Перша частина репортажу тут.
А от Прип’ять…
Ні, в центрі вона виглядає просто порожнім містом.
Пам’ятник пожежникам-ліквідаторам, встановлений у місті-привиді, де ніхто не живе, – видовище трохи сюрне, але є в цьому певна гармонія місця та форми.
Але загалом «місто, якому завжди 16» справляє дуже сильне враження. Перше, що впадає в очі, – тотальна тиша. Звісно, зрозуміло, що тут не лунають дитячі голоси, не їздить транспорт тощо, але відсутність бодай якогось життя дуже контрастує з будівлями, явно зведеними на століття. Немає навіть ворон чи голубів. Зате молоді дерева лізуть з усіх щілин. Із настанням темряви людину починає охоплювати панічний страх: темрява і тиша дають синергетичний ефект.
Будівлі з часто навіть цілими вікнами виглядають дуже зловісно. Зрозуміло, що все це будувалося з прицілом на місто мрії, і досі відчутно, що сюди вклали чимало сил і енергії – звісно, вже й сліду нема від тих 30 тисяч троянд, які насадили у 1986 році, щоб Прип’ять виглядала буквально квітучою, та й усе культурне та спортивне життя, що вирувало тут на момент аварії, уже не можна ні побачити, ні помацати, але масштабність задуму видно й зараз. За якихось 16 років на рівному місці постало місто на 45 тисяч жителів, і залишки колишньої величі помітні і в руїнах.
Фактично життя в теперішній Прип’яті зосереджене у двох локаціях. Перша з них – це Чорнобильська атомна електростанція (так, назва дуже оманлива, але Прип’ять і збудували для обслуговування ЧАЕС).
Друга локація – їдальня №19, на якій висить табличка з проханням не годувати собак – поважати працю озеленювачів. Логіка авторів таблички стороннім незрозуміла, але сама їдальня – місце доволі приємне, смачне і чисте.
Показали нам і знамениту ЗРЛС «Дуга», для обслуговування якої колись тримали цілу частину. Можливо, про неї було би варто написати окремо – це унікальна споруда, яка, може, і не сама запобігла початку третьої світової (як висловилася Маргарет Тетчер), але взяла в цьому велику участь.
Система раннього попередження про ракетний напад (СПРН) постала як відповідь на появу в США плану по бомбардуванню Москви, Ленінграда, Уралу та інших промислових районів СРСР. Ракета, що стартувала в США, долетіла би до території СРСР за 20 хвилин, і радари на кордоні виявили би її лише за 5 хвилин до падіння на Москву. А СПРН була здатна зафіксувати ракету через 3-4 хвилини після старту.
СПРН складалася з трьох ешелонів: космічних супутників, які фіксували в інфрачервоному діапазоні факели від стартів ракет, загоризонтної локації, яка робила те саме в радіодіапазоні, та наземних РЛС типу «Дар’ял», які відстежують балістичні ракети на підльоті. Три системи дублювали одна одну, підвищуючи точність даних.
Висота антен Чорнобильської ЗРЛС «Дуга» становить 140 м. На її створення було витрачено 200 млн радянських карбованців. Споживання передавача становило 1,5 МВт, самої станції – 500 кВт.
Звісно, зараз це виглядає так само залишено, як і сама Прип’ять.
Окремо слід сказати про місцевий ліс. Коли перед прес-туром ми гуглили про можливі небезпеки, котрі чигають на нас у лісах зони відчуження, там згадувалися гадюки та вовки. Однак гадюки на момент нашої появи вже міцно спали, а вовки… Навряд чи ми справді могли би їх зустріти. Ліс навколо ЗРЛС був таким же мертвим, як і Прип’ять. Тут нема ні білочок, ні мурах (звісно, вони також під снігом, але мурашників ми не побачили), ні птахів. Повна тиша. Багато молодих дерев, однак і багато повалених, причому виглядають вони зовсім не так, як у пралісі – здається, що це просто природний процес заміни старого новим, а якась моровиця.
