Французи чи італійці, можливо, вважають себе найбільшими модниками в Європі, але найбільші любителі шопінгу – саме британці.
Британці купують більше одягу, ніж їхні сусіди, і вп’ятеро більше предметів гардеробу, ніж у 1980-х.
Те, що колись було щомісячним “подарунком” до дня зарплати, тепер перетворилось на рутину кожних вихідних – або, можливо, і частіше. І хто може нас звинуватити?
Якщо швидко пробігтися магазинами у центрі міста, ви знайдете безліч суконь, що коштують менше 10 фунтів, а нове бікіні можна купити взагалі за 1 фунт.
Завдяки глобалізації речі виробляють у віддалених країнах за невеликі гроші, і ми отримуємо більший вибір та нижчі ціни.
Але як це взагалі можливо? І як наша звичка купувати впливає на довкілля? Взаємовідносини між покупцем та індустрією моди, можливо, перестають працювати ефективно.
В межах розслідування BBC Radio 4 для програми Today ми проїхали від Іспанії до Ефіопії, намагаючись з’ясувати, як планета та деякі її найбідніші мешканці платять за нашу непереборну жагу моди – і як вирішити цю проблему.
Як вони це роблять?
Модні бренди зазнають подвійного тиску – дати одяг “як на подіумах” за помірні гроші і водночас принести прибуток інвесторам, що може призвести до не надто порядної боротьби за найдешевші ресурси – явище, яке критики називають “гонитвою за голкою” по всьому світу.
Тяжке становище людей, які шиють наш одяг, опинилося у центрі уваги 2014 року, коли 1138 робітників загинули в результаті обвалу фабричного комплексу Rana Plaza у Бангладеш.
Після цієї катастрофи на модні бренди почали чинити сильний тиск з метою покращення умов праці, і він дав результати. Деякі великі компанії – такі як H&M та Converse – почали публікувати списки своїх постачальників, а іноді і субпідрядників – яких можуть бути тисячі – у відповідь на заклики до більшої прозорості.
Доба “потогінних фабрик” – у минулому?
Але останні тенденції мали непередбачувані наслідки. Коли заробітна плата в Бангладеш зросла, компанії почали шукати робочу силу деінде, щоб таки зменшити витрати.
Наприклад, в Ефіопії зарплата за таку роботу складає в середньому лише третину суми, що виплачують в Бангладеш. Типовою є платня менше 7 доларів на тиждень. На умовах анонімності працівники фабрики поблизу Аддіс-Абеби розповіли нам, що жити на такі гроші неможливо.
Також вони скаржились на нестерпні умови – від антисанітарних туалетів до словесних образ.
Міжнародну увагу до цієї ситуації привернула правозахисна організація Workers Rights Consortium. Авторка звіту Пенелопа Киріціс розповіла нам про працівників, яким не платили понаднормові, і про жінок, яким при прийомі на роботу мацали живіт, щоб перевірити, чи не вагітні вони. За її словами, після оприлюднення звіту кілька місяців тому, відчутного покращення не відбулося.
Прагнучи перемогти у жорсткій конкурентній боротьбі, уряд Ефіопії почав ледве не рекламувати дешеву вартість робочої сили у країні.
Але пані Киріціс каже, що швейна промисловість країни не може виправдовуватись тим, що принаймні вона забезпечує людям засоби для існування там, де більше це робити нема кому.
Вона підкреслила “надзвичайно високу плинність кадрів, коли працівники йдуть з державної роботи на інші робочі місця, щоб потім знову працювати в інших неофіційних галузях або в сільському господарстві”.
Орсола де Кастро стала співзасновницею правозахисної групи Fashion Revolution після катастрофи у Rana Plaza. Її організація заохочує клієнтів ставити більш жорсткі запитання улюбленим брендам – за допомогою листівок.
“Існує два основних хибних уявлення, що стосуються екологічності та етики. Одне з них – у всьому винна “швидка мода”, і це ніби знімає провину із сектору “високої моди”, коли насправді питання потрібно ставити усій ефіопській індустрії моди”, – сказала вона BBC.
“А друге – це те, що місцеве виробництво завжди є етичним та екологічним. Це не так”, – додала вона.
А як щодо екології?
Виробництво текстилю, як стверджують, більше впливає на кліматичні зміни, ніж авіація та судноплавство разом узяті. І такі наслідки є на кожному етапі життєвого циклу предмету одягу – пошук ресурсів, виробництво, транспортування, роздрібна торгівля, використання та утилізація.
Почнемо з того, що усе значно складніше, ніж розподіл на “хорошу” бавовну та “погану” синтетику. Бавовна – культура, що потребує дуже великої кількості вологи.
