Олександр народився і виріс в Донецьку. Там він і зустрів Революцію 2013 року. Як і більшість жителів Донецька, не розумів подій на Майдані. Адже жилося йому непогано. Хлопець мав роботу, заробляв гроші і ніколи не звертав увагу на такі слова, як: Незалежність, самоідентифікація..
Коли розпочалися бойові дії, Саша з батьками виїхав у Харківську область. Перед виїздом, він, ще встиг побачити один репортаж по російському каналі. Там говорили про з’їдених дітей, розп’ятих хлопчиків. Проте розповідь одного чоловіка з Макіївки, його вбила морально. Цей сепаратист, розказував, що бачив, як українські бійці прив’язали дівчину до танка і тягали її цілий день, а потім – зґвалтували. Хоча ніхто, з цих тупоголових навіть не задавав собі питання. А з цієї дівчини щось залишилося?
Живучи в мирній країні, він побачив її по новому. Почав розуміти людей, Майдан і все, що було після нього.
У 2015 році, приїхав в Донецьк. Подивився на те, як жебракують його земляки. Побачив, якими цинічними їх зробили – росіяни. Повернувся в мирну країну і підписав контракт із ЗСУ.
Смерть на фронті дихнула на хлопця своїм поглядом у серпні 2016 року. Їх позиції тоді розстріляли з мінометів. Загинув один побратим Сашка. Сам «Сєпарок», так хлопці жартома називали його, отримав поранення. Він встиг заховатися в окоп – це і врятувало його життя.
З тих пір, Олександр воює на два фронти. Проти московських окупантів і своїх донецьких землячків. Зброєю та інформацією.
За роки війни, я багато бачив. Тому з впевненістю можу сказати. Щоб була Україна, за неї треба вбивати усіх, хто проти неї. Ніякого перемиря, тільки бій і Перемога. Ми це можемо!
– підсумовує Олександр! 
