато що змінилося. Тема Донбасу трохи перезавантажується. Як Ви ставитися до таких змін?
Зміни, які відбулися, поки нас не було, це дуже печально. Такі поступки, які відбулися, якщо це заради обміну полоненими, то ми були згодні сидіти і далі там, аби цього не сталося. (починає плакати) І взагалі потепління, яке відбулося між Україною та Росією, дуже засмучує.
Але все ж таки треба і полонених повертати, і війну в Донбасі припиняти…
Треба було ще в 2014-тому… треба було відрізати світло, газ, воду і все пішло б швидше. Наразі вони незалежні: в них є газ і світло російські. Водою вони трохи залежать від України. Але там йде божевільне промивання мозку населення. Вже виросло покоління дітей, яке виховано на агресії проти України.
А які настрої серед дорослого населення?
Я думаю, що нас багато там! (плаче) Але, розумієте, не всі можуть виїхати.
Чому ви не виїхали?
У мене були тварини, яких я не могла кинути. Мені було лячно одній виїжджати й починати все з нуля.
В 2014-му, 2015-му я вирішила, що чекатиму. Попасну ж за п’ять днів визволили! А коли зрозуміла, що цього поки що не буде, треба їхати, то мене затримали.
Ви готові оскаржувати в суді вирок суду самопроголошеної “ЛНР”? Ваше ув’язнення?
Так, я з правозахисниками хочу дійти до ЄСПЛ. Я хотіла б притягти до відповідальності і Росію, як країну-агресора, і слідчу так званого “МДБ ЛНР”, і співробітників колонії і людину, яка свідчила проти мене в суді.
Ви були знайомі з цією людиною знайомі?
Молодий хлопчина. До війни до нас приходив у магазин, давав поради, що там з рибками робити. А коли він раптом прийшов у магазин після окупації, я так зраділа. Не думала, що від людей можна такого очікувати, що знайома ніби людина може бути геть інших поглядів.
Уряд України обіцяє допомогу колишнім полоненим. Саме вам що потрібно?
Нам виділять по 100 тисяч гривень. У мене паспорт є, але в багатьох документів немає. Обіцяють допомогти з пошуком роботи, житла. Ну, й лікування. Багатьом це необхідно. А що мені потрібно… (плаче) Я хотіла повернути Донбас тим людям, які там залишилися. Там люди гинуть.
Ви вже як півмісяці в Києві. Що збираєтеся робити далі?
У мене немає ніякої спеціальності. Я все життя займалася бізнесом – зоомагазином. Моя робота – це було моє життя… Я, мабуть, поїду спочатку до друзів. До Харкова, Кривого рогу. Вони кажуть, щоб я приїхала, подивилася, де можна прилаштуватися, де можна орендувати приміщення, щоб, можливо, знов відкрити зоомагазин маленький. Як вийде, не знаю.
В окупованому Первомайську у вас квартира, магазин. Не хочете взагалі повертатися додому?
Я спочатку думала, а тепер вже не хочу жити на тій території. Жити і постійно вести ось цю війну – сперечатися на тему України, я вже не в змозі. Може, коли там знов буде Україна. (плаче)
