У прес-центрі інформаційного агентства “Інтерфакс-Україна” під час прес-конференції було презентовано результати соціологічного дослідження, присвяченого оцінці українцями ставлення до ключових осіб військового та політичного керівництва України, проблем мобілізації та шляхів їх подолання.
Дослідження здійснено за допомогою онлайн-панелі «SunFlower Sociology. Період збору даних: 13-15 грудня 2023 року. Генеральна сукупність: громадяни України віком від 18 років. Вибірка репрезентативна за віком, статтю і регіоном України. Кількість респонеднтів: 2000. Теоретична статистична похибка репрезентативності (при довірчій ймовірності 95% і): відсотку відповідей 50% – +/-2,2%; відсотку відповідей в 25% та 75% – +/- %; відсотку відповідей в 10% та 90% – +/- 1,4%.
Результати дослідження представив засновник дослідницької компанії “Active Group” Андрій Єременко. За його словами опитування показало, що більшість українців чули про критику політичного та військового керівництва України під час великого вторгнення росії. 63.2% знайомі з такою критикою. 44.7% опитаних вважає, що критика політичного керівництва може бути виправдана, якщо є підстави; 33.5% так вважають щодо військового командування. У той час, ще 15.5% стверджують що критика керівництва держави завжди корисна, якщо вона конструктивна; 14.7% говорить це щодо військових.
Також фіксується 31,3% респондентів, які живуть у світі суцільного схвалення влади і нічого не чули про критику на її адресу. 13,9% опитаних українців впевнені, що критика політичного керівництва під час війни – “не припустима за жодних умов”; “військове командування не можна критикувати взагалі” вважає 19,9%. Ще 20,1% каже що така критика політичної влади може бути виключно в окремих випадках, а щодо військового – 14,7%.
Як вважає директор Центру доліджень проблем громадянського суспільства Віталій Кулик, попри спроби російських ІПСО посіяти тотальну зневіру в політичне та військове керівництво країни, посилити протиріччя між військовими та політиками, підняти градус критики та “срачу”, загалом у суспільства є запас “дорослого” сприйняття ситуації. Українці переважно не схильні мовчати, коли є пістави критикувати, але й критику вони починають відрізняти від критиканства. Мережеві “срачі” стають все менш тривалими та не залишають після себе потужного токсичного “сухого залишку”. Люди починають фільтрувати інформацію, відключають інфодемію “голосів апокаліпсису”. Це ще не здорове середовище, але ми на шляху до цього.
Цікавою є також розподіл українцями відповідальності за успіхи та недоліки України, в контексті оцінки політичного та військового керівництва. На запитання “Хто, на вашу думку, відповідальний за успіхи українського контрнаступу та оборони?” (респонденти могли обирати кілька варіантів відповідей) 32% назвали главкома ЗСУ Валерія Залужного; 19,7% нинішнього міноборони Рустема Умєрова та 16,5% – президента Володимира Зеленського.
Більш загальну відповідь дали: 40,7% респондентів зазначили, що “відповідальність несе ЗСУ вцілому”, 32,3% – “солдати на полі бою”, а 25,4% – “міжнародні партнери”; 23,6% назвали “українські спецслужби”, 22,3% – “волонтери та громадянське суспільство”. Лише 5,8% вважають, що за успіхи несуть відповідальність “пересічні українці” (очевидно мається на увазі робота на оборону в тилу).
Трохи інакше розподілилися відповіді респондентів на запитання “”Хто, на вашу думку, відповідальний за помилки українського контрнаступу та оборони?”. Песонально главкома ЗСУ Валерія Залужного назвали 39%; президента України Володимира Зеленського – 37,5%, екс-міністра оборони Олексія Рєзнікова – 26,4%, чинного міноборони Рустема Умєрова – 19,8%. Натомість, 26,2% опитаних вважають, що відповідальними за помилки контрнаступу несуть наші міжнародні партнери, 11,3% – загалом ЗСУ, 11,2% – українські спецслужби, лише 2,1% кажуть про відповідальність солдат на полі бою, 3,2% – “пересічні українці” та 0,8% вважає що недопрацювали волонтери та громадянське суспільство.
Показовою є й оцінка українцями фаховості представників військового керівництва. На запитання “Кого з військового керівництва країни та керівників спецслужб ви вважаєте фаховими людьми?” 77.7% респондентів назвали головнокомандуючого ЗСУ Валерія Залужного, 44,6% таким вважають главу ГУР МО Кирила Буданова, 31.9% командувача Сухопутних військ ЗСУ Олександра Сирського, 23.7% голову СБУ Василя Малюка, 15.4% організатора оборони Миколаєва Дмитра Марченка, 14.3% заступника Головнокомандувача ЗСУ Михайла Забродського, 13.3% колишнього першого заступника Командувача ССО Сергія Кривоноса, 12.8% командувача Об’єднаних сил Сергія Наєва, 11% командувача угруповання військ “Таврія” Олександра Тарнавського та ін.
