Далеко не кожен художній фільм збере такий повний зал, як учора показ у Будинку документальних стрічок «Така робота» і «ПЖ» української кінорежисерки Ксенії Кравцової. Обидві стрічки за минулий рік устигли набратися регалій. «Така робота» здобула особливу відзнаку журі «За граничну відвертість та сміливість персонажів фільму» на харківському фестивалі незалежного кіно «Бардак» та нагороду Best Short Documentary на празькому фестивалі «Prague Film Awards». А «ПЖ» потрапив до фіналу «Docutah Documentary Film Festival» (Сент-Джордж, США) і став найкращим фільмом лос-анджелеського «Hollywood International Independent Documentary Awards». До речі, «ПЖ» було відібрано для фінальної церемонії показу цього фестивалю, яка відбудеться 23 березня 2019 року.
«Така робота» – фільм про жінок. Не всіх, а лише представниць найдавнішої професії. І теж не всіх. Хоча стрічку створено на замовлення та за сприяння БО «Легалайф-Україна», але тут нема узагальнення, підбиття підсумків та пропозиції рецепту вирішення соціальної проблеми, тут ідеться про конкретних людей. Три повії сповідаються на камеру з усією можливою непередбачуваністю та безпосередністю. Дві з них при цьому висловлюють страх, що діти можуть дізнатися про те, чим займається мама – і начебто ж краще, щоб від мами і дізналися, але як же краще їм про це сказати? (Відверто кажучи, дуже дивний страх для людей, які погодилися розповісти свою історію для фільму, який побачать у гіршому разі сотні людей, а в кращому – мільйони.) Одна зізнається, що ніколи не покине цієї роботи не тільки через гроші, а й тому, що любить секс і має оргазм із кожним клієнтом, з яким хоче його мати. Це розповіді живих людей – недосконалих, суперечливих, кумедних і зворушливих, добрих і вразливих… Як і всі інші, тільки зі своїми долями.
«ПЖ» – фільм про чоловіків. Зовсім інший, хоча також сповідальний. Герої цієї стрічки – батько та син. Дуже різні, навіть розмовляють різними мовами. «ПЖ» – абревіатура, що позначає довічників. Підсміюючись, вони самі себе називають «пижиками» і жартують, що поводяться гарно, аби їх не вигнали з в’язниці… Цей фільм теж створено у співпраці, цього разу з Асоціацією УМДПЛ. І хоча тут глядача підштовхують до думки про те, що вирок героя може виявитися занадто суворим, але стрічка «ПЖ» усе одно залишається більше твором мистецтва, ніж соціальним проектом. Та й помітно, що знімальна група мала більше часу та інших ресурсів. Ксенія розповідає, що герої документальних фільмів узагалі не люблять постановочних кадрів. «Завжди починається: “А я в житті так не поводжусь, не ходжу, не сідаю”… – усміхається вона. – Завжди треба пояснювати, що я хочу зробити так і так, тому що потрібен настроєвий кадр». Власне, сам задум «ПЖ» виник у Ксенії, коли вона дізналася про те, що батько одного «довічника», водій, увечері намотує кола на пустиреві, не наважуючись заїхати додому, де більше нема ні дружини, з якою розлучила смерть, ні сина, який міг би бути нормальним хлопцем, але одного разу опинився в поганий час у поганому місці…
Люди, котрих показала Ксенія Кравцова, говорять із такими чудернацькими граматичними зворотами, як «покуда я оттудаво завишу деньгами» або «ніхто за мною не контролірує». Лексика їхня також не завжди цензурна, але герої дуже щирі і, якщо можна так висловитися, не відфотошоплені. Важко сказати, який фільм вражає більше. У тому, що показала Ксенія Кравцова, взагалі багато пронизливого і щемного. І після сеансу ледь не половина залу підходила до режисерки, щоб висловити свій подив і захват. Мабуть, це і є головне мірило успіху її фільмів.
