День матері – свято в Україні доволі молоде і відзначається без розмаху. Більшість українських матерів майже не помічають наявності цього свята. На один день більше чи менше – яка різниця? Материнство завжди було справою важкою, хоча й радісною. Повага до праці матері – це, либонь, спільна риса всіх людських культур. Щоправда, з нас ще досі виходить спадок СРСР, де мати на словах шанувалася, але умови для неї були штучно ускладнені – нехай ВВП збільшує, а не про дітей якихось думає!
На щастя, великою мірою ми від цього відійшли. Однак наразі, крім свята в другу неділю травня, українські матері потребують ще дуже багато всього. Вони не просять вирішити всі питання за них – ідеться лише про те, щоб дати їм бути матерями. Із цим поки що спостерігаються великі перебої. Про потреби сучасних українських матерів погодилися поговорити як експерти, так і звичайні мами (хоча хіба матері бувають звичайними?) з різних куточків України.
Материнство – це цілодобова робота без вихідних, відгулів та відпусток. І, як і з усіма іншими роботами, усім із цим пощастило по-різному. Проте материнство без проблем не буває. Інша справа, про які саме проблеми йдеться. У кожної української матері свій неповторний набір труднощів, варіантів плюс-мінус нескінченність. Та в усіх шлях материнства якщо не тернистий, то точно не всипаний пелюстками троянд.
«Мати – це провідниця Бога»
Долання перешкод починається ще зі ставання на облік вагітних у жіночій консультації, а пологи – це взагалі дуже суворий іспит. Утім, пологові будинки поступово змінюються як у світлі світових тенденцій, так і під тиском українських активістів. Світлана Дем’янова-Пономаренко з Харцизька (Донеччина), натхненниця й організаторка міжнародного проекту «Диво в серці», відзначає, що цей процес двосторонній: «Більшість нашої аудиторії – це свідомі батьки. Вони розуміють, що зачаття, вагітність, пологи та перші дві-три години після народження – це віхи, коли закладається все подальше життя людини. Пологи змінюють нас назавжди, і материнство також змінює нас назавжди. Мати – це провідниця Бога. Як же можна її принижувати? Це може робити тільки дуже несвідома людина, яка не боїться Бога. Паростки розуміння цього з’являються у пострадянських матерів. Чому з’явилося так багато організацій, котрі захищають права жінок, чому так поширився доульський рух? А от настала точка кипіння!» Активістки вирішили зробити навіть словничок для українських роділь – надрукувати фрази, які спростили би спілкування жінки з пологовим будинком, і розповсюдити його по всіх подібних закладах. Здавалось би, цілком логічно, що жінки хотіли би отримувати під час пологів і в післяпологовому періоді позитивне налаштування, компліменти, підбадьорення, підтримку, прояви турботи і поваги, заспокоєння, віру в здатність жінки народити без втручань. Але поки що навіть ці «гуманітарні» речі, котрі нічого не коштують, для більшості українок є неймовірним везінням. Хоча саме вони, а не крутість медичного обладнання, є вирішальними в тому, як перебігатимуть пологи.
Світлана розповідає і про нові виклики, які приніс у життя матерів інтернет. Наприклад, про культ матері, яка встигає все: і вести хатнє господарство, і розвивати дітей, і займатися бізнесом… «Читаєш таку історію про матір, у якої семеро дітей, частину з яких вона всиновила, і все встигає, і виглядає стильно, і спортом займається, і привітна, – каже Світлана. – А кому хочеться бути поганою матір’ю?» Нинішній ідеал матері існує лише в інстаграмі, і гонитва за ним, намагання дорівнятися до власних уявлень про те, якою має бути матір, є побічним ефектом легкодоступності інформації.
Утім, інформаційний бум має й серйозніші наслідки. «Дуже часто людям, які до нас звертаються, бракує напряму, – говорить Світлана. – У наших матерів була проблема дефіциту літератури – вони були змушені покладалися лише на педіатра та досвід своїх матерів і бабусь, а вже наше покоління, народжене у 70-80-их, має інтернет. У якому існує безліч авторитетів… Ми намагалися зібрати їх усіх у своєму проекті, але весь час наголошуємо: найкращий фахівець із вашої дитини – це ви. Не лікарі, не астрологи, не гомеопати, не остеопати… Багато є помічників на вагітність, пологи та першій рік материнства, і це викликає думку, що раз усі ці консультанти із грудничкового плавання, рефлексологи тощо існують, то неодмінно треба залучати всіх, чиї послуги можеш оплатити, особливо якщо у малюка справді є проблеми зі здоров’ям».
Біг із перешкодами
Звичайне пересування з малюком у просторі вимагає набагато більше калорій, якщо цей простір український. Ольга Чоботок із Вінниці, мати двох дітей, згадує, як користувалася послугами громадського транспорту: «Жінці одній із візочком просто не впоратись, добре, коли поблизу знаходились бажаючі допомогти, але завжди серце стискалось при думці “скоро моя зупинка, як я вийду із тролейбуса”. Виходила зі становища просто – ходила пішки. Часто через півміста». На щастя, поступово транспорт в Україні оновлюється, з’являються моделі, більш пристосовані до будь-яких візків. Тому в цьому питанні час працює на нас.
