Радянські фотографи працювали під тиском соціалістичної ідеології і пропаганди. Але, можливо, саме це спонукало їх до експериментів і розширення кордонів фотомистецтва. Оглядачка BBC Culture відвідала виставку радянської фотографії у лондонській галереї Atlas.
2 травня 1945 року у щойно звільненому від нацистів Берліні солдати Червоної Армії Михайло Єгоров, Мелітон Кантарія та Олексій Берест разом із фотографом піднялися на дах Рейхстагу і встановили на ньому радянський прапор.
(Участь українця Олексія Береста довгий час замовчувалася радянськими істориками – Сталіну хотілося зробити героями лише росіян і грузинів. – Прим.пер.).
Світлина із солдатом, який прикріплює стяг на тлі скульптур німецьких героїв, стала однією з найвідоміших фотографій Другої Світової війни – і прикладом розмитої межі між правдою та історією.
“За цим знімком стоїть велика історія і водночас чимало таємниць”, – пояснює Бен Бурдетт, співзасновник лондонської галереї Atlas, де нещодавно пройшла виставка “Шедеври радянської фотографії” і розповідає:
“Це була поставлена фотографія, оскільки коли прапор підняли вперше, фотографа поруч не було. Тоді наступного дня солдати знову повернулися на дах разом із фотографом Євгеном Халдеєм, який і закарбував епохальну подію”.
За браком справжнього прапора на Рейхстаг підняли привезений Халдеєм із Москви стяг, зшитий із трьох червоних скатертин і з нашитим зверху серпом і молотом.
Як зазначає New York Times, Халдей, батько і сестер якого вбили нацисти, вирішив відтворити славетний знімок американських піхотинців, які піднімають прапор над островом Іодзіму. Він попросив свого дядька зшити прапор, який він і привіз до Берліна, щоби зробити свою версію легендарного фото.
Пізніше на вже готовій світлині довелося заретушувати годинник на руці солдата. Влада СРСР не хотіла, щоби в ньому побачили доказ мародерства радянської армії. Існує кілька версій цього знімку, на одному з них на обох руках солдата можна побачити цілих три годинники.
Ентузіазм і життєрадісність
Решта знімків на виставці, які походять з особистої колекції Льва Бородуліна, є не менш суперечливими.
Вони відверто пропагандистські, з одного боку, оскільки проголошують могутність Радянського Союзу, але з іншого – є прикладом цікавих художніх експериментів.
“Перше враження від світлини завжди помітно відрізняється від наступного, коли дізнаєшся, як її було створено”, – розповідає кураторка виставки Майя Кацнельсон.
“Будуючи міф про радянське суспільство, фотографи СРСР створювали справжні шедеври фотомистецтва. На мою думку, це був героїзм. Робити, з одного боку, ідеологічно правильні знімки, а з іншого – домагатися максимальної художньої виразності”, – каже вона.
“Бородулін сам був фотографом радянської доби, він зробив багато відомих зображень 1950-70-х років, насамперед присвячених спортивним заходам і мужності радянських спортсменів”, – пояснює Бурдетт.
“Прагнучи зберегти фотографії того часу, коли мистецтво було обмежене вимогами радянської ідеології”, Бородулін зібрав колекцію із близько 10 000 світлин. Вона охоплює період від революції 1917 року до 1960-х років і містить знімки з журналів, архівів і фотографічних агентств, як-от “ТАСС”.
“Це одна з перших колекцій радянської фотографії, завдяки якій вдалося зберегти багато світлин”, – зазначає Кацнельсон, яку найбільше вражають знімки часів Другої світової війни.
“Це був час, коли фотожурналісти створювали шедеври, ризикуючи своїм життям. Деякі з цих робіт піднімали дух всієї країни, інші багато десятиліть були заховані в архівах”, – додає кураторка виставки.
Для Льва Бородуліна ці фотографії мають особливе значення.
“Майже всі мої родичі загинули під час війни, я був двічі поранений, пройшов всю війну від Москви до Берліна”, – розповів фотограф в інтерв’ю BBC Culture, який останні роки життя провів у своєму будинку в Тель-Авіві. (Лев Бородулін пішов з життя 21 грудня 2018 року. – Прим. пер.).
