Створений у 1944 році, Міжнародний валютний фонд мав стати останньою надією для країн, які переживають фінансові труднощі. Проте методи фонду дотепер спричиняють чимало суперечок
Створений після Другої світової війни, Міжнародний валютний фонд (МВФ) мав на меті допомогти країнам з платіжним дефіцитом – відтепер вони могли позичати гроші і віддавати борги. Це мало би сприяти фінансовій стабільності, глобальному співробітництву, торгівлі, а також знизити рівень бідності.
Втім, нині, 74 роки потому, методи, які МВФ використовує задля досягнення своїх цілей, продовжують спричиняти численні дискусії. Прибічники кредитора, зокрема, зазначають, що досягнута ліквідність та бажані реформи запобігають фінансовим труднощам. Тоді як опоненти наголошують, що це робить проблемні країни іще більш залежними від допомоги МВФ, а їхнє населення – біднішим. Аллан Мельцер, видатний економіст з університету Карнегі-Меллон, який помер торік, свого часу звернув увагу на протиріччя між тим, яку користь кредити МВФ приносять, зокрема, банкірам і соціальними ризиками для населення країн, які виконують програми фонду.
“Вашингтонський консенсус”
Програми Міжнародного валютного фонду були відносно успішними особливо на початку його роботи, зазначають дослідники. Директор департаменту МВФ країн Близького Сходу та Центральної Азії Мохісін С. Хан вивчав надання допомоги для 69 країн, що розвиваються, у період з 1973 до 1988 років. За його даними, короткострокові та довгострокові наслідки програм Фонду для поточних рахунків цих країн, платіжного балансу, а також показників інфляції, були здебільшого позитивними. Серед таких, як їх називають “успішних історій МВФ”, були кредитні програми для Мексики у 1980-х, а також для Індії та Кенії.
Проте у відповідь на латиноамериканську фінансову кризу у 1990-х кредитор змінив курс, запровадивши так званий “Вашингтонський консенсус” – політику, що вимагає структурних реформ, що збільшило роль ринкових сил у наданні негайної грошової допомоги.
Викладені британським економістом Джоном Вільямсоном у 1989 році, ці принципи включали зниження державних запозичень задля запобігання високим дефіцитам бюджету, скорочення державних субсидій та зниження податків на прибуток. Серед інших рекомендованих “структурних перебудов” був і плаваючий валютний курс, політика вільної торгівлі, відмова від обмежень, які стають на заваді прямим іноземним інвестиціям та конкуренції, а також приватизація державних активів.
Неоліберальна економічна політика, викладена у “Вашингтонському консенсусі” відтоді стала головною умовою для надання допомоги не лише для МВФ, але і для Світового банку.
Oдин розмір для всіх
Головний економіст Світового банку у 1997-2000 роках Джозеф Штіглітц сумнівається у життєздатності нової доктрини. На його переконання, попри те, що ця політика свого часу підходила деяким латиноамериканським країнам, “сенсу сліпо застосовувати її для інших країн немає”.
Штіглітц також зазначає, що хоча МВФ і був профінансований за рахунок грошей платників податків, він не був перед ними відповідальний, “що чітко визначає проблему державного управління як одну з головних, коли йдеться про МВФ”. Адже фонд має значний вплив на політику держав, не маючи при цьому демократичної легітимації.
Серед яскравих прикладів нової політики МВФ у 1995 році називали Мексику, адже країна погасила кредит на суму 52 мільярдів доларів. Однак вже за кілька років стали очевидними її невдачі. Мексиканці зазнали різкого зниження реального доходу на душу населення, який у 1998 році впав до рівня 1974-го. З кінця 1994 до кінця 1996 років сукупний зовнішній борг країни збільшився на 560 мільярдів доларів через те, що уряд врятував від банкрутства головні комерційні банки, сплативши 545 мільярдів доларів за їхні непогашені кредити.
Наслідки такого порятунку у Латинській Америці деякі економісти вважають початком фінансової кризи в Азії наприкінці 1990-х. За їхніми словами, МВФ надіслав світу чіткий сигнал, що якщо щось піде не так, кредитор прийде на допомогу інвесторам.
