Оригінал на сайті The Guardian. Переклад 112.ua та ИноСМИ
Повідомлення про вербування українськими неонацистами британців для участі у війні проти Росії видаються дещо перебільшеними, адже дві людини — це аж ніяк не масове нашестя вкрай правих на східні рубежі Європи. Але ми повинні пам’ятати про те, що ненависть посилюється. А думати про це як про явище місцевого масштабу — значить, випустити з уваги загальну картину.
Замислимося про ту війну, яку веде Росія. Після декількох років кровопролиття у більшості західних засобів масової інформації накопичилася втома від України. Але якщо ми уважніше придивимося до конфлікту між Києвом і Москвою, то зауважимо одну цікаву особливість. Вона полягає в тому, що з обох сторін воюють вкрай праві сили, а цінності у цих сил багато в чому однакові.
Українські та російські вкрай праві готові дірявити один одного кулями з таких проблем, як спадщина Другої світової війни і хто в ній є справжнім героєм. Але запитайте їх про аборти, про фемінізм, про міграцію, про антисемітизм, про права ЛГБТ, про права людини в цілому або, якщо вже на те пішло, прозорість та підзвітність влади, і раптово ці кровні вороги здадуться вам добрими приятелями, у яких виникла легка сварка через історію та національну ідентичність, хоча вони у разі завершення цього конфлікту з радістю об’єднають свої сили і стануть тиснути всіх тих, хто опиниться у них на шляху.
Як зазначають редактори анархістського видання “Нігіліст” (Nihilist.li), “різниця між Кремлем та українськими фашистами тактична, а не стратегічна… У російських та українських вкрай правих угруповань — однакові цінності та однаковий політичний ідеал: кланово-олігархічний капіталізм”.
Але тут є й більш важливий урок. Ультраправа ідеологія впевнено переходить кордони — так само впевнено, як це роблять практичні міркування вкрай правих організацій та їхніх високопоставлених прихильників. У цьому полягає справжня небезпека, особливо у зв’язку з тим, що пам’ять про Другу світову війну починає слабшати (вона вже не має такого емоційного впливу на молоде покоління). Найбільше необхідний всебічний підхід до ненависті вкрай правих сил в Європі, та й у США теж. Українські проблеми з украй правими — це британські, австрійські, а в кінцевому рахунку і російські проблеми. (Скільки б Путін не няньчився з украй правими за кордоном, скільки б він не допомагав їм, правда полягає в тому, що для російських екстремістів він ніколи не буде достатньо екстремістським керівником.)
У пошуках рішень нам потрібно задуматися про те складне становище, в якому сьогодні опинилися Сполучені Штати. Там править відверто расистський президент, готовий винагороджувати будь-яке вкрай праве угруповання, лише б воно співало йому дифірамби. Зараз багато хто говорить про те, що прихильники Дональда Трампа готові підтримувати свого президента за будь-яку ціну. Репортери з елітних видань регулярно десантуються в ті міста і райони, де сильна “база” Трампа, і пишуть приголомшливі та дещо апокаліптичні матеріали про те, як мільйонам американців, що живуть там, глибоко байдужа впевненість обраного ними президента в тому, що в конфлікті, де присутнє кровожерне вкрай праве насильство, є “дві сторони”.
Хоча ми продовжуємо вести боротьбу з фейковими новинами, стає все більш очевидним те, що одними лише фактами не вдасться переконати цих расистів і їхніх лідерів. Вся справа в тому, що підтримують Трампа ті місця, які докорінно відрізняються від місць, в яких ми накопичуємо й аналізуємо факти. Як стверджує професор Джордж Лакофф, ієрархічний моральний світогляд консерваторів значним чином впливає на цю підтримку. А ця підтримка трансформується в підтримку злісного расизму нинішньої адміністрації.
Успіхи вкрай правих в одних країнах додають сміливості вкрай правим в інших країнах. Така тенденція, найімовірніше, збережеться. І саме тому ми повинні звернути увагу на тих двох британців, які пішли воювати в Україну разом з неонацистами.
Можна сперечатися про причини тих труднощів, з якими ми сьогодні зіткнулися. Звичайно, тут значну роль відіграють численні економічні та соціальні фактори. Але набагато важливіше дуже просте усвідомлення того, що те спільне, що об’єднує і пов’язує вкрай правих, можна використовувати на благо. Загальнолюдські почуття, ідея приналежності до спільної справи — це ті інструменти, якими ми можемо скористатися, якщо хочемо подолати зростальну хвилю ненависті.
Важливо вистежити цю ненависть, проаналізувати її, зрозуміти той збиток, який вона може завдати і завдає суспільству. Але в перспективі цього буде недостатньо. Знадобиться активний опір, а для чинення опору вкрай важливо навчити людей міцно об’єднуватися та об’єднуватися один з одним, створювати горизонтальні зв’язки, які будуть скріплювати їх не тільки інтелектуальними й ідеологічними, але й емоційними зв’язками.
Повернемося до Лакоффа. Зараз важливо не те, що думають ненависницькі вкрай праві угруповання. Важливо те, що відчувають їхні члени та у що вони вірять. Якщо ми забудемо про це, загроза з боку крайніх правих буде тільки наростати і давати метастази. Людство вже не раз опинялося на такому роздоріжжі. Питання в тому, чи зможемо ми цього разу придумати і спробувати щось інше.
Наталія Антонова — українська журналістка і драматург, що живе в Нью-Йорку.
