Цей судовий процес вже вп’яте свідчить тільки про одне ‒ використовуються всякі формальні незначні приводи з однією метою: якомога жорсткіше покарати людину за вільнодумство; за її здатність залишатися самим собою, любити свою країну, своїх рідних і близьких, не ставати зрадником; за необхідність уголос висловлювати свою погляди, свою думку про те, що відбувається.
Для мене нічого дивного тут немає. Упродовж останніх трьох років, досить глибоко вивчивши весь механізм цієї системи, створеної на одній сьомій частині суші, я розумію, як вона працює, як це все відбувається і щодо кого застосовується. Принцип, виведений кимось, звучить так: друзям ‒ усе, ворогам ‒ закон. Система неухильно дотримується цього принципу.
Так запровадьте ви вже статтю за ненависть до системи, режиму, який узурпував владу в цій державі ‒ буде набагато чесніше. Я тоді напишу щиросердне зізнання: так, ненавиджу, так, вважаю це такою ганьбою для народу, який терпить усе, що відбувається. І не було б ніяких питань. Тоді давайте мені хоч довічне, якщо ви взагалі вважаєте, що маєте право розпоряджатися людськими долями. З радістю прийму. За любов до батьківщини, як і до матері, до рідних, можна платити будь-яку ціну. Тут усе залежить від кожної людини окремо.
Я от дивлюся на все, що відбувається щодо мене останні три роки, на цих ось людей ‒ і бачу ефемерність за ними. Ви самі хоч раз задумайтеся над тим, що я говорив Ткаченку (Валерій Ткаченко ‒ начальник ІТТ Роздольненського району ‒ ред.), коли він дозволяв собі мене матюкати: за все в житті відповідати доведеться, за все скоєне доведеться відповісти. І розцінювати ці слова через свій настільки вузький світогляд як загрозу ‒ що я вийду й мститиму ‒ так навіть кінчик мізинця не забрудню ніколи в житті подібними речами. У мене в думках ніколи не було бруднитися об подібних індивідуумів, які намагаються вислужитися, заслужити довічні преференції якісь, добровільно погоджуючись брати участь у всьому цьому фарсі, який щодо мене відбувається.
Мені вас шкода, панове, що я можу сказати? Рано чи пізно однозначно Господь подарує мені те, що я виграю всі суди, і за попередніми статтями теж. Я розумію, що не в цій державі. Але, слава Богу, не цією державою світ обмежується. І я б дуже хотів, щоб моральну та матеріальну компенсацію мені взяли з ваших кишень. Як ось зараз держава ваша взяла мене в заручники. Як би ви поставилися до ситуації, якби ваших рідних, дітей взяли в заручники? Знайшли б грошики виплатити за всю гидоту, яку ви щодо мене витворяєте? Присуджені законні гроші. Рано чи пізно це все одно станеться. Ви не думайте, що ви втечете від цього покарання. Не вдасться. Не буде суду тут на землі ‒ буде вищий суд. Жодної хвилини не сумніваюся.
В останньому слові я хочу сказати тільки про одне: жодної секунди, жодним помислом своїм я не шкодую про свої дії. Мені за них, по-перше, не соромно. По-друге, глибоко, до найдрібніших подробиць, немає абсолютно нічого протизаконного, навіть за вашими законами, в моїх діях. І тому заплатити за любов до батьківщини й до рідних я готовий будь-яку ціну. Мене не цікавить розмір вироку. Я від початку заявив, що в подібному фарсі у мене немає ні найменшого бажання брати участь. Тільки з поваги до людей ‒ спасибі вам величезне, ‒ які приїжджають мене підтримати, я дозволяю вам себе споглядати.
І найголовніше з фінальної частини, як ви любите повторювати, мого останнього слова. Вся ця війна, яку одні розпочали і в якій інші добровільно беруть участь, насправді не варта й виїденого яйця. Всі винні ходитимуть із опущеними головами ‒ так нічого в своєму житті й не зрозуміють. Мені вас не переробити, на жаль. Господь мені подарував такий момент у житті, коли навколо мого імені та цієї справи збираються найкращі люди в Україні, в Криму, об’єднуються, моляться за мене, допомагають матеріально. Дуже б хотілося, щоб це зміцнилось і розрослося. Тому що тільки так ми зможемо збудувати гідну державу.
Слава Україні, шановні, борімося за її велич.
Володимир Балух – український активіст, засуджений російським судом в окупованому Криму