Закупи також поступово стають легшою справою. «Ця проблема, після обов’язкового встановлення пандусів, зрушила з місця, – вважає Ольга. – 15 років тому я змушена була ходити навкруги магазинів, не в змозі зайти і купити необхідні товари, бо залишити сплячого у візочку малюка на вулиці самого було страшно, а зайти всередину не було як. Сходинки, вузькі двері, маленька відстань між прилавками, де візочок точно не проїде». Щоправда, пандус іноді встановлюють під таким кутом, що користуватися ним можуть лише каскадери.
«Потрошку, зовсім по трішечки починають адаптуватися до мам із дітьми адміністративні будівлі, – говорить Ольга. – Так, у нашій мерії, на першому поверсі створена дитяча кімната, де можна залишити малюка погратися і в цей час вирішити якісь свої проблеми. Але це поодинокі випадки. Часто-густо в адмінбудівлях на мам із малюками просто не звертають уваги. Мама сама повинна вирішувати свої проблеми. Така сама ситуація і в сучасних кафе, ресторанах, інших громадських закладах, де місця мамі з дитиною просто немає. Така собі штучна ізоляція. Ти можеш прийти з дитиною, але оскільки для дитини нічого не передбачено, то як мама мусиш подумати, чи варто воно твоїх і дитячих нервів».
«Ні в які організації не можна просто прийти і віддати документи – це завжди години змарнованого часу, коли ти просто стоїш у черзі, – додає Ірина Артюх із Києва, мати трьох дітей. – Час жінок, який би вони мали приділяти чоловікові та дітям. І кожен ще по дорозі виховує тебе, вчить…»
Медична реформа
Навіть якщо діти не хворіють – а для них нормально хворіти, саме так «прокачується» їхній імунітет – так чи інакше спілкуватися з дитячими медичними закладами доведеться кожній українській матері. І це велика окрема тема. «У кожній дитячій поліклініці встановлено “день здорової дитини”, – говорить Ольга Чоботок. – Як порядна мама я відвідувала поліклініку за графіком, але кожне таке відвідування перетворювалося на очікування у довгих чергах, де були і здорові, і не зовсім здорові діти. Ще тоді, 15 років тому, як рудименти радянської медицини, новонародженого відвідувала медсестра “на дому”. Як це було зручно мені, “переляканій мамі”! Була можливість усе розказати, показати, отримати відповіді на всі запитання і врешті-решт заспокоїтись. Із другою дитиною ситуація змінилась, і не на мою користь. Тепер я мала з будь-яким питанням йти до поліклініки і вистоювати черги. Але… Навіть на той час наш медзаклад називався дитячою поліклінікою і мав у своєму штаті всіх так званих вузьких фахівців, які могли оглянути дитину відразу ж, без записів і очікування. Знову ж таки на жаль… Станом на сьогодні ситуація значно погіршилася. Тепер, щоб отримати консультацію у кардіолога чи лора, мені потрібно завчасно записатися до сімейного лікаря, пройти у нього прийом, отримати направлення і шукати по місту, де приймає той вузький дитячий фахівець, щоб знову таки записатися до нього на прийом і, коли прийде час, відстоявши чергу, отримати консультацію. Того формату дитячих поліклінік із повним штатом усіх необхідних фахівців уже не існує. На превеликий жаль… Бо нічого доброго для мами із дитям не вийшло».
Це далеко не все. «Зробили у поліклініках електронні черги – прекрасна ініціатива: заходиш на сайт, записуєшся на вільний час, – коментує Ірина Артюх. – Але ось у школі просять довідку, для якої треба пройти медкомісію. І починаються сім кіл пекла: записуєш першу дитину, на наступний час записуєш другу, але там уже хтось записався, і ти потрапляєш мінімум через півгодини. Таким чином 4 години ти маєш витратити на те, щоб відвідати лише одного фахівця. А їх треба пройти від п’яти до восьми. Скільки часу мати витрачає, скільки днів на це піде? Я намагалася записуватись до різних фахівців, але години прийому перетинаються, підлаштуватися під цей графік неможливо. Раніше, коли були живі черги, можна було пройти медкомісію з трьома дітьми за три дні, але треба було сидіти в поліклініці з 8 години, постійно займаючи різні черги і стежачи, чи не підійшла твоя. Якщо потрібна медична довідка, якось крутишся або йдеш до платного лікаря».
