Відомий громадський і політичний діяч, колишній депутат та “польовий командир” Майдану зразка 2004 року Володимир Філенко в інтерв’ю Голос-Інфо розповів про особливості партійного будівництва по-українськи, недоцільність дострокових виборів до Верховної Ради та переваги суто парламентської форми правління
Не можу не розпочати розмову з теми, яка наразі по зрозумілим причинам активізувалася – безвізу. Безвіз, це звісно добре, але чи не видається вам дещо постановочною реакція наших політиків, які й так могли їздити до європейських країн без жодних проблем, а тепер Бог знає скільки будуть розігрувати цю карту, прикриваючи нею будь-які провали безвізовим успіхом?
Я хочу частково з вами погодитися, оскільки радість з цього приводу справді дещо перебільшена. Вважаю, що це питання має більш політичне значення аніж практичне. Політики будуть піаритися на цій темі більш ніж потрібно, і це також правда.
Але важливо інше. На мій погляд, ключовий сенс теми європейського вектору полягає у тому, що саме за це стояв Майдан, полягла Небесна Сотня — кращі наші сини. З огляду на те, що європейський шлях України видається вже незворотнім, це є свідченням того, що їхні життя були віддані недаремно.
Ви згадали Революцію гідності та цінності, які відстоювали її учасники. А чому так стрімко, на ваш погляд, девальвували в очах суспільства так звані партії Євромайдану, той же “Народний фронт” наприклад?
Це скоріше не виключення, а правило. В історії новітньої України ми багато разів були свідками персональних та колективно-партійних, як злетів, так і падінь. Що ж стосується конкретно “Народного фронту”, то варто зазначити, що на лідера НФ Яценюка, який очолив уряд після Майдану та його команду припали не найлегші часи і не найлегші випробування.
Чи бачите ви взагалі майбутнє у цієї політичної сили?
У самої цієї політичної сили великого майбутнього я не бачу, а у багатьох людей, які її представляють, політичні перспективи є. Насправді команда в “Народному фронті” була зібрана не найгірша. Там присутні досить потужні особистості і дай нам Бог здоров’я та благополучного життя і ми ще станемо свідками того, як багато з тих, хто є в “Народному фронті”, продовжать політичну діяльність в інтересах держави.
Погодьтеся, ми не один раз спостерігали за тим, як політичні проекти гинули, а люди, які були залучені до участі в тих проектах продовжували активне політичне життя. Чому ж, запитується, так не може статися і цього разу?
Так, спостерігали. Найбільш яскравий приклад – “Наша Україна”. До речі, в одному з інтерв’ю ви сказали, що шкодуєте, що підтримали Віктора Ющенка під час “помаранчевого” Майдану. А якщо сьогодні відмотати плівку назад, ви вчинили б інакше? Іншими словами, чи була тоді альтернатива?
Тут є нюанси. Давайте, розберемося. Я хотів сказати про те, що був розчарований Ющенком і його діями після Майдану. Але на той час альтернативи Ющенкові справді не було. Інша річ, що він виявився надто слабким для такої високої посади.
В чому конкретно проявлялася ця слабкість?
Я думаю, що однозначної відповіді тут бути не може. Він як президент був високий думкою, але слабким у діях. Все розпочалося з формування команди, оточення себе “любими друзями”, пошуком комфорту… Також була очевидна його нездатність багато і віддано працювати, брак безсеребряності. Останнє про що я сказав, з моєї точки зору — це ключове, що заважало Ющенку, вбивало ідею Майдану та плювало в душу мільйонам, які стали за нього і за Україну.
Але в принципі, моя ключова думка полягає в наступному: так, є величезне розчарування Ющенком, але я жодної миті не шкодую, що я готував той Майдан і був на ньому.
З Ющенком зрозуміло. А чи були, на ваш погляд, допущені певні фатальні помилки Кучмою чи Кравчуком, які могли б кардинально змінити хід новітньої історії нашої держави?