Як зазначив у нещодавньому звіті Комітет з аудиту довкілля Палати громад Великої Британії, для виготовлення однієї бавовняної сорочки та пари джинсів треба до 20 000 літрів води. Там дійшли висновку, що “ми мимоволі одягаємо запаси прісної води центральної Азії”.
Водночас сорочка з поліестеру має набагато більший “вуглецевий слід”. Траспортування одягу робить його ще більшим, а фарбування тканини також додає забруднюючих речовин.
Частинки мікропластику потрапляють у воду, і це стає все більшою проблемою – один цикл прання у пральній машині може вивільняти сотні тисяч таких частинок.
Крім того, у Британії щорічно утилізують мільйон тонн одягу, і 20% його опиняються на сміттєзвалищі.
Одна чи дві імпульсивні покупки дуже швидко перетворюються на справжній сніговий ком. Але хто має його зупинити?
Що робить уряд?
Комітет з аудиту довкілля Палати громад дав 18 рекомендацій – від вирахування одного пенні з ціни кожного товару на фінансування центрів утилізації та зниження ставки ПДВ на послуги з ремонту одягу до впровадження нових уроків з шиття у школах. Поки що жоден із цих заходів не ухвалили.
Критики кажуть, що якщо ми серйозно ставимося до екологічної моди, метою політики має бути переконати нас купувати менше. Це може потребувати більш радикальних дій, на кшталт екологічного податку на одяг. Але з огляду на хиткий стан сегменту роздрібної торгівлі та важливість споживчих витрат для економіки, важко уявити політичного діяча, який буде це просувати.
Наразі уряд виступає за добровільний підхід, заохочуючи роздрібних торговців долучитися до Плану дій щодо екологічного одягу – але кількість його учасників становить менше половини ринку Британії.
Що насправді робить бізнес?
Зі зростанням тиску з боку споживачів, роздрібні торговці починають брати справи у власні руки.
Неподалік від іспанського прибережного міста Корунья розташована штаб-квартира компанії Inditex. Ви могли не чути цю назву – але точно чули про її головний модний бренд – Zara.
Компанія, що починалася як невеличкий бізнес із виробництва одягу, стала одним з найбільших роздрібних продавців одягу на планеті. Більше того, Zara змінила й те, як і що ми купуємо – лише через три тижні після появи нових образів на подіумах, схожі речі вже з’являються на полицях їхніх магазинів – і за доступною ціною.
Нещодавно ця мережа пообіцяла повністю перейти на екологічні тканини до 2025 року. Звичайно, схожі кроки робить не лише Inditex – від H&M до M&S, модні бренди прагнуть покращити свої виробничі процеси.
“Зелений піар”? Що ж, деякі великі бренди принаймні намагаються робити кроки у цьому напрямку. Але в основі їхньої бізнес-моделі лежить новизна, яка переконує нас продовжувати купувати – якщо нас взагалі потрібно у цьому переконувати. Та чи не мають вони, навпаки – переконувати нас купувати менше?
Пабло Ісла із Zara стверджує, що ні – продавці лише задовольняють бажання споживачів, і що ці споживачі повинні мати свободу вибору.
А що самі споживачі?
Коли протести проти змін клімату відбулися під їхніми вікнами, майбутні дизайнери із Лондонського коледжу моди заявили, що вони приєднаються до модного страйку – обіцяючи не купувати нові речі кілька місяців чи навіть рік. Такі дії набувають все більшої популярності, і все більше наголошують на купівлі якіснішого одягу – а також на ремонті вже наявного.
Один із дизайнерів, з якими ми зустрілися, навіть зосередився на виготовленні одягу з безлічі наметів, полишених на музичних фестивалях.
Але цього може бути недостатньо. Зі зростанням впливу “інфлюенсерів” у соцмережах, так само виникають побоювання щодо впливу, який вони можуть мати на наше ставлення до покупок.
Кожен шостий “інфлюенсер” визнає, що не з’являється у соцмережах в одному й тому самому вбранні кілька разів.
Екоактивістка Лівія Ферт використовує появи на червоній доріжці разом зі своїм чоловіком Коліном, щоб продемонструвати екологічні тканини, зокрема “шкіряні” сумки зі шкіри риб. Вона навіть переконала чоловіка одягти смокінг, виготовлений з перероблених пляшок. Пані Ферт каже, що інфлюенсери повинні змінити свій підхід, і додає, що “якби Кім Кардаш’ян пропагувала екологічну моду, я б могла піти на пенсію”.
Вона порівнює наші відносини з модою із залежністю. Враховуючи, що попит на одяг протягом наступного десятиліття має зрости до еквіваленту 500 мільярдів футболок, вона може мати рацію.
Але ліків від цієї залежності поки що не винайшли.