Символом Прип’яті стало колесо в парку – воно більше ніколи не запуститься…
Шанси Прип’яті знову стати населеним пунктом близькі до нуля. «Очистити цю територію нереально, – розповів один із наших супроводжуючих, працівник Центру організаційно технічного інформаційного забезпечення зони відчуження. – За 32 роки після аварії ми дезактивувати близько 2 млн м2 радіоактивних відходів, але це лише 10 %. Скільки потрібно часу та ресурсів, щоб очистити це повністю? І навіщо? 30 років було достатньо для самоочищення цієї території і, в принципі, її можна за всіма санітарними нормами використовувати для сільського господарства. Нас запитують: “А чому ви тут нічого не вирощуєте – наприклад, помідори?” Ми відповідаємо: “Давайте будемо вирощувати, але ж подумайте далі – ви приходите в супермаркет, і у вас є вибір: помідори іспанські, херсонські та чорнобильські… Навряд чи ви їх купите”».
Єдиний шлях раціонального використання зони відчуження наш співрозмовник (він просив не називати його прізвища) бачить у спорудженні центрального сховища ядерних відходів, мотивуючи тим, що наразі у кожній області, де стоїть АЕС, є своє сховище, але вони будувалися давно і вимагають модернізації, становлячи велику загрозу для екології.
Ідея центрального сховища в зоні відчуження (зокрема і для європейських АЕС), яку свого часу висував тоді Президент Ющенко, зазнала нищівної критики з боку фахівців – вони сказали, що Росія може собі це дозволити, а у нас тут до столиці як шапкою докинути, і ми не можемо собі дозволити. Однак наш супроводжуючий відкинув ці аргументи. «Дуже цікаве ставлення до цього – всі чомусь вважають, що тільки-но ми тут збудуємо сховище, весь світ відразу прибіжить щось тут зберігати, – сказав він. – Але тут є багато нюансів. Це доволі специфічний бізнес, і то дуже дорогий. Насправді більшість країн зацікавлені в тому, щоб саме до них привозили відходи на зберігання, бо це коштує дуже дорого. На сьогоднішній день через те, що ми не маємо власного сховища для відпрацьованого палива наших же атомних станцій, щороку віддаємо Росії на зберігання це паливо і платимо близько 200 млн доларів. Тому коли тут у 2017 р. почалося будівництво централізованого сховища, у Росії просто ридали. Другий момент: за нашим законодавством ми не можемо приймати з-за кордону ніякі радіоактивні речі на зберігання. Зрозуміло, що закон можна і поміняти, але поки що в цьому питанні зберігається статус кво. Крім того, є ще суто технічний момент: сховище, які будується тут, розраховане на специфічні зборки наших станції, відповідно зборки інших станцій сюди просто не влізуть. Зборка – це, грубо кажучи, така високотехнологічна в’язанка цирконієвих трубочок із діоксидом урану. Приходить вона запакована у свинцевий контейнер. Немає універсальних сховищ для відпрацьованого палива – є сховища, розраховані на певні реактори, на певний тип. Відповідно для того, щоб сюди можна було возити, наприклад, відпрацьоване паливо з європейських станцій, уже на стадії проектування повинно бути закладено можливість зберігати саме такі зборки. У нас в Україні зараз, м’яко кажучи, складна ситуація зі зберіганням відпрацьованого палива – ми змушені його зберігати в Росії, і поки що попри війну бажання заробити на нас переважає бажання зробити нам капость, але будь-який момент така можливість у Росії є: пригнати на кордон вагончики з нашим вже паливом і сказати: “Ми передумали, забирайте”. А нам його дівати нікуди, у нас просто немає сховищ. Хочу сказати громадськості, яку хвилює це питання: слідкуйте за діяльністю Верховної ради – щойно вони почнуть намагатися змінити закон “Про поводження з радіоактивними відходами”, зняти цю заборону на ввезення відходів з-за кордону, ось тоді метушіться, нервуйте, запитуйте в депутатів, як і чому. А поки що немає предмету дискусії».
На виїзді з зони відчуження ми знову пройшли радіологічний контроль – на щастя, нікому не довелося роздягатися чи роззуватися.
Напевне, багаж вражень і висновків, які кожен вивозить із зони відчуження, дуже різний у різних людей. Але кожній людині бодай раз варто її відвідати. Щоб побачити, яку ціну може довестися заплатити за прорахунок.