Гроші. Банально, але потрібно
«Дасть Бог діти – дасть Бог на діти», – вчить нас українське прислів’я. Але це зовсім не означає, що різноманітні матеріальні блага братимуться з нізвідки. Для їхньої появи хтось має докласти зусиль. І дуже часто це сама мати – за армійським принципом #ніхтокрімнас. Вона знаходить можливості там, де їх, здавалось би, нема, але дуже треба…
«Жінка мріє про красиве рожеве немовля, якому приділятиме всю свою увагу, виховає гарну людину, котра буде її підтримкою в старості, – розповідає Ірина Артюх. – Але далеко не кожна матуся може дозволити собі піти в декрет, щоб насолоджуватися материнством. Часто вона йде працювати, всього добивається власною працею, шукаючи, де заробити достатньо грошей… А дитина росте з бабусями чи в садочку, мама її бачить уривками. Якщо ж жінка сидить у декреті 3 роки, за цей час у неї народжується друга дитинка, декрет продовжується ще на три роки, за цей час у неї народжується третя дитинка – загалом років 8-10 вона може собі дозволити бути у декреті. І ось їй років 30, вона розуміє, що діти трішки підросли і вона може вийти на роботу – бажано на таку, щоб можна було дітей увечері з садочка забрати, приготувати вечерю і покласти спати, та й чоловікові приділити увагу… Тому вона йде на роботу із мізерною зарплатою, працює неповний день. Коли дітям виповнюється 10-15 років, вона думає: тепер можна подбати про власне житло, пенсію та все інше, що я пропустила. І вона іде до роботодавця, а він їй каже: “Майже 40, у вас троє дітей – свят-свят-свят, я краще візьму 20-річну, без дітей, вона працюватиме день і ніч”. Розпач бере: мої діти державі не потрібні. Їй ні материнство не потрібне, ні реалізація в якійсь професійній сфері… Соціального захисту нема ніякого зовсім».
Традиційно годувальником в українській сім’ї вважався чоловік, але і в ті легендарні часи ця грань була досить тонкою – ішлося радше про розподіл обов’язків. Що вже говорити про наше ХХІ століття… Крім того, для багатьох українських мам така опція, як допомога чоловіка, є з тих чи інших причин недоступною. «Я мрію працювати на одній роботі, і щоб моєї зарплати вистачало на найнеобхідніше для дітей, щоб я могла приходити з роботи о сьомій-восьмій, якийсь час приділяти дітям, – ділиться Ірина Артюх. – Останні 10 років я виховую дітей сама (але я не мати-одиначка, у дітей десь там на папері є батько). І моя ситуація не поодинока! Дуже багато таких жінок. Я нещодавно познайомилася з однією, кажу: “А чому ти не подаєш на аліменти?” – “А мені колишній чоловік сказав, що аліментів я не побачу”. У нього немає офіційного місця роботи, і вона не зможе на мінімальні аліменти якось допомогти своїм дітям. Вона вважає, що краще сама заробить, ніж буде принижуватися перед чоловіком через якийсь дріб’язок».
Ольга Чоботок також вважає, що на сьогодні великою проблемою є «працююча мама», точніше, «непрацююча». «Ніяк законодавством не обумовлена часткова зайнятість мами з дитиною, можливість працювати погодинно або із дому, – говорить Ольга. – Коли мої дітки підросли і виникло бажання повернутись на роботу, хоча б на півставки, роботодавець був невблаганний. Не можна, бо не можна. КЗпП! У всьому світі такої проблеми взагалі не існує, але не у нас. Як ти мама – сиди вдома, доглядай дитину. Але і в матеріальному плані, і в моральному, і в професійному, і з огляду на те, що це теж якась частина спілкування – чому ні? Хто сказав, що, сидячи в кабінеті, а подумки біля дитини, я працюватиму краще, ніж удома, коли дитина міцно спить або грається поряд? А якщо мама виховує дитину без батька, то шансів вижити в неї просто немає. До дитсадочку діток беруть із 2,5 – 3 рочків. Як прожити на державну допомогу із малям, враховуючи ціни на дитячий одяг, харчування, ліки, комунальну платню?»
Прикметно, що сучасні жінки прагнуть працювати не лише для заробітку, а й тому, що взагалі-то це нормально для будь-якої людини. Часто доводиться вибирати між достойною зарплатою на професійною самореалізацією. Утім, тут ще існує безліч підводних каменів. «Мене, матір трьох дітей, яка сама їх виховує, намагалися звільнити з державної установи (суспільне телебачення), – згадує Ірина Артюх. – Два місяці попереджали про звільнення, тиснули на мене, щоб я сама написала заяву – така історія про ставлення до матері. Тоді треба було звільнити 50 %, і тиснули на всіх, сподіваючись, що хтось піде. І одна жінка, мати трьох дітей, вчасно написала заяву до профспілки і її звільнили за скороченням».
Утім, українські матері звикли покладатися на власні сили. «Мені не потрібна якась особлива увага – я така ж, як і тисячі, мільйони мам, і якщо дитина принесе мені якусь квітку, щоб привітати із Днем матері, то я їй подякую, а не принесе,то нічого страшного, – говорить Юлія Адамлюк, мати двох біологічних та чотирьох прийомних дітей. – А від держави я не чекаю нічого. Коли у мене з’явилися ці діти (а всі вони були заплановані), я не розраховувала ні на яку допомогу, лише на себе і на свого чоловіка. Ми сиділи і говорили: тут зможемо, а тут не зможемо. Коли хтось говорить: «Ой, у мене п’ятеро дітей, мені повинні допомогти» – тобі ніхто нічого не винен!»
Закінчення матеріалу тут.
