Юрій Мушкетик, якому чи не найбільшу популярність принесла його історична проза, помер у віці 90 років.
Він і починав як історичний романіст, його першим твором був “Семен Палій”. Юрій Мушкетик написав цю повість у 1954-му, коли йому було усього 25 років. Після того з-під його пера з’явилося ще понад 30 книжок.
“Це було зухвальство, а може, й дурість… Зараз би не ризикнув – не маючи жодного рядка, братися за роман. Писав на кухні в студентському гуртожитку, на підвіконнях в університетських коридорах. А коли справа добігла кінця, злякався: а що, коли це графоманія”, – розповідав письменник в одному з інтерв’ю про те, як писав “Семена Палія”.
Тоді дебютанта підтримав Михайло Стельмах. Книжка виявилася успішною, вийшла також і в російському перекладі.
Однак невдовзі заняття історією стало небезпечним. Навіть і у порівняно ліберальні шістдесяті важко було уникнути звинувачень у “націоналістичних перекрученнях” єдино правильної офіціозної інтерпретації.
До історичної прози романіст повернувся аж у сприятливіші, вже пізньорадянські часи. Один за одним з’явилися “Останній гетьман”, “Гетьманський скарб”, “Брат на брата”.
У романі “Гетьманський скарб” письменник досліджує проблему пошуку легендарного скарбу наказного гетьмана Полуботка, у “Брат на брата” – долю гетьмана Виговського.
Популярним став історичний роман “Яса”, у центрі якого – кошовий Запорозької Січі Іван Сірко.
У “Жовтому цвіті кульбаби” письменник розгортає історію стосунків двох українців у Петербурзі – земляків Нестора Кукольника та Миколи Гоголя.
Дух, настрій і радянщина
“Я на свою творчість дивлюся досить критично. Написав я багато. Знаю, дещо вже померло, дещо помирає, а щось, хочеться сподіватися, протримається довше. А багато є такого, що зараз би не писав”, – розповідав він в одному з інтерв’ю.
Він завжди вмів передати дух і настрій часу через описи звичайних нібито подій і нічим не видатних людей. Навіть і в назвах його творів, – як-от “Біль”, “Суд”, “Позиція”, “Гріх” – лунає моральний імператив, проблема особистого етичного вибору.
Його поколінню випало торувати життєвий шлях за дуже нелегких обставин.
Я вже тоді майже все знав про радянську владу, про її облуду, про її неправду, але ж я, і такі, як я, не ступили останнього кроку, того, який ступили Світличний чи Стус, все ж таки побоялисяЮрій Мушкетик
Від голоду 1933 родину врятувало те, що мати, покинувши рідне село Веркіївку, пішла працювати в сусідньому Ніжині у пологовий будинок і щодня приносила додому рятівну каструлю супу.
Далі війна, окупація, дитячі мозолі, коли урожай з власного городу був єдиною запорукою виживання.
Юрій Мушкетик не раз казав, що дуже довго вірив радянській ідеології. Такі, як він, діти війни іншої суспільної моделі не знали.
Першим поштовхом до пізнішої ревізії політичних поглядів стала у студентські ще роки розправа над всезагальним улюбленцем Володимиром Сосюрою.
Поета ганили за “націоналістичні мотиви” вірша “Любіть Україну!”. І це змусило Юрія Мушкетика, як і багатьох його ровесників, задуматися про свою солідарність із автором та незгоду з владою.
Наприкінці 50-х років Юрій Мушкетик прийшов до літературного журналу “Дніпро”, спочатку на посаду відповідального секретаря, згодом понад 10 років був головним редактором. У часи його редакторства “Дніпро” друкувало твори шістдесятників.
“То були дуже складні часи. Цензура лютувала”, – розповідав він в одному із інтерв’ю. За словами письменника, з посади його звільнили у 1972 році, постановою ЦК Компартії, звинувативши в “українському буржуазному націоналізмі”.
“До тюрми не дійшло, але мене вигнали з роботи грізною постановою. Це теж нещастя: телефон у тебе вдома замовкає, ніхто з друзів не заходить, а на вулиці переходять на інший бік, щоб з тобою не зустрітися”, – згадував він в інтерв’ю журналу “Шо”.
Юрій Мушкетик зізнавався, що усе своє життя йому не давав спокою моральний вибір багатьох представників його покоління – дисидентів.
“Я і зараз іноді прокидаюсь і про це думаю. Я вже тоді майже все знав про радянську владу, про її облуду, про її неправду, але ж я, і такі, як я, не ступили останнього кроку, того, який ступили Світличний чи Стус, все ж таки побоялися. Розумів, що у мене – сім’я, батьки. Звичайно, це гамувало дух боротьби і стримувало. (…) Тому на останній крок я так і не наважився”, – казав він у тому ж інтерв’ю у 2014 році.
Любов, Народний рух і наука
Мушкетик охоче писав про науковців – згадати хоча б резонансні свого часу романи “Серце і камінь”, “Біла тінь”.
Інтерес до таких сюжетів пояснювався і самим духом шістдесятих, захопленням науково-технічною революцією, першою людиною в космосі, новими винаходами, що змінювали побут.
Інтерес до світу колб і таємничих реакцій у Юрія Мушкетика посилювався ще й тим, що його дружина працювала в інституті органічної хімії.
Вони прожили разом 53 роки. Її пам’яті письменник присвятив щемливу новелу. Кохання вважав відповідальністю, спільним пошуком певного й чесного шляху.
У 1986-му Юрій Мушкетик очолив Спілку письменників України. І вона тоді стала одним з найактивніших осередків державотворчої діяльності.
Спілчанський очільник долучився і до заснування Народного руху України, і до організації численних акцій на підтримку оновлювальних суспільних процесів.
Любов до свого краю вже не була злочином. Персонажі історичної прози Юрія Мушкетика дочекалися визнання й увічнення у національному пантеоні.
В останні роки Юрій Мушкетик писав оповідання, етюди, замальовки.
Усі свої книги він написав ручкою, у блокнотах.
