5 вересня 1918 року радянський уряд ухвалив Декрет про червоний терор, який ставив завдання боротьби з контрреволюцією. Цей документ формально закріпив політику, до якої від самого початку вдавалися більшовики. Терор був закладений у підвалини Радянської держави. Ще задовго до встановлення більшовицького режиму, лідери цієї партії сповідували ідеї насилля і терору. Саме терор, прикритий фіговим листом утопічної ідеї «рівності та братерства», якою спокусились народні маси, став тією цементуючою основою, без якої комуністичний режим не протримався б і дня. Мета терористичної держави – придушення, залякування і деморалізація; становище, коли кожен член суспільства стає заручником держави.
Спочатку «червоний терор» був випробуваний у Москві та Пітері, а потім, подібно чумі чи холері, поширився й на «братні» республіки, зокрема й на Україну. На території України «червоний террор» розпочався у січні 1918 року з вторгнення загонів Муравйова. Кількатижневе перше перебування більшовиків в столиці України навело на киян жах. Нова влада одразу ж продемонструвала, чого від неї варто чекати. У місті розпочались розправи над офіцерами, юнкерами, гайдамаками та всіма іншими, кого більшовики записали до «ворогів революції». За перші дні хазяйнування в місті більшовиків було розстріляно від 3 до 5 тисяч чоловік, переважно російських офіцерів та українських старшин, а також тих, хто мав посвідчення Центральної Ради, представників духівництва (зокрема, було по-звірячому вбито митрополита Київського Володимира).
Вже 3 грудня 1918 року російсько-більшовицький уряд створив за зразком всеросійської ЧК спеціалізований орган державного терору в Україні під назвою «Всеукраїнська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та службовими злочинами». Саме з діяльністю цієї установи, яку очолив Мартин Лацис, була пов’язана друга більшовицька окупація Києва у лютому – серпні 1919 року. Арешти, розстріли, заручники, пограбування… Тодішні репресії українських надзвичайних комісій вражали своїм варварством навіть Леніна.
Варто також мати на увазі, що від більшовицького терору потерпали не тільки в Києві, а й в інших містах, містечках і селах України: Харків, Катеринослав (Дніпро), Полтава, Одеса, Житомир… Яскравим прикладом може стати Крим, який теж пережив декілька хвиль більшовицького терору. Залишилося чимало свідчень про звірства матросів, а потім і про криваві «досягнення» місцевої надзвичайки, яку очолювали Бела Кун і Розалія Землячка, яку прозвали «червоною Фурією». З 1917 по 1921 рік в результаті більшовицького терору населення Криму скоротилося більш ніж на 100 тисяч чоловік.
Жертвами політики «червоного терору» ставали не тільки громадяни, які обіймали більш-менш високе становище у суспільстві – професори, лікарі, інженери, партійні лідери, колишні високопосадовці, генерали, найвищі духовні особи, представники купецтва й аристократії, а й прості ремісники і селяни. За різними даними, упродовж 1918 – 1919 років було знищено від кількох тисяч до понад півтора мільйона осіб. Офіційно «червоний террор» був припинений 6 листопада 1918 року, однак насправді тривав і надалі, сягнувши свого апогею в 30-их роках, за що й отримав назву «Великого».