Здогадуюся, на що ви натякаєте, але хай там як, історія не має умовного способу. Очевидно, що у кожного з них були свої успіхи і поразки, переваги та недоліки. В даному разі я б задумався не стільки над роллю тієї чи іншої персони, скільки над значенням та необхідністю наявності в Україні інституту президента.
На початку 90-х я був серед тих, хто підтримував ідею інституту президента. Ми розуміли, що відрив від Росії буде непростим і нам потрібен гетьман з булавою в руках. Такий гетьман був необхідний для збереження земель, відбиття загроз, прийняття надзвичайно швидких персональних рішень. Але практика показала, що всі ключові рішення в кризові моменти приймав український парламент. Згадаймо, це було в 1991, 1996, 2004, 2013-2014 роках.
Тобто очевидно, що тема парламентаризму і парламенту як народовладдя в хорошому сенсі цього слова більш притаманна українській історії і українській ментальності.
Інакше кажучи, попри все, безлад у Верховній Раді — краще з двох управлінських зол?
Ви розумієте, у кожній Верховній Раді завжди знаходилася сотня-півтори адекватних порядних людей. В чинному парламенті, на жаль, таких людей набагато менше. Але тим не менше, певний елемент толерантності і хоча б частину здорового глузду краще відображає, попри все саме парламент.
Гаразд, а чи спроможне сьогодні наше суспільство, яке, попри постійні мантри уряду про “покращення” ледь зводить кінці з кінцями, постійно контролювати депутатів і при потребі тиснути, тиснути і ще раз тиснути на них?
На жаль, кардинальних змін в суспільстві я не бачу. Можливо, певний суспільний досвід проявлявся в критичні моменти на тих же Майданах… Такі собі ситуативні спалахи активності.
Чому так відбувається? Я думаю, що однією з причин того, що мільйони активних людей, яким небайдужа доля України, працюють і живуть за кордоном. Вони заробляють гроші для своїх родин, але не можуть приймати безпосередню щоденну участь у тому, що ми називаємо розбудовою держави.
Ви стверджуєте, що українцям історично і ментально більш близькою є парламентська форма правління. Можливо, в цьому є сенс, хоча критики такої моделі називають її не інакше як формою колективної безвідповідальності. І часто небезпідставно. Наприклад, представники усіх провідних політичних сил били себе в груди, обіцяючи зміну виборчої системи. І що…?
В цьому насправді немає нічого дивного і нового. Ми це проходили не один раз, коли обіцянки, які лунають під час виборів, забуваються на наступний день після оприлюднення їх результатів.
Я знаходжуся поза парламентом і не маю бажання туди повертатися. Міг би, звісно, виступати проти цього складу ВР, розхитувати ситуацію, прийти і розігнати їх звідти, але я цього не робитиму. Річ у тім, що дострокові вибори нічого не змінять і не дадуть нам кращу картину . Аналіз соціології, військово-політичної і соціально-економічної ситуації показує, що парламент в майбутньому може бути ще більш подрібненим ніж зараз. А це означає складність формування коаліції, постійні торги за конкретні законопроекти, скупку депутатів оптом і вроздріб олігархами. Одним словом, я не бачу, що нові вибори принципово і якісно змінять Верховну Раду. Швидше буде навпаки, попри всю критику чинної ВРУ.
Скупка депутатів оптом і вроздріб — один з проявів нашої хронічної — корупційної хвороби. Не так вже й давно з’явилися нові анти корупційні органи. Гадаєте, крига врешті-решт скресне?
Я збився з рахунку, скільки у нас є органів по боротьбі з корупцією, тому запропонував створити орган по боротьбі з корупцією в органах які борються з корупцією. А якщо без жартів, то якщо президент, прем’єр, уряд, депутати та крупні чиновники не покажуть особистий приклад, нічого з цим не буде. Корупція своїми метастазами настільки пронизала все суспільство знизу доверху, що її можна бороти лише якимись надзвичайними прикладами. Бажано зверху.