“Війна змінила моє життя, життя країни і всіх, кого я знав. І я хочу, щоби люди не забули про це”, – казав Бородулін. Коли Халдей фотографував падіння Берліна, в Рейхстазі все ще йшли бої із перехресним вогнем. За словами Бородуліна, Халдей ризикував життям, щоби зробити знімки.
Пізніше вони стали друзями: “Ми провели багато часу разом, згадуючи війну… і щоразу, коли я приходив до його маленької фотостудії, де він жив, я бачив цю світлину, не більше метра завширшки, ми сиділи під нею”.
“Фотоколекція охоплює всю сталінську епоху, весь радянський період, Другу світову війну, холодну війну”, – зазначає Бурдетт.
“Деякі зі світлин зроблені в похмурі сталінські роки. З історичної точки зору, вони є безцінним джерелом, в якому можна побачити розвиток і становлення сучасної Росії”.
Утім, найбільшу увагу дослідників привертає розвиток художніх напрямків радянського фотомистецтва: конструктивізм, Жовтнева група – російський аналог Баухаусу.
“Ми обрали роботи таких майстрів, як Аркадій Шайхет, Яків Халіп, Олександр Родченко і Борис Ігнатович”.
Одна з основних рис радянської фотоестетики, продиктована ідеологією, – це надмірний ентузіазм і життєрадісність на обличчях людей.
Але радянській фотошколі притаманний і інший ключовий елемент, далекий від тріумфального оспівування могутньої держави.
“Це – прагнення до експериментів і імпровізації, якого не побачиш на Заході”, – вважає Бурдетт.
“Радянські фотографи багато експериментували з оригінальним кутом та кадруванням знімку, вони знімали об’єкт згори чи знизу, а не прямо, часто застосовували фотомонтаж і колажі”.
Конструктивісти “вважали себе революціонерами в мистецтві і намагалися побудувати новий світ засобами нового мистецтва”, пояснює Кацнельсон. “Жовтнева група” радикально змінила пресу:
“Упродовж десяти років – 1925-1935 – радянська преса стала найавангарднішою у світі”.
Навіть коли авангард потрапив в опалу, фотографи продовжували розширяти кордони мистецтва. За словами Кацнельсон, “це був час соцреалізму – реалістичного за формою і соціалістичного за змістом… портрети людей мали випромінювати оптимізм, волю до перемоги і силу розуму”.
Вимоги пропаганди в певному сенсі заохочували до експериментів, стверджує Бурдетт:
“Наприклад, зйомка згори або знизу додавала знімку необхідного драматизму”.
“Через радянську фотографію можна простежити не тільки історію країни, а й зміни ідеологічних пріоритетів: що фотографувати і як”, – зазначає Кацнельсон.
Навіть у 1960-х, за часів відлиги, цензура все одно була жорсткою. Лев Бородулін пригадує свою найулюбленішу фотографію.
“Це знімок спортсменки, який цензура затаврувала, назвавши його “летючим задом”. Я зробив його на своїх перших олімпійських іграх у 1960 році в Римі. Тоді я вперше побував у “капіталістичній” країні. Я був страшенно задоволений, тому що я тільки починав кар’єру фотографа в журналі “Огонёк”… і знімок взяли на обкладинку номера”.
Втім, світлину розкритикував Михайло Суслов, головний ідеолог Комуністичної партії, він звинуватив фотографа у надмірному авангардизмі і формалізмі, написавши у “Правді”, що “Огонёк” не мав ставити його на обкладинку.
За словами Льва Бородуліна, він сприйняв статтю радше як похвалу. “У ній мене назвали майстром: “такому великому майстру фотографії, як Лев Бородулін, не варто робити знімки такого типу” йшлося у статті”.
Колекція радянської фотографії свідчить про кардинально інший погляд на історію.
“Її головною відмінністю від знімків аналогічного періоду американських фотографів або фотографів Life Magazine та Picture Post є повна відсутність портретів знаменитостей”, – пояснює Бурдетт.
“Нікого на кшталт Мерилін Монро або Елвіса – культ зірок був відсутній. За винятком, мабуть, дивовижного портрета Юрія Гагаріна 1961 року. Він, вочевидь, став першою радянською знаменитістю у сучасному розумінні”, – пояснює Бен Бурдетт.
“Уявіть собі – це 1961 рік, коли попкультура досягла значного розвитку в усьому світі”, – наголошує пан Бурдетт.
І це практично остання фотографія в колекції, адже вона в певному сенсі знаменує кінець епохи.