Закінчення. Початок тут.
«Я підписала розписку, що не маю ніяких матеріальних претензій»
Мене привели до кімнати, де перебували керівник батальйону «Восток» Олександр Ходаковський та якісь його командири. У кутку стояла люди з написами «преса», серед них був чоловік, який мене сфотографував. Я вся трусилася. Ходаковський сказав: «Покажіть побої». Я зняла лише з однієї сторони частину штанів і показала бік. Там були гематоми з ранами, це виглядало жахливо. Ходаковський запитав: «Хто був ініціатором побиття та тортур?» Я повернулася у бік, де сиділи його люди, і побачила двох українських слідчих, один із яких віддав мене осетинам. Глянула на обличчя цього молодого слідчого – ніколи не бачила такого: краплини поту збиралися в струмочки, які стікали з його вилиць на одяг. Я розуміла, що зараз, коли перед іноземними журналістами Ходаковському потрібно зберегти обличчя і знайти винного, передбачувано, ЩО станеться із цим слідчим. А я все-таки залишалася жінкою і матір’ю… У якийсь день він мені сказав, що має двоє дітей і хоче, щоб вони щасливо жили в молодій республіці, в іншій обстановці, а не в тих українських злиднях… Я розуміла, що зараз, можливо, просто позбавлю його життя. Я повернулась до Ходаковського і просто істерично почала говорити, що мене забрали люди кавказької національності, і я нічого не пам’ятаю. Мабуть, я врятувала тому слідчому життя. Не знаю, чи мала я рацію, чи до своїх ворогів потрібно бути жорстокими до кінця…
Я підписала розписку, що мені все повернуто, що у мене немає ніяких матеріальних претензій – Ходаковський на той момент намагався «дотримуватися законності». Там були свої нюанси, ми свого часу все дізнаємося. Коротше, мене журналісти забрали – це було близько другої години ночі, до шостої я була у готелі з цими журналістами, а потім мене вивезли до Маріуполя на вільну територію.
«Прапор вони забрали як речовий доказ моєї злочинної діяльності»
Що ж до історії з прапором… Прапор знайшли у мене вдома. І ще такі смішні вушка з Євро-2012, де ми на чемпіонаті були вболівальниками – ви можете бачити їх на фотографії. Ще був вінок зі стрічками – моєї молодшої дочки. Було настільки моторошно, коли вони цей вінок рвали… квіточки валялися під ногами… Але прапор і вушка вони, як бачите, забрали із собою у батальйон як речовий доказ моєї злочинної діяльності. Коли мене вже пристебнути до радіатора в батальйоні «Восток», мені кинули цей прапор. Вночі я лягала на нього обличчям і плакала. Це було єдине рідне мені в усій цій обстановці. Для мене цей прапор означав і означає дуже багато.
Там було кілька камер, де тримали людей, менш винних, ніж я. В одній камері була літня жінка, яка на базарі в Донецьку агітувала за Україну, її також заарештували, тому що хтось зателефонував на «гарячу лінію». Ця жінка після побиття віддала мені у пластиковій склянці свій Корвалол, передала мені якусь ганчірку, якою я могла витирати обличчя – я ж була вся в помідорах, у слині… І ця жінка попросила охоронця – це був якийсь літній донецький шахтар – щоб мені дали хоча би вмитися. Вона бачила, в якому стані мене волочили після стовпа. Охоронець казав: «Ну гаразд, але ти будеш стояти біля душу, бо вона ще вкоротить собі віку, для чого мені це потрібно». Ми з цією жінкою перекинулися кількома словами. Я дала їй телефон чоловіка, вона його запам’ятала і знайшла мене потім після звільнення. Вона попросила охоронця: «Можна я заберу свій рушничок там, де ця жінка лежала?» Забираючи рушничок, вона побачила мій прапор, загорнула його в цей рушничок і винесла з собою. Це був маленький і дуже страшний подвиг із боку цієї жінки. Вона не змогла покинути цей прапор…
Вона мені сказала в 2014 році, що забрала мій прапор. Я відповіла їй, що мені це дуже боляче, тому нехай він залишиться у неї. А потім працівники Національного музею історії України у Другій світовій війні сказали, що було б дуже добре, якби я віддала його їм. Тоді вона надіслала цей прапор, і тепер він тут, у музеї.