Aзійська криза: все пропало
Азійську кризу наприкінці 1990-х спровокувала, передусім, значна залежність Південної Кореї, Тайланду, Філіппін, Малайзії та Індонезії від короткотермінових іноземних кредитів та відкритість до так званих “гарячих грошей”. Коли у 1997 році стало зрозуміло, що приватні підприємства не зможуть виконати свої платіжні зобов’язання, на міжнародних валютних ринках почалася паніка, і азійські валюти різко втратили в ціні.
Азійську кризу МВФ розглядав як і інші надзвичайні ситуації, надаючи допомогу лише в обмін на політику структурної перебудови. Кредитор доручив урядам скоротити видатки, що тільки прискорило економічний спад.
У Південній Кореї, наприклад, країні, чий дохід сягає рівня європейських, безробіття злетіло з приблизно 3 відсотків до 10. Ті, хто втратив роботу, почали масово накладати на себе руки. Тим часом в Індонезії, найбільш постраждалій з країн, рівень бідності зріс з офіційних 11 відсотків до початку кризи – до 40-60 відсотків, а ВВП знизився на 15 відсотків за рік.
Водночас, Малайзія, відома своєю відмовою від допомоги МВФ, замість подальшого відкриття своєї економіки взяла під контроль капітал, намагаючись виключити спекулятивну торгівлю. І хоча МВФ спочатку з такого кроку глузував, проте згодом визнав, що це таки спрацювало.
Боргова криза єврозони
Якщо говорити про боргову кризу у єврозоні у 2010-му, то підходи кредитора критикує навіть незалежний наглядач МВФ. У звіті за 2016 рік Незалежне управління оцінки заявило, що МВФ винний у “надмірно оптимістичних прогнозах, які не змогли визначити масштаб проблеми та залишили враження, що ставляться до Європи інакше (ніж до інших регіонів – Ред)”.
Криза, яка розпочалася у Греції і поширилася на Ірландію, Португалію, Іспанію та Кіпр, призвела до того, що економічний і валютний союз ЄС опинився на межі банкрутства, а люди зазнали значних труднощів. Попри три виплати на загальну суму 298 мільярдів євро рівень безробіття в Греції, приміром, залишається вкрай високим – 22,5 відсотка. Мінімальна заробітна плата там скоротилася з 863 євро до 684, тоді як державні видатки на охорону здоров’я скоротилися майже удвічі. При цьому грецькі кредитори з МВФ та Європейського Союзу і надалі вимагають від Афін витрачати менше, ніж ті заробляють, аби отримати залишок, необхідний для погашення боргу.
Дежавю
Останнім часом значно зросла кількість зустрічей чиновників міністерств фінансів з представниками МВФ у Вашингтоні. Дедалі більше грошей приходять до США з країн, що розвиваються, що спричиняє зростання долара і падіння національних валют.
Найбільше від цього постраждала Туреччина, проте втрат зазнали й інші країни: Аргентина, Угорщина та Індонезія. Усе через те, що інвестори позбавляються акцій та облігацій нових ризикованих ринків заради безпеки американських активів. Аби зміцнити довіру інвесторів та песо, яке наприкінці минулого тижня впало на 20 відсотків, міністр економіки Аргентини вирушив до Вашингтона, щоб детально обговорити поспіхом переглянуту кредитну угоду з МВФ. Тим часом у Фонді переконані – заходи жорсткої економії, запроваджені урядом за рекомендацією кредитора, включно із скороченнями енергетичних субсидій і втратою 95 тисяч робочих місць у державному секторі, зупинять цю хвилю.
Тим часом Туреччина намагається самостійно пережити непрості часи у фінансуванні нових ринків попри 40-відсоткове здешевлення національної валюти – ліри. В Aнкарі наголошують, що не підуть з протягнутою рукою до МВФ, благаючи про допомогу, адже це, мовляв, змусить турків страждати іще більше.
Яка країна краще подолає кризу, поки не зрозуміло.