Окремо варто зупинитися на оцінках респондентами ймовірності відставки вищого військового командування. 55,4% опитаних чули про “можливу заміну головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного” і “щось чули, але не певне” – 26.3%. Отже це актуальне питання.
При цьому, повністю негативно ставляться до цього 38,7% респондентів, 21.8% – швидше негативно. Повністю підтримують таке рішення – 4,4% та “швидше позитивно” – 6,7%, ще 6,8% підтримають будь-яке рішення президента Зеленського. 11.3% не змогли відповісти на питання. Отже маємо 60,5% тих, хто негативно ставляться до можливої відставки главкома ЗСУв той час, як в тій чи іншій мірі підтримують її – 11,1%.
Опитані українці вважають, що противники відставки Залужного мотивують свою позицію високою компетентністю главкома (42.7%), своєю оцінкою ситуації в ЗСУ (35.4%), тим що відставка може послабити моральний дух військових (30.7%), довірою до Залужного серед громадян (27.6%), загальною оцінкою моральних якостей Залужного (26.1%), підтримкою Залужного міжнародними партнерами (21.6%).
Натомість мотивацію прихільників відставки главкома ЗСУ респонденти вбачають в наявністі політичних мотивів відставки (24.1%), загальній ситуації в ЗСУ (21.3%), успішністю боротьби з корупцією в ЗСУ (12.8%), загальною оцінкою компетентності Залужного (11.2%). 35.9% не змогли відповісти на це питання.
У виборі кандидатур на посаду главкома ЗСУ респонденти назвали: керівника ГУР Кирила Буданова (10.9%), командувача Сухопутних військ ЗСУ Олександра Сирського (10.4%). Але 51.6% опитаних не відповіли на таке запитання, а 25.6% заявили, що не розбираються в цих питаннях. Це також може свідчити про “дорослішання” суспільства, яке не хоче брати участь в “експерименті Даннінга-Крюгера”.
Не оминули соціологи й електоральних питань. Так, в моделювання образу майбутнього президента України, в контексті професії/фаху: 47.1% опитаних вважають, що майбутній президент має бути досвідченним політиком; 27.7% – військовим; 25.9% – економістом; людиною, яку знають у світі – 15.1%. Для 26.5% це виявилося заскладним питанням.
Але на уточнююче питання “Як ви ставитесь до ідеї, щоб країну очолив військовий?”, абсолютно позитивно визначилося – 21.1%; більш позитивно – 21.1%.Таким чином, 42,2% уцілому не виключають такий вибір. Натомість абсолютно негативно ставляться до військового-президента 6.9% опитаних та більш негативно – 16.9%. Несприйняття на рівні 23.8%. Для 19.6% виявилося всеодно чи буде майбутній президент військовим чи ні.
Наступне уточнююче питання “чому деякі українці хочуть бачити військового Президентом України?” засвідчило, що такий вибір може бути обумовленим розумінням потреб оборони країни (45.2%), наявністю досвіду управління в кризових ситуаціях (33.3%), здатністю навести порядок (28.4%), власним патріотизмом (26.7%). Цікаво, що 18.2% опитаних вважають, що військовий лідер не буде грати в політичні ігри, а 15.6% стверджують, що військові заслужили на те, щоб керувати країною.
Негативне ставлення частини українців до того, що наступним президентом України може стати військовий 43.8% опитаних пояснюють ймовірним нерозумінням військового економічної проблематики, 43.6% відсутністю досвіду цивільного держуправління, 22.4% намаганням запровадити елементи авторитаризму та диктатури, 21.3% недипломатичністю військового лідера.
На думку директора Центру досліджень проблем громадянського суспільства Віталія Кулика, запит на військового-президента не є очевидним в електоральному виборі. Я б сказав навпаки. Українці досить обережні в цьому. І бачать таку ймовірність не скільки в категоріях “сильної руки” та “навести порядок штиком”, скільки з огляду на “довгу війну” й потребу концентрованого антикризового оборонного менеджменту. Результати опитування швидше пророкують посилення ролі військових в державному управлінні загалом, про їх нову позицію, яку ще варто осмислити і запровадити інституційно, а не про вибори глави держави та конкретну кандидатуру.
Цікаві результати показало опитування українців щодо мобілізаціної політики під час війни. Так, 61.7% респондентів визнають наявність проблеми з мобілізацією, 21.1% кажуть що проблема не велика. 48.1% опитаних заявляє, що мають багато знайомих, які пішли на фронт добровольцями, 43.3% стверджують що знають таких, але не велику кількість.