Для тих, хто пройшов через те, що я, ці свята – це дуже важливі дні… Я важко їх переживаю, а проте це найважливіші, найщасливіші для мене свята в житті. Більше не Новий рік чи Великдень, а саме ці дні.
«Через кілька годин моя фотографія біля стовпа вийшла в “Нью-Йорк Таймс” на першій шпальті»
Одного дня зателефонувала журналістка ресурсу «Цензор.нет» Віолетта Кіртока і сказала: «За наслідками народного голосування практично одноголосно вирішено вам присвоїти звання народного героя України». Я почала говорити: «Ні-ні, про це не може бути і мови, я нічого героїчного не робила, це просто збіг обставин, що я залишилася жива, що цей фотограф мене сфотографував, що фотографію він продав…» Це був професійний фотограф-фрілансер десь із Португалії, і він просто після того, як клацнув мене біля стовпа, прийшов із цієї площі до мотелю і виставив цю фотографію на сайті – і через 20 хвилин «Нью-Йорк Таймс» її купила. Через кілька годин моя фотографія біля стовпа вийшла в «Нью-Йорк Таймс» на першій шпальті (з поправкою на 8 годин різниці у часі)… Але «Нью-Йорк Таймс» опублікувала цю фотографію, тому що вона яскрава, а мого героїзму в цьому немає зовсім. Просто (залежить від того, як сприймати) мені не пощастило – мене заарештували, або мені пощастило – я залишилась жива. Багато є людей, котрі, точнісінько як я, возили їжу та воду українським військовим – цих волонтерів просто вивели за територію їхнього дому, застрелили і зарили. Вони досі числяться як зниклі безвісти… Я все це знаю і розумію. Тому я почала говорити, що не буду приймати таку нагороду, я не вважаю себе достойною. Але Віолетта Кіртока знайшли правильні слова. Воно сказала: «Це не ваше рішення, не ваш вибір. Це народ України вирішив. Тому вважайте, що хочете – це ваше право. Прийміть мовчки цю нагороду».
Під час нагородження я переживала дуже важкий момент душевних суперечностей… Усю церемонію нагородження я бачила, як виходили військові, добровольці, які отримували цю нагороду, як розповідали їхні побратими про їхні подвиги – взагалі колосальні, нелюдські подвиги, через які їх було представлено до цієї нагороди, і кожен із них говорив цю фразу: «Я не вважаю себе героєм, я не заслуговую цього ордена». Це було те самісіньке, що думала я!
Ця нагорода для мене – це величезна відповідальність і величезний аванс, який мені дав народ України. Кожен свій крок, кожне своє слово, кожен вчинок я зважую в ракурсі того, що я нагороджена цією нагородою. І я ні в якому разі не можу дозволити собі якусь дурницю – наприклад, сказати, що я стомилася, що мені все набридло, що мені хтось чогось не додав. Ми всі насамперед не герої, а люди, і кожен із нас – теж людина, яка буде хотіти вибитися зі злиднів, як я, народити дітей, любити їх, дожити до старості. Просто ми всі зважуємо у певний момент… Навіть якщо не кожному випадають такі випробування, як випали мені.
«Живу, як усі люди, як нормальна громадянка воюючої країни»
Ні, квартиру держава мені не дала – чому взагалі вона мала давати мені квартиру? Перші півроку ми винаймали житло, а потім зрозуміли, що повертатися нема куди, продали дорогу автівку чоловіка і квартиру його померлого батька у Маріуполі й у Васильківському районі купили недобудований дім.
