Васілісу Трофимович знають багато тих, хто служив у добровольчих батальйонах «Дніпро-1» та «Донбас» у 2014-2015 роках. Саме вона керувала прес-службою добробатів. Політолог за освітою, Васіліса присвятила частину свого життя боротьбі з ворогом… в інформаційному просторі.
Васілісо, героїв творів Ремарка часто називають представниками «загубленого покоління», пов’язуючи це з бідами першої світової війни. Чи не будуть називати так і тих молодих людей, які бачили та брали участь війні на сході країни?
Про це не мені судити. Про це краще скажуть історики десь років через 10-15. Але гадаю, що ми вже відчуваємо наслідки цієї війни, дивлячись на події, які відбуваються на сході; на долі людей, які змушені були залишити свої помешкання; на тих, хто зараз зі зброєю в руках стоїть на захисті наших кордонів, а, повертаючись до дому, не може знайти свого місця у мирному житті. Війна не може не впливати на людські долі, на їх свідомість та вчинки.
Як ти опинилась на війні? Що тебе змусило обрати такий важкий шлях, адже ти, перш за все, жінка?…
Сьогодні вже не таємниця, що в планах Росії було відтяти від України не лише Донбас і південь, але й Харківську, Дніпропетровську та Запорізьку області. Тоді, на початку 2014, після Революції гідності у всіх нас, у молоді, що називається, «зашалював» рівень патріотизму. Ми гордилися тим, що ми – громадяни цієї величної країни. Після ж анексії Криму та початку сепаратистських дій, а просто – війни на Донбасі, більшість з людей мого віку не могла залишатися в стороні. Ми бачили й чули пропагандистські «витвори» за боку «руського миру»; дивилися на тих, хто сумнівався і вираховував, що йому більше до вподоби, і при кому йому жити буде ситніше, – і в результаті, вирішили діяти. Все, те що діялось в Україні, та в Дніпрі, зокрема, не залишило нас байдужими. Хтось з моїх друзів та однолітків обрав собі волонтерський рух, хтось – пішов у медсестри та добровольці, а я, керуючись тим, що я – політолог за освітою, вирішила що саме в цій царині я зможу допомогти своїй країні якнайкраще. Тобто, я вирішила роботи те, чому мене вчили: аналізувати проблеми й пропонувати шляхи їх вирішення. Так я й потрапила до прес-служби добровольчого батальйону «Донбас», а потім – «Дніпро-1».
Логічно запитати, чим ви там займалися?
По-перше, ми займалися іміджем добровольчого руху, «добробатів». Розповідали всім, хто сумнівався чи був наляканим тим, що з’явилися люди зі зброєю, які тоді ще не були офіційними представниками підрозділів ЗСУ, чому, навіщо вони є, і чому тут. Ми через різні інформаційні мережі пояснювали громадянам за що ці підрозділи борються. Цим ми не дали поширити паніці, яку роздмухували російські ЗМІ: прийдуть «бандери» і всіх російськомовних поставлять до стінки, згвалтують чи розіпнуть. До речі, а на Дніпропетровщині, де відсоток російськомовних громадян був досить високим, таким чуткам де-хто вірив.
Тобто, ти бачила війну…
Так. Бачила. І, спочатку, було дуже страшно…
Страшно що? Загинути, отримати поранення…
І те і інше. Але ж людина звикає до всього. Тому й ми, з часом, звикли до тієї небезпеки, яка нас оточувала. Також ми відчували й свою відповідальність, тобто, боялися за тих, кого пізніше возили на «передок». Здебільше, це були журналісти. І я, як прес-секретар, який відповідала за ту чи іншу поїздку, дуже боялася, що хтось з тих, кого я «опікую», «схопить кулю». До речі, серед груп журналістів, з якими я працювала, були й групи із-за кордону, і, навіть, з Росії…
А чи були випадки, коли ти виступала цензором відзнятих матеріалів?
Авжеж. Такі правила. Я завжди все передивлялася й комусь дозволяла давати цей матеріал в ефір, комусь – дозволяла частково, а комусь – забороняла, бо там відзняли лінію горизонту, там – наші позиції, зброю та її напрямок, чи кількісний склад підрозділу, зосереджений на певній локації т.ін.
І багато доводилося стикатися з журналістами-шпигунами?
Я не знаю, чи були то шпигуни, чи просто оператор не знав звідки можна знімати. Іноді, навіть, без моєї згоди, як відповідальної особи за перебування тієї чи іншої групи журналістів в зоні АТО, ця група все одно потрапляла туди, куди їм було потрібно, домовляючись із іншим підрозділом про зйомку. Тоді ще не так суворо працювала служба, яка узгоджує всі допуски, і вирішувати про те, допускати чи ні, доводилося комбатам. Зараз все по іншому.
На твою думку, як фахівця з політичних питань, після перемоги, чи зможемо ми примирити мешканців Донецької та Луганської областей з нами?
Гадаю, так, хоча й важко собі уявляю, як це відбуватиметься. Є багато прикладів таких ситуацій, багато методичних рекомендацій, як треба розбудовувати нові стосунки. Але, люди, які мешкали на цій території, чи навряд швидко адаптуються для нових для них реалій. Війна, все ж таки…