Натомість, 34.8% респондентів визнає, що серед їх оточення є невилике число тих, кого мобілізували примусово; 26.6% – говорить що примусова мобілізація – це масове явище; а 24.4% з таким не зіштовхувалося.
Наявність “ухилянтів” (люди, які є військовозобов’язаними, але роблять все, щоб не бути мобілізованими) в своєму оточенні визнають 26.7% (“так є, і багато”) та 33.7% (“є, але не багато”). Лише 21.6% стверджують, що в їх оточенні “ухилянти” відсутні.
Поряд з цим, 36.1% опитаних вважає примусову мобілізацію повністю неефективною, більшою мірою не ефективною – 34.6%. Більше 70% респондентів не підтримують примусову мобілізацію. За примусову мобілізацію повністю виступає 2,9% та вважає її допустимою за певної ситуації 12.5%.
Демотиваторами йти добровільно в ЗСУ служать в основному такі теми, що поширюються в інформаційному просторі: незадовільного оснащення військових (все доводиться купляти самому) – 58.8%; несправедливість в роботі медичних комісій – 58.4%; історії про те, що мобілізованих кидають у бій без підготовки (51.3%); поранені залишаються без подальшої підтримки (49.9%), “армійське рабство”, бюрократія в ЗСУ така, що неможливо нічого зробити – 42.0%, розмови про те, що офіцери беруть хабарі за відпустки або за те, щоб не відправляти в бій – 33.5%, офіцери не відповідають за помилки, які призводять до втрат – 32.9%, демобілізовані залишаються без подальшої підтримки – 32.7%, не дають достатньо, не виплачують (або не до кінця виплачують) зарплату військовослужбовцям – 29.7%, повернувшись додому військовий нікому не потрібний – 25.7%.
Вирішення питання з покращенням мобілізаційних показників українці пов’язують зі зміною підходу до рекрутингу. Так, 31.8% респондентів вважають, що пропозиція мобілізуватися не через ТЦК (військкомат) а напряму у частини трохи збільшить мотивацію до мобілізації, 13.5% вважають, що істотно збільшить.
Результати опитування вказують, що більшість українців (в першому виборі), попри все, вказуть на ціннісний вибір при мотивації йти до війська під час війни. 60.2% респондентів називають серед того, що мотивує йти на війну бажання захистити свою країну, 55.3% – бажання захистити рідних, 51.9% – патріотизм. Лише 38.5% цинічно кажуть про грошове забезпечення. Для 21.5% – мотивацією є відчуття обов’язку перед Україною, 20.7% – інформація про злочини росії на окупованих територіях, 9% – вплив друзів чи знайомих, які вже служать.
Також, на думку опитаних мотиваційними чинниками, які б сприяли мобілізації військовозобов’язаних є: чітке розуміння умов і термінів служби (54.6%), підвищення гарантій для родини (40.0%), підвищення грошового забезпечення (34.8%), навчання і підготовка до мобілізації (34.3%), підвищення рівня довіри до військового керівництва (28.1%), приклади перемог та успіхів ЗСУ (27.9%), підтвердження відсутності “дідівщини” та знущань (26.0%), зменшення бюрократії (зокрема при переході з однієї частини в іншу) (22.3%).
Три фактори, які мають вирішальне значення для українця при рішенні добровільно іти в ЗСУ. Опитані вибрали наступні: фінансове забезпечення (в тому числі гарантії виплат у разі поранення або смерті) – 70.4%; гарантії соціальних виплат після війни – 45.9%; якісна підготовка військових – 52.1%. Менш вагомими виявилися: відкритість інформації щодо того, куди і як потрапить мобілізований – 31.1%; ставлення до мобілізованих з боку військового керівництва – 28.5%; ставлення до мобілізованих з боку суспільства – 21.0%.
Варто звернути увагу й на те, що 38.2% респондентів вважає, що інформування про обсяг обов’язків, які матиме конкретний військовий після мобілізації трохи збільшить бажання мобілізовуватись; що істотно збільшить вважає 13.7%. Поінформованість та чесність є важливим мотиватором.
На запитання “чи повинні жінки воювати так само, як і чоловіки?” однозначно так відповіло 9.1% опитаних, а “так, але виклчюно якщо жінка цього сама хоче” – 54.5%. Негативно до служби жінок у війську висловило 14.6% респондентів, а 15.4% бачать таку ймовірність лише “в екстреному випадку”. Сьогодні в ЗСУ воюють (справді воюють на передовій) бтльше жінок чим в будь-якій армії світу.