Живу, як усі люди, як нормальна громадянка воюючої країни. Вся сім’я зі мною – чоловік, двоє дітей і двоє онуків. Всі однодумці, всі допомагають. Ми дуже багато працюємо, без вихідних і відпусток. У нас усе добре. Волонтерська діяльність займає не велику частину життя, але я веду її постійно. Найбільше займаюсь українськими полоненими. Але це зараз не обговорюється, це закрита тема.
Звичайно, вся моя сім’я намагається якось зачепитися, якось покращити свій побут. В уже не молодому віці втратити все нажите – це нелегке випробування, і ми також переживали період депресії, відчаю, але ми одне одного підтримували – для цього й існує сім’я.
А взагалі четвертий рік можу сказати, що я щаслива. Я ніколи не мріяла про велике місто і досі його трішки боюсь, він мене трішки пригнічує, а проте я щаслива жити в Києві. Я бачу тут світлих людей – не тільки таких, як Ада Роговцева, з якою я раніше навіть не мріяла познайомитися, а й тих, із ким жодним словом не перекинулася, я бачу тут набагато добріших, духовніших, чуйніших людей, ніж на Донбасі. Я не звинувачую людей Донбасу, просто хочу сказати, що менталітет Центральної і Західної України має бути запроваджений на Донбасі, і вся Україна має бути однаково духовною. Усе це у нас попереду, це наша мета після Перемоги: після звільнення цього регіону ми просто повинні будемо принести туди духовність, нашу любов до землі… Це голосні слова, але їх сказали вже тисячі людей і без мене.
Я знайшла для себе опору в тому, що вирішила: не хочу іти суто в побут, хочу залишатися серед людей, щось робити. У 2014 році і на початку 2015 я дуже багато була за кордоном, ці поїздки організовували як громадські об’єднання, так і світові структури, і в якийсь момент моє життя перетворилося на суцільне свідчення. Я була в ООН, на засіданнях із прав людини, у Європарламенті, на піврічних засіданнях ОБСЄ, де вони підбивали підсумки, і від мене дуже багато залежало. Tі 3-5 хвилин, які мені давалися для доповіді – як я зможу переконати людей за такий короткий час? Та я чітко розуміла, що хочу донести європарламентарям – чужим людям немолодого віку, у всіх у них своя країна, свої інтереси, і, щиро кажучи, моя країна їм не така вже й цікава, їм уже набридли ці нещасні українці, які весь час скаржиться. Я чітко розуміла свою відповідальність. І я розуміла, що в ці кілька хвилин, за які я розповідатиму, через що пройшла, треба переконати цих людей, хто в цьому конфлікті правий, а хто винний. Я давала свідчення як цивільна особа, котра зазнала насильства. У кожного з нас своя боротьба, і на кожну таку доповідь я виходила з відчуттям Перемоги, що я живу недаремно, що я продовжую допомагати Україні.
Пізніше я отримала можливість спілкуватися з полоненими. Я ділилася з ними пережитим, розповідала їм, через які внутрішні лабіринти з мінотаврами проходила я… Я не давала їм порад, а розповідала про свою безодню відчаю, про те, як подолала депресію – сподіваюся, що це їм допомогло. Ми передзвонюємося, продовжуємо спілкування. Це теж якась частина мого нормального життя і роботи, це допомагає мені залишатися нормальною людиною. Треба ніколи не замикатися в собі навіть після дуже важких випробувань і не слухати, коли хтось тобі каже «бідолашна, я тобі співчуваю». Треба йти вперед. У мене є два варіанти: бути щасливою або бути нещасною. Тому що середнього нема. Я в себе запитую: що ти вибираєш? Бути щасливою! Тоді працюй для цього.
Дозволимо собі від імені редакції та читачів нашого сайту привітати Ірину Довгань із найдорожчими їй святами. Можливо, ще далеко не всі громадяни нашої країни ставляться до Дня Державного Прапора України та Дня Незалежності так, як вона, але, на щастя, обидва ці свята у нас є, хоча тоді, коли Ірина Довгань стояла біля стовпа в Донецьку, була ймовірність, що скоро у нас не буде ні прапора, ні незалежності…
Через деякий час до цих свят має додатися ще День Перемоги.
