“Убивати старих жінок для мене було звичною справою. Вони всі померли, там, біля великої річки. Я ховав їх, не чекаючи, коли вони помруть. Жінки мене боялися”.
Це розповідь чоловіка з племені Аче – корінного народу у східному Парагваї, записана антропологами Кімом Гіллом та Магдаленою Гуртадо.
Він пояснив, що бабусі допомагали з хатньою роботою та дітьми, але коли вони ставали занадто старими, щоб бути корисними, для сентиментів не лишалося місця.
Жінкам зазвичай відрубували голову сокирою, а щодо чоловіків у племені були інші звичаї. Їх відсилали геть – і казали ніколи не повертатися.
Які зобов’язання ми маємо перед старшими? Це питання – старе як людство.
І на нього ніколи не було однозначної відповіді – принаймні, якщо враховувати звичаї уцілілих традиційних спільнот.
Як вказує інший антрополог Джаред Даймонд, звичаї Аче навряд чи можна назвати винятковими. Серед народності Куалонг, що мешкає у Папуа-Новій Гвінеї, коли у жінки помирав чоловік, на її сина покладався священний обов’язок її задушити.
В Арктиці чукчі закликали старих людей накладати на себе руки, обіцяючи винагороду в потойбічному житті.
Але багато інших племен застосовували зовсім інший підхід: це були геронтократії, у яких молодь виконує накази старших.
У деяких племенах дорослі діти навіть мають попередньо пережовувати їжу для своїх літніх і беззубих батьків.
Втім, було і загальне правило – поки ваш організм не зрадить вас повністю, ви маєте працювати.
Але у сучасному світі ситуація змінилася.
Багато хто з нас розраховує досягти певного віку, а потім отримувати пенсію – гроші від держави чи наших колишніх роботодавців, не за поточну роботу, а як визнання наших минулих заслуг.
Пенсії для солдатів існували ще за часів Стародавнього Риму – саме слово “пенсія” походить від латинського “виплата”.
Але лише у 19 столітті вони поширилися далеко за межі військових. Першу універсальну державну пенсію запровадили в Німеччині у 1890 році завдяки зусиллям канцлера Отто фон Бісмарка.
Однак право на підтримку в старості досі не є загальносвітовою практикою.
Майже третина людей похилого віку у світі не мають пенсії, а для багатьох інших, хто таки отримує гроші, пенсія недостатня для проживання.
Однак у багатьох країнах цілі покоління виросли із думкою, що у старості про них подбають.
Проте останнім часом намагання виправдати такі сподівання стає серйозним викликом.
Експерти з економічної політики вже давно застерігають щодо кризи пенсійної системи, яка назріває.
Проблема – демографічна. Пів століття тому в Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), клубі багатих країн, середньостатистична 65-річна жінка могла розраховувати прожити ще близько 15 років. Сьогодні вона може очікувати на щонайменше 20.
Тим часом, середня кількість дітей у родині скоротилась з 2,7 дитини до 1,7 – тобто, зменшується кількість майбутніх працівників.
У таких тенденцій є як хороші, так і погані наслідки.
Але для пенсіонерів ситуація невтішна – кількість пенсіонерів зростатиме, а кількість робітників, які платять податки для їхнього утримання, зменшуватиметься. У 60-х роках у світі було майже 12 робітників на кожну літню людину. Сьогодні їх вже вісім, а до 2050 року буде лише чотири.
Зараз і державна, і приватна пенсійні системи виглядають дуже дорогими. Роботодавці постійно намагаються зробити свої виплати менш щедрими. Сорок років тому більшість американських робітників працювали із так званими “визначеними виплатами”, тобто знали, яку пенсію отримуватимуть. Зараз таких менше 10%.
Згідно із новою схемою “визначеного внеску”, відома сума, яку роботодавець сплачує до пенсійного фонду, але не дохід, який ви будете з нього отримувати. Такі пенсії теоретично не мають бути меншими, ніж за схемою із визначеними виплатами – але вони, як правило, саме такими і бувають – і часто набагато.
Неважко зрозуміти, чому роботодавці відмовляються від визначених виплат – пенсійні обіцянки можуть виявитись дорогими.
Ось, наприклад, випадок Джона Джейнвея, який воював у Громадянській війні в США.
Його військова пенсія включала виплати для дружини після його смерті. Коли пану Джейнвею був 81 рік, він одружився з 18-річною дівчиною. Армія продовжувала виплачувати пенсію вдови Гертруді Джейнвей у 2003 році – майже через 140 років після завершення війни.
Економісти передбачають майбутні проблеми – значна кількість робітників наближається до виходу на пенсію, та їхні трудові пенсії можуть бути меншими, ніж вони очікували. Саме тому уряди у всьому світі намагаються переконати людей робити власні пенсійні заощадження.
Але переконати людей зосередитися на віддаленому майбутньому непросто. Одне з опитувань свідчить, що люди віком до 50 років називають вихід на пенсію своєю головною фінансовою турботою майже на 50% рідше, ніж ті, кому за 50.
Коли ви заощаджуєте гроші на купівлю першої квартири або забезпечуєте молоду родину, навряд чи ви відчуватимете нагальну потребу відкладати гроші для пенсіонера, яким ви колись станете.
Економісти винайшли кілька розумних рішень, як-от автоматичне залучення людей до пенсійних схем, згідно з якими пенсійні внески підвищуватимуться за рахунок майбутнього підвищення зарплат. Такі “підштовхування” працюють досить добре – теоретично від цього можна відмовитися, але натомість ми заощаджуємо гроші за чистою інерцією.
Але вони не вирішують основної демографічної проблеми.
Жодні суми заощаджень не змінять того факту, що завжди будуть потрібні чинні працівники, аби продукувати гроші для підтримки чинних пенсіонерів – чи то через сплату податків, оренду житла, яке належить пенсіонерам, або роботу в компаніях, де основними акціонерами є пенсійні фонди.
Дехто вважає, що нам знадобиться кардинально змінити наше ставлення до старості. Лунають думки про те, що саму пенсію варто відправляти “на пенсію”. Можливо, як і наші предки, ми муситимемо працювати доти, доки зможемо.
Водночас те, чого чекати у старості – з любов’ю пережовану їжу чи сокиру біля голови – судячи з усього, залежало від того, чи переважить вигода, яку літні люди здатні запропонувати племені, витрати на їхнє утримання.
У таких племен, як Аче, витрати були вищими – оскільки вони багато кочували, а їжі часто було обмаль.
Сучасні суспільства у порівнянні з ними багаті та малорухливі – ми можемо дозволити собі вищі витрати на пенсії, якщо захочемо.
Але є й інші відмінності. Колись ми покладалися на старших, щоб вони зберігали знання та навчали молодих. Тепер знання швидко застарівають – кому потрібна бабуся, коли є школи та Вікіпедія?
Можна сподіватися, що давно минули дні, коли рівень поваги до старих людей залежав від балансу витрат і вигод. І все-таки, якщо ми вважаємо, що гідна старість – це право, можливо, варто говорити про це якомога чіткіше й частіше.